50. Російсько-китайські відносини у 1990-х рр.

Одна йз самих головних особливостей китайсько-російських відносин полягає в тім, що з самого початку в підставу їхнього створення й розвитку були покладені 5 принципів мирного співіснування. В 1994 році коли закладалися відносини конструктивного партнерства, з російської сторони було дане недвозначне роз'яснення, що обидві держави є повністю незалежними й що більше не буде поділу на "старшого до молодшого братів".

Напруженість у відносинах між Росією й Заходом, заплутаність відносин у рамках усього пострадянського простору, слабість позицій РФ в АТР сприяли тому, що російське керівництво повернулося до "трикутникової" логіки побудови зовнішньополітичного курсу. Тому з 1994 р. Росія стала домагатися встановлення "стратегічного партнерства" із КНР, тому що ця формула може бути використана як козир у грі з Заходом.

Треба сказати, що китайське керівництво не відразу прийняло ідею "стратегічного партнерства". Тім більше, що воно було досить несподіваним, оскільки спочатку Китай, як і раніше декларуюча прихильність соціалістичному шляху, одержавши третьорядне значення в російських зовнішньополітичних пріоритетах. Однак нинішнє китайське сприйняття міжнародної ситуації й російська тактика "виховання відносин з Китаєм" у залишковому підсумку визначили позитивний результат.

Коли в 1996 році Росія й КНР зоорієнтировали свої відносини на досягнення "стратегічної взаємодії в ХХІ столітті", Китай офіційно підтримав Росію в питанні про розширення НАТО й заявивши, що він підтримує міри й дії, що вживають РФ із метою захисту єдності країни, уважаючи чеченську проблему внутрішньою справою Росії. Росія підтвердила, що уряд КНР представляє весь Китай, а Тайвань є невід'ємною частиною Китаю (також, як і Тибет), і зобов'язалася не встановлювати офіційних відносин з Тайванем.

У спільній заяві, обнародуваній у квітні 1997 р., сторони виступили з ініціативою розвитку нового міжнародного порядку. Ця ж ініціатива пролунала й у спільній заяві двох країн у листопаді 1998 р.

Контури й характер взаємин між Далеким Сходом Росії й Північно-Східним Китаєм визначали три проблеми: демографічна, економічна й прикордонна.

Демографічна проблема

Суть того, що звичайно називають демографічною проблемою, добре відома. Мова йде про неконтрольовану китайську міграцію на російську територію.

На початку 90-х років китайська міграція стимулювалася величезними потребами в товарах широкого вжитку в Сибіру й на Далекому Сході й недостачею там робочої сили. Що стосується самого Китаю, то в нього було дві основні причини для заохочення міграції своїх громадян на північ: демографічний тиск і безробіття на Північному сході, з одного боку, і порівняно висока прибутковість бізнесу з Росією й у Росії - з іншої.

До середини 90-х років нелегальна міграція серед китайців, що працювали по контрактах, практично була зведена на нівець встановленням суворого контролю з боку федеральної й місцевих міграційних з й органів внутрішніх справ і покладанням суворої відповідальності за пересування китайців й їхня діяльність на російській території на приймаючі їхні організації.

Економічна проблема

З погляду стратегічних перспектив трьох північно-східних провінцій Китаю, особливо провінції Хейлунцзян, російський Далекий Схід представляє першорядний зовнішньоекономічний інтерес. У першій половині 90-х років бурхливий сплеск російсько-китайської прикордонної торгівлі в значній мірі сприяв рішенню таких завдань по підйому економіки Північно-Східного Китаю, як ліквідація сировинного дефіциту, приплив капіталів у місцеву економіку, заняття надлишкового працездатного населення.

Північно-східні території Китаю зацікавлені в залученні півдня російського Далекого Сходу в систему своїх економічних зв'язків, у використанні його території для рішення власних економічних і демографічних завдань. Цим планам був підлеглий розвиток місцевої легкої промисловості й частини аграрного сектора, прямо орієнтованих на забезпечення Далекого Сходу Росії продуктами й промисловими товарами, а також створення на території Північно-Східного Китаю розвитий інфраструктури з виходами на Росію, пророблення різноманітних моделей і проектів регіонального співробітництва.

Територіальна проблема

Мабуть, серцевиною "китайської проблеми" з погляду росіян-далекосхідників є територіальне розмежування. Незважаючи на значний прогрес у російсько-китайських відносинах на качану 90-х років, багато жителів Далекого Сходу підозрюють Пекін у таємних намірах. Вважається, що хоча офіційно Китай і його лідери сьогодні не пред'являють претензій на російські території, і представники влади, і громадяни КНР у приватному порядку нерідко говорять про "незаконно відірваний царською Росією" землях Приамур'я й навіть Сахаліну.

Реалізація догоди 1991 р. про східну ділянку російсько-китайського кордону натрапила на протидію усередині Росії. Предметом гострих дискусій стали справедливість самого договору й правомірність його підписання, суть і зміст колишніх угод по границі. Серйозним образом на темпи й характер демаркації границі дискусії, що розгорнулися, не вплинули. У підсумку лінія границі була проведена в строгій відповідності з угодою на основі знаходження компромісних рішень у процесі уточнення границі на місцевості.

Угода 1991 р. прередбачала територіальні поступки Китаю на Амурі й на Аргуні. Москва пішла на це розраховуючи на зняття масштабних територіальних претензій з боку Китаю. Саме цим порозуміваються такі жести доброї волі, як передача російської землі в Хасанському районі або дозвіл китайським судам на вільний прохід з Уссурі в Амур.

Виконання угоди 1991 р., однак, ні в якій мірі не означає, що територіальна проблема у відносинах між Росії й Китаєм остаточно вирішена. Російські дипломати й частина експертів висловлюють задоволення у зв'язку з тим, що "свої давні територіальні претензії Пекін, принаймні офіційно, кваліфікує як факт історії, а не сучасності або майбутнього". Росіянам прийдеться, мабуть, виходити з того, що територіальна проблема вирішена лише частково, і для наступних поколінь політиків залишається широке поле діяльності.