26. Миротворча дільність Японії.

Начиная с 1990-х Японии начинает играть более ощутимую роль в арабо-израильском конфликте. В русле Мадридской конференции 1991 года, Япония возглавила Рабочую группу по водным ресурсам, региональному экономическому развитию, и по беженцам. Впервые японский контингент был расположен вне рамок Азии – на Голанских высотах в составе военных наблюдателей ООН. После того как во время войны в Заливе Япония не смогла оказать никакой помощи, кроме финансовой, она приняла в 1992 г. закон о международной миротворческой кооперации. Это позволило силам самообороны принимать участие в операциях ООН по поддержанию мира, например, в Камбодже в 1992-1993 гг. Восточный Тимор предоставлял новую возможность конструктивного участия Японии в азиатских делах, но пять принципов закона о миротворческих операциях ограничили участие сил самообороны только операциями по поддержанию мира, не позволяя им участвовать в других миротворческих акциях. Поэтому Япония направила в Восточный Тимор только трех полицейских. Она предложила гуманитарную помощь беженцам, а также 100 млн. долл. на покрытие ожидаемых расходов многонациональных сил.

Неспособность Японии направить в Восточный Тимор что-нибудь, кроме денег, вызвала новые дебаты в самой Японии. В коалиционном правительстве возникли серьезные разногласия по вопросу о том, должны ли законы о миротворческих операциях быть изменены, чтобы допустить полное участие сил самообороны в миротворческих операциях ООН. Япония хочет добиться места в Совете Безопасности ООН, и хотя основным препятствием к этому остается отсутствие единогласия по вопросу об оптимальном количестве членов Совета и о том, должны ли новые члены иметь право вето, неспособность Японии участвовать в миротворческих операциях может стать еще одним препятствием.

27. Нерозповсюдження ядерної зброї в зп Японії

Ще на початку 70рр. Японія прийняла урядову резолюцію про три неядерні принципи:не виробляти, не мати, не ввозити на територію країни ядерну зброю, а 28 листопада 1995р. принципи записали в Основні напрямки програми національної оборони Японії на період з 1996р.

Японія бере участь в міжнародних акціях, які очолює „група семи” , з надання фінансової та технічної допомоги при демонтажі російської ядерної зброї. Спроби Я. у створенні зони вільної від ядер.зб. в ПСА. Південно тихоокеанським форумом в 1985р. підписаний договір Раротонга про створення без`ядерної зони в південній частині Тихого океану, до якого в 1996р. приєдналась Я. На сесії ГА ООН в жовтні 1996р. яп. Делегація підтримала безумовне і безстрокове продовження ДНЯЗ.

Уряд Хосокави закликав всі ядерні держави зайнятись роззброєнням, виголосивши підтримку в справі знищення стратегічних наступальних ракет, тим самим підтвердивши неядерний курс на майбутнє. В 1996р. на сесії ГА ООН Я. підписала Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань. Японські офіційні представники запропонували навіть азійську модель ЄВРОАТОМА. В 1994р. Керівник Управління науки і техніки Макако Танка закликав передати плутонієві запаси Японії під міжнародне управління. Я. співпрацює з США та Південною Кореєю в пошуках шляхів розв`язання кризи, пов`язаної з політикою КНДР. Токіо виділив 100 млн. дол. Для програми допомоги Росії, Україні, Білорусі та Казахстану для демонтажу яд.зб.

В Японії існують багаточисельні антиядерні рухи, єдина держава-жертва яд. бомбардування. Заявка на володіння я.з. серйозно підірвуть довгострокові яп. Амбіції стати постійним членом РБ. За американо-яп. Договором вона знаходиться під американською ядерною парасолькою.

28. ЗП КНР 1940-1950

До 1949 р. – йшла боротьба за управління країною.

12 квітня 1927 – Чанкайшиський переворот в Шанхаї. Чан Кай Ші приходить до влади. Вересень 1930 – 1й похід Чан Кайші проти радянських регіонів, щоб ліквідувати свого конкурента на території Китаю (ще в 1927 р. Чан Кайші санкціонував вбивство тисяч комуністів і створив у Нанкіні Гоміньданівський уряд).

Липень 1937 – розширення Японської агресії (Доктрина Танака 1927 – проголошує Китай об’єктом №1 (пд-сх Китай – Манчжурія.) Це і зроблено 1931 року. Ця агресія підштовхнула 2 політичні сили – Чан Кайші і Комуністів – до об’єднання. Серпень 1937 р. – в Китаї створено єдиний антияпонський фронт.

3 січня 1939 р. Чан Кайші перестав постачати ком. армії озброєння та обмундирування. Після вигнання японців 1945 року їх союз розпався. Почалася війна: комуністів підтримуює СРСР, Чан Кайші – Великобританія і США. 1 жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку.

Колишній президент Китаю і лідер партії Гоміньдан Чан Кайші з рештками переможеної армії втікає на о. Тайвань. Китайська республіка на Тайвані ( була визнана 30-ма країнами) проіснувала до січня 1979 року, до встановлення дип. відносин між США та КНР.

ЗП Китаю у 50 рр.

 Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки. Пе­ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою за­вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, роз­громові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Ра­дянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробив­ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо­мозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайсь­ких відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специ­фічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з при­хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони під­тримували Москву в її суперечках з Пекіном. Після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної сис­теми разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.

Уже на початковому етапі свого існування КНР вда­лося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філілпіни).

Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, натхнені перемогою над Гомінданом, намагалися стимулювати революційний рух у сусід­ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можли­вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля ки­тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити без­пеку південних кордонів країни. Китай не бажав бути втягнутим у нову війну.

Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. На цьому важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, ки­тайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало мож­ливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського Каналу» — революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для здійс­нення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався ціл­ком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використо­вувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала пробле­ма Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, іцо від­булися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер­жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель­но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але вони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від комуністів!».

Китайско-американские отношения в 50 года. По мере ухудшения китайско-советских отношений китайские лидеры активизировали поиск путей к налаживанию связей с США. Полагая, что США представляют для Китая меньшую угрозу, чем «гегемонистский» Советский Союз, Мао Цзэдун и Чжоу Эньлай пришли к выводу, что определенное сближение с США может сыграть роль противовеса для глобальной советской экспансии.

«Нормализация» оказалась, однако, не таким простым делом. Еще до образования Китайской Народной Республики недоверие между США и китайскими коммунистами росло из-за действий США по оказанию помощи возглавляемой Чан Кайши партии Гоминьдан. Затем, в начале 1950-х годов, США и Китай оказали военную поддержку соответственно Республике Корея и Корейской Народно-Демократической Республике (КНДР) во время войны на Корейском п-ове. Следствием этой войны стал отказ правительства США от дипломатического признания КНДР, блокирование попыток КНР вступить в ООН и подписание в 1954 договора с гоминьдановским правительством на Тайване о взаимной совместной обороне. Существование американских военных баз и союзов, кольцом охватывающих Китай – от Японии, Южной Кореи, Окинавы, островов Гуам и Тайвань на востоке до Филиппин и Таиланда на юге, – подкрепляло взгляд Китая на США как на главного врага КНР. Эта точка зрения еще более укрепилась после начала военных действий США во Вьетнаме.