62. Між корейський діалог у 1980-2000 рр.

Характерною особливістю ситуації на Корейському півострові після міжкорейської війни є зростання напруже­ності, джерелом якої було й залишається політико-ідеологічне і військове протистояння двох республік. При цьому відносини між ними розвивалися в інтеграційному полі­тичному полі, побудованому на осі КНДР—СРСР—КНР, з одного боку, і Республіка Корея—США—Японія, з іншого.

12 січня 1981 р. Чон Ду Хван від імені уряду виступив з пропозицією здійснити обмін візитами вищих керівників РК і КНДР, а 22 лютого висунув доктрину демократичного об'єднання з метою національного примирення. В цій док­трині пропонувалося створити раду з об'єднання Кореї, в якій представники обох корейських держав представляли б думку народу. Рада мала б розробити проект концепції об'єднаної демократичної республіки, яку пропонувалося прийняти на референдумах чи шляхом загальних виборів на всій території Корейського півострова з наступним формуванням єдиної законодавчої влади і уряду, внаслідок чого була б створена єдина держава. Крім того, РК закликала КНДР погодитися на проведення зустрічі на найвищому рівні для відвертого об­міну поглядами з усіх перелічених проблем. Щодо Пхеньяна, то він дотримувався своїх пропозицій, висунутих ще у першій половині 70-х років. Новою була лише ідея тристоронніх переговорів між Сеулом, Пхеньяном і Вашингтоном. Про можливість таких переговорів у Пхеньяні говорилося й раніше, проте офіційно дана пропозиція була зроблена 8 жовтня 1983 р., але не Сеулу, а Вашингтону — через Китайську Народну Республіку. До відома Сеула вона була доведена листом від 10 січня 1984 р., в якому пропону­валося підписати мирний договір між США і КНДР і пакту про ненапад між КНДР і Республікою Корея. Припускалося, що цей договір замінить собою Угоду про перемир'я у між-корейській війні від 27 липня 1953 р. і спричинить евакуацію збройних сил США з Південної Кореї. Однак усі перелічені ініціативи об'єднавчого характеру, що виходили від обох корейських держав у період з другої половини 1973 р. до другої половини 1984 р., не привели до відновлення пере­говорів стосовно об'єднання країни.

Певне покращення у двосторонніх відносинах намітилося восени 1984 р., коли Республіка Корея зазнала тяжких втрат від повені. На початку вересня КНДР запропонувала РК гуманітарну допомогу і в кінці жовтня направила до Півден­ної Кореї понад 7 тис. т рису, 100 тис. т цементу, 500 тис. м тканини, медикаменти та ін.

15 листопада 1984 р. у Пханмунчжомі відбулися перші в історії двох корейських держав переговори з економічних питань. Попри деякі розбіжності сторони домовилися про розвиток торгівлі та економічного співробітництва.

25 лютого 1988 р. посаду Президента Республіки Корея обійняв Ро Де У, який у своїй інавгураційній промові заявив про рішучий намір домагатися примирення на Корейському півострові шляхом співробітництва з Північною Кореєю — намір, який відповідає прагненню корейського народу по­кінчити з поділом його землі. 7 липня того ж року Ро Де У виступив зі спеціального декларацією, сутність якої визна­чається трьома основними положеннями:

-- Південна Корея надалі розглядатиме Північну Корею не як противника, а як члена однієї національної спільноти;

-- Південна Корея нама­гатиметься допомогти Північній Кореї відмовитися від полі­тики самоізоляції і стати активним та повноправним членом міжнародного співтовариства;

-- Південна Корея постійно про­водитиме політику, спрямовану на зміцнення взаємного спів­робітництва і примирення між Півднем та Північчю.

Ця декларація лягла в основу програми об'єднання в Корейське національне співтовариство, оприлюдненої Ро Де У 11 верес­ня 1989 р.

Перший раунд переговорів керівників урядів корейських держав розпочався 4 вересня 1990 р. і мав справді історичне значення, оскільки делегації обох сторін на чолі з прем'єр-міністрами офіційно зустрілися через 45 років після поділу країни.

Темою нього раунду за пропозицією Пхеньяна став вступ корейських держав до ООН. Позиція КНДР базувалася на концепції єдиної Кореї, у відповідності з якою Південь і Північ мали або разом вступити до ООН і мати там спільне членство, або відкласти вступ доти, доки відбудеться їхнє об'єднання. Сеул розцінив цю ідею як нереалістичну і ви­ступив з пропозицією одночасного, але осібного вступу Пів­дня і Півночі до ООН, з чим, у свою чергу, не погодився Пхеньян. Тоді Республіка Корея заявила, що коли КНДР і надалі чинитиме опір їхньому одночасному осібному вступові до ООН, то вона реалізує своє прагнення членства у цій організації в односторонньому порядку.

Важливим кроком до об'єднання корейських держав став виступ Президента Південної Кореї Ро Де У на сесії Гене­ральної Асамблеї ООН 24 вересня 1991 р. Президент висунув ідею замінити Угоду про перемир'я від 1953 р. справжнім мирним договором, закликав до зміцнення довір'я між Пів­днем і Північчю, на основі чого можна було би прискорити вирішення питань скорочення озброєнь, безперешкодного пересування людей, товарів і обміну інформацією на тери­торії півострова. У цьому ж виступі Ро Де У запропонував Пхеньянові відмовитися від розробок ядерної зброї і заявив, що Сеул готовий до переговорів з Північчю з ядерних питань. Новий світовий устрій, що почав формуватися з 90-х років, створював сприятливі умови для продовження міжкорейського діалогу. 18—21 лютого 1992 р. у Пхеньяні відбувся шостий раунд переговорів корейських прем'єр-міністрів, на­слідком яких стало підписання «Спільної декларації про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону». Ця декларація забороняє обом сторонам володіння ядерною зброєю, її виробництво й застосування, допускає можливість використання ядерної енергії виключно у мирних цілях, забороняє мати установки для збагачення урану і вторинної переробки ядерного палива, зобов'язує обидві сторони одно­часно здійснювати взаємні ядерні інспекції. Декларація упов­новажила сторони створити спільну комісію з контролю за використанням ядерної енергії.

9 квіт­ня 1992 р. Восьмий, і останній, раунд міжкорейських переговорів на рівні прем'єр-міністрів проходив 17—18 вересня 1992 р. у Пханмунчжомі. В ході його було підписано три додаткові угоди, що стосувалися питань примирення, ненападу і об­мінів та співробітництва, а також створено чотири спільні комісії: з економічного обміну та співробітництва, із со­ціально-культурного обміну та співробітництва, військову комісію і комісію з примирення між Півднем і Північчю. Саме піл час восьмого раунду переговорів були, нарешті, повністю прийняті основна «Угода про примирення, нена­пад, двосторонні обміни та співробітництво», три угоди, що її доповнювали, та «Спільна декларація про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону». Як стверджували у Сеулі, за майже п'ять десятиліть тертя й конфронтації це був перший суттєвий крок на шляху самостійного і мирного подолання розколу нації.

Конституційна зміна влади у Республіці Корея у зв'язку зі вступом 25 лютого 1993 р. на найвищий державний пост обраного демократичним шляхом Президента Кім Єн Сама збіглася з початком чергового застою у міжкорейських відносинах. Протягом перебування при вла­ді адміністрації Кім Сн Сама (1993—1997 рр.) учасникам міжкорейського діалогу не вдалося вирішити нагальні про­блеми двосторонніх відносин, оскільки вони відійшли від виконання укладених угод, від дотримання термінів пе­реговорів, а головне — не повністю відмовилися від уяв­лень епохи конфронтації, коли одна сторона розглядає іншу як об'єкт для підривної діяльності чи політичних дій, спрямованих на повалення чинного режиму.

Основу сучасної політики Південної Кореї відносно КНДР складають три головні принципи:

недопущення будь-якої збройної провокації;

відсутність намірів захоплення Північної Кореї;

дотримання політики примирення між Півднем та Північчю у сферах, що становлять взаємний інтерес.

Проблеми врегулювання ситуації на півострові Сеул вважає за доцільне розв'язувати на двох рівнях: чотиристо­ронньому —шляхом переговорів між РК, КНДР, США і КНР (з цією ідеєю у квітні 1996 р. виступили президенти РК і США. гарантами виконання мирного договору між КНДР і РК мають бути США і Китай.); та двосторонньому — через прямий діалог між Сеу­лом та Пхеньяном.

Кабінет міністрів РК прийняв рішення дозволити представникам релігійних та громадських організацій Південної Кореї відвідувати КНДР з метою проведення переговорів щодо надання допомоги Північній Кореї (раніше таке право мали тільки представ­ники Червоного Хреста). Іншим рішенням було знято обме­ження на взаємні поїздки громадян похилого віку та бізнес­менів РК та КНДР. При цьому бізнесовим колам РК на­дається повна свобода при здійсненні інвестицій в КНДР..

Визначення південнокорейським президентом п'яти нових елементів дер­жавного курсу щодо північного сусіда.

вперше в історії Південної Кореї її лідер заявив про необхідність визнання обома державами одна одну як суверенних.

ослаблення з боку США військової напруженості у регіоні шляхом ска­сування економічних санкцій проти КНДР та встановлення дипломатичних відносин із Пхеньяном;

взаємне скорочення озброєнь з метою встановлення військового балансу;

ви­користання усіх механізмів з тим, щоб спонукати Північну Корею до більшої відкритості та проведення економічних реформ;

відображення у мирному договорі між РК і КНДР тих рис, які притаманні сучасній структурі припинення кон­фронтації.

На сучасному етапі це уявляється нереальним, оскільки між програмами об'єднання країни, висунутими РК і КНДР, існують серйозні розбіжності.

2000-й год стал судьбоносным для Кореи. В июне в Пхеньяне прошел саммит лидеров Северной и Южной Кореи – Ким Чен Ира и Ким Дэджуна, которые обсуждали проблемы объединения корейского народа. Были намечены и конкретные мероприятия в этом направлении: открытие железнодорожного и автомобильного сообщения между двумя государствами, создание прямой связи между Сеулом и Пхеньяном, воссоединение семей, разделенных Корейской войной. Был подписан Акт о примирении и намерении обеих стран вести работу с целью объединения Кореи.

Еще до саммита обе Кореи приступили к экономическому сотрудничеству. Благодаря южнокорейским инвестициям КНДР выпускает цветные телевизоры и телефонные аппараты, которые затем реализуются в Южной Корее.

В соответствии с решениями саммита 15 августа 2000 состоялись встречи родственников в Пхеньяне и Сеуле, а позже было объявлено о восстановления железной дороги между Северной и Южной Кореей. Первый ее участок длиной 12 км в Северной Корее и 12 км в Южной планировали сдать в эксплуатацию в сентябре 2001. В дальнейшем эта дорога должна будет связать Корею с Китаем и далее с Россией и Европой.

Кульминацией контактов между двумя Кореями стали переговоры в 2000 году руководителей Севера и Юга в Пхеньяне. На «встрече двух Кимов» было сказано немало слов о сотрудничестве, взаимопонимании, дружбе и т.п. материях, но наиболее громкие дифирамбы были пропеты стабильности и невмешательству во внутренние дела. Не забывали, конечно, и об «объединении» – явно подразумевая, что с ним торопиться не следует. Фактически главная цель нынешних контактов – не приблизить объединение, а предотвратить или, по крайней мере, отсрочить его.

Что из всего этого выйдет – сказать трудно. С одной стороны, Север уже показал себя мастером выживания. С другой – время идет, и, вопреки воле всех сановных участников событий, и простые жители КНДР, и интеллигенция «страны чучхе», и номенклатура среднего звена все больше узнают о жизни за пределамиих страны. Рано или поздно они узнают и о том, насколько выше уровень жизни в Южной Корее – согласно официальноймифологии, другой части их же страны. И тогда, как показал советский опыт, властителям будет непросто остановить народ, возмечтавший о свободе и колбасе (в первую очередь, все-таки, о колбасе). Особенно – если власть предержащие не будут готовы расчищать улицы своих городов пулеметами. Или –если отданный верхушкой приказ «Пли!» не будет выполнен средней номенклатурой и средним офицерством, которые куда ближе к народу и его проблемам и куда менее заинтересованы в спасении режима. Однако все это – довольно отдаленные перспективы. Пока же стихийно сформировавшийся консорциум по спасению северокорейского режима (действительные члены – Пхеньян и Сеул, ассоциированные члены – Вашингтон, Токио и Пекин, кандидат в ассоциированные члены – Россия) продолжает свою деятельность. Не без успеха продолжает, надо сказать.