117.Ірак в мв після кувейтської кризи

Кувейтська криза” викликала розкол в арабському світі, продемонструвавши нежиттєздатність системи відносин між арабськими державами, та висунула на перший план ідею утворення механізму оперативного врегулювання міжарабських розбіжностей.

З початку 90-х роках Саудівська Аравія стала визначати характер міжарабських відносин. Побоюючись радикального режиму С.Хусейна та невиправдано великої іракської армії, саудівський уряд виступив за подальше повоєнне стримування Іраку. У 1991р. Саудівська Аравія та Кувейт підписали з Сполученими Штатами низку договорів щодо військової присутності військ США в їх державах та про допомогу американських військових у випадку агресії до Кувейту або ж до Саудівської Аравії.

Проте, постійна американська військова присутність в регіоні та жорсткі економічні санкції щодо Іраку викликали чисельні демонстрації протесту та критику урядів за прозахідний напрямок політики в Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, Бахрейні та ОАЕ. Тому арабські держави регіону виступили з пропозиціями про пом’якшення економічних санкцій щодо Іраку та про скорочення присутності американських військових в їх державах.

Після завершення кувейтської кризи в 1992 р. головним завданням зовнішньої політики Європейського Союзу в Перській затоці стало: розширення свого впливу в регіоні Затоки, а також проведення переговорів щодо близькосхідного врегулювання та подолання “іракської кризи”. Зовнішня політика ЄС в зоні Перської затоки на початку 90-х рр. розвивалась за двома напрямками: посилення дипломатичної активності з метою вирішення комплексу проблем регіону, а також активізація та розширення контактів держав Європейського Союзу з країнами Перської затоки.

Росія, як спадкоємиця СРСР намагається реанімувати свої інтереси в Перській затоці. Перманентна конфліктність регіону перетворила його на величезний ринок зброї. Саме цей регіон є найбільш перспективним, для військово-промислового комплексу Росії, поглинаючи значну частину російського експорту зброї.

Одним з найактуальніших завдань, що стоїть перед Радою Безпеки ООН (і це наочно продемонструвала ірако-кувейтська війна) є формування системи перевірки можливих претензій та звинувачень з боку окремих держав, які могли б розраховувати на довіру всіх зацікавлених сторін. Утворення подібної системи допомогло б запобігти ескалації конфліктних ситуацій до такого рівня, де має місце використання військової сили.

Миротворчі зусилля РБ ООН останніх років щодо розблокування кризи навколо Іраку мали певні успіхи. По-перше, ООН забезпечила здійснення “Програми надання гуманітарної допомоги населенню Ірака”, що поряд з жорсткою економічною ізоляцією іракської держави дозволило пом’якшити складність постконфліктного періоду в іракській державі. По-друге, слід відзначити значимість підписаного у 1998р. “Меморандуму про співпрацю” між Іраком та ООН. У випадку практичного втілення цього документу в життя, могла б реально бути послаблена напруженість в регіоні та Ірак поступово увійшов би до системи міжнародних відносин.

Регіональні механізми багатостороннього забезпечення миру та стабільності виявились надзвичайно слабкими та недосконалими. Це спонукало членів РСАДПз з одного боку до збільшення та розвитку своїх військових потенціалів, а з іншого - до зміцнення співробітництва з питань оборони як в межах цієї організації, так і з іншими державами як на міжарабському рівні, так із провідними державами Заходу.