- •1. Паназійзькі концепції та їх роль у розвитку системи мв в Азії.
- •2.Дип.Діяльність яп.Уряду в період до підпис. Сан-Франциського мирного договору
- •3. Конституційні основи зовнішньої політики Японії.
- •4. Основні правові та політичні засади демілітарізації японської політики.
- •5. Японсько-американські відносини у 1950-і-у першій половині 1970-х рр.
- •8.Американсько-японський військовий союз у 1951 -1960-і рр.
- •10. Нормалізація японсько-радянських відносин. Спільна радянсько-японська декларація 1956 р.
- •11. Японсько-радянські відносини у другій половині 1950-60 рр
- •12.Японо-рад відн у 70-80рр.
- •14. Японсько-китайські відносини у період до встановленя димломатичних відносин.
- •15. Встановлення дипломатичних відносин між Японією та Китаєм та остаточна нормалізація японсько-китайських відносин.
- •16. Японо-китайські відносини в 1990-2000-і рр.
- •17 Японо-азіатські відносини
- •21. Основні пріоритети зп Японії в 80рр.
- •22. Зп стратегії Японії у 90-х рр. - на початку XXI ст.
- •23. Політика Японії щодо Південно-Східній та південної Азії XX-XXI ст.
- •24. Близькосхідна політика Японії кінця хх-поч.Ххі
- •25. Атр у зп Японії в 1980-2000 рр.
- •26. Миротворча дільність Японії.
- •27. Нерозповсюдження ядерної зброї в зп Японії
- •29. Зп Китаю у 50 – 60-ті рр.
- •30. Зп кнр періоду „культурної революції”
- •32. Зп кнр к.70-х. Теорія „трьох Світів”.
- •34. Зп доктрини кнр 1980-1990-і рр.
- •37. Підходи кнр до вирішення тайванського питання 1980-2000 роки.
- •38. Вплив Тайванської проблеми на китайсько-американьскі відносини
- •41.Китайсько-американські відносини у 1980-в п.П.90х рр.
- •43. Політика кнр у Корейській війні 1950-1953рр
- •44.Китайсько-радянс відн 40-50-ті .
- •45.Розкол у китайсько-раданських выдносинах та його поглблення в 1960-ті – 1970ті роки
- •46.Проблема кордонів у китайсько-радянських відносинах
- •48.Місце та роль кнр в сучасних мв.
- •50. Російсько-китайські відносини у 1990-х рр.
- •51. Китайсько-російські відносини у 2000-х
- •52. Близькосхідна політика кнр
- •53. Політика кнр щодо країн третього світу
- •4 Грудня 1982 р. – 4 конституція. Основні елементи зп Китаю:
- •54. Проблема „воз”єднання бутьківщини”
- •55. Політика кнр в Індокитаї
- •56. Еволюція ставлення до проблеми кордонів
- •57. Китайсько-індійські відносини у 50-70
- •58. Китайсько-індійські відносини 80-2000
- •59. Зовнішня поілтика кндр у 50-80
- •60. Зп Кореї у 50-80
- •61. Проблема об'єднання у відносинах держав Корейського півострова.
- •62. Між корейський діалог у 1980-2000 рр.
- •63. Проблема ядерної безпеки на Корейському півострові
- •64. Становлення зовнішньої політики Індонезії у другій половині 1940-1950-і рр.
- •65. Зовн.Політика Сукарно в кінці 1950-на початку 1960рр.
- •66. Зовнішня політика Сухарто у 1960-1980 рр.
- •68.Індонезійсько-малайзійські відносини
- •71. Зп Індонезії у 1990-2000 рр
- •76, 77, 78.Конституційні основи зп Індії, роль Неру в її формуванні.
- •80.Індійсько-радянські відносини 1950-60рр.
- •82. Індійсько-російські відносини
- •84. Індійсько-американські відносини 1990-2000рр
- •85.Вплив територіальних проблем на відносини Індії з прикордонними країнами у 1960-на поч. 1970рр
- •87.Індійсько-пакистанські конфлікти 1960-70рр
- •88. Індійсько-пакистанські відносини у 1990-2000-і рр.
- •89.Створення саарк та її місце в зп Індії
- •90.Регіональна політика Індії в Пд..Азії у 1990-2000-і рр.
- •91.Ядерна програма Індії та етапи її реалізації.
- •94.Основи пакистансько-американського зближення і пакистансько-китайського зближення у 80ті роки.
- •95.Афганська політика Пакистану 1940-80ті роки.
- •96. Афганська політика Пакистану після виведення радянських військ з Афганістану.
- •97. Ядерна програма Пакистану та її реалізація.
- •98.Основні проблеми зовнішньої політики Ірану після Другої світової війни
- •99. Ірансько-американські відносини 40-70 рр.
- •100.Ірансько-британські відносини у 1940-1970і роки.
- •101. Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1950-і – 1970-і рр.
- •102. Конституційні та ідеологічні засади зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран
- •103. Концепція та політика експорту ісламської революції в зовнішній політиці Ісламської Республіки Іран
- •104. Ірансько-радянські відносини.
- •105. Ірансько-російські відносини
- •106. Ірано-американські відносини.
- •107. Політика Ірану щодо країн снд.
- •108. Політика Ісламської Республіки Іран щодо країн Перської Затоки
- •109. Близькосхідна політика Ісламської Республіки Іран
- •110. Ядерна програма Ісламської Республіки Іран і позиції великих держав
- •111. Зп Іраку 40-50рр роль.
- •112. Внешняя политика Ирака в 60-70-х гг.
- •113. Ірак у міжарабських мв.Боротьба Багдада за лідерство в араб світі.
- •115.Вплив Ірано-іракської війни на структурування близькосхідної системи мв.
- •117.Ірак в мв після кувейтської кризи
- •118.Іракське питання в оон в кінці хх-го - на початку ххі-го століття.
- •120.Створення Ради співробітництва арабських країн Перської затоки.
- •121. Політика Саудівської Аравії в арабському світі.
- •122. Політика Саудівської Аравії на пострадянському просторі.
- •123. Зовнішня політика Туреччини на поч. Хол. Війни. До 1953 року( тезово)
- •124. Місце та роль Туреччини в військово політичних союзах під егідою сша.(тезово)
- •125. Зп Туреччини в 1950-1960 ті роки
- •126. Турецько-американські відносини в 2-гій пол. 1960-тих – на поч. 1980-тих років
- •127 Турецько американські мв 1980-1990
- •128. Турецько-американські відносини на поч. 1990-тих – у 2000-тих роках.
- •128. Турецько-американські відносини на поч. 1990-тих – у 2000-тих роках.
- •130. Турецько-грецькі відносини
- •131 Місце нато в зп Туреччини
- •132 Туреччина- єс
- •134. Турецко-израильских отношениях
3. Конституційні основи зовнішньої політики Японії.
Нова японська конституція була ухвалення 3 листопада 1946 р; набула чинності 3 травня 1947 р. (діє по теперішнього часу). У главі другій статті девятій зазначається про: відмову від війни як суверенного права нації, а також використання військової сили для вирішення міжнародних спорів. Для досягнення цієї мети, ніколи надалі не будуть створюватися сухопутні, морські і військово-повітряні сили, так само як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається.
4. Основні правові та політичні засади демілітарізації японської політики.
Важливою позитивною мірою по зміні державного устрою Японії було ухвалення 3 листопада 1946 р. нової конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. (діє по теперішнього часу). Вона скасувала абсолютну монархію і фактично усунула імператора від політичної влади, оголосивши його тільки «символом єдності нації». Була проголошена суверенна влада народу. Новим в практиці буржуазного державного права з'явилася декларація про відмову Японії «від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування озброєної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок».
Конституція Японії забороняла створювати озброєні сили, але ця заборона була частково обійдена в 1950 році, коли були утворені Резерв національної поліції і «сили самооборони», які по своєму вигляду і функціям не відрізнялися від армії. Поступово чисельність цих формувань виросла до 250 тис. чоловік, на чому це зростання і припинився. Витрати на оборону складали менше 1% від ВНП (який, проте, різко ріс) і близько 6-7% витрат бюджету на зміст уряду, що було відносне скромним показником. У 70-х роках в Японії почалися спори, чи слід їй перетворюватися на ядерну державу: її вага в світі прямого говорила на користь такого рішення, але існували особливі як політичні, так і конституційні перепони. Японія підписала Договір про часткову заборону ядерних випробувань, хоча це було зайве, якщо чітко дотримуватися конституції, і до того ж громадськість Хіросіми і Нагасакі надзвичайно хворобливо реагувала на здійснення ядерного варіанту. Інцидент, що відбувся в 1954 році, посилив антиядерні настрої. У березні цього року японське риболовецьке судно «Фукурю мару» («Щасливий дракон»), знаходячись в декількох милях за межами зони, закритої для рибальства зважаючи на американські ядерні випробування на острові Бікіні, потрапило під радіоактивні осідання від водневої бомби.
5. Японсько-американські відносини у 1950-і-у першій половині 1970-х рр.
В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні, включаючи допомогу, що надається на спеціальне прохання японського уряду для придушення великих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1). На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпорядженні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором. Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США. Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.
Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення економічного становища й міжнародних позицій Японії робило для її правлячих кіл попередні рамки й умови японо-американського військового союзу надто тісними. Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати переговори з Японією про укладення нового американо-япон-ського військового договору під приводом перегляду «договору безпеки».Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпочались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговування територій та статус збройних сил США в Японії. 20 травня 1960 р. договір був ратифікований нижньою палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. набрав чинності.Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої»Як уже зазначалося, підготовка договору спричинила розкол у японському суспільстві. Соціалісти й комуністи, які обстоювали нейтральну зовнішню політику, виступали проти підтвердження офіційним Токіо орієнтації на союз із Вашингтоном. Ультраправі сили були обурені небажанням уряду Н. Кісі добиватись перегляду мирної конституції 1947 р. і створення незалежного військового потенціалу. Частину помірковано-консервативних верств суспільства дуже непокоїла можливість розширення військових зобов'язань Японії.
6. Японсько-американські відносини у другій половині 1970-х-1980-і рр. Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розцінював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на островах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.У відмінності цих оцінок виявилися глибокі суперечності, притаманні американо-японському союзові. Характерно, що сам «договір безпеки» по-різному розглядався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпорядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересованість у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, США і Японія по-різному оцінювали як характер двосторонніх відносин, так і міжнародне становище в цілому. Токіо прагнув більшої незалежності в межах військового союзу зі США. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові виходити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатським союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Південному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоювалися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою американським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашингтон намагався переконати японські правлячі кола не йти шляхом нарощування своєї військової могутності далі меж, що влаштовували саме його.Проте в Токіо дедалі частіше лунали твердження, що досягнуте Японією «процвітання» потребує «захисту». Йшлося передусім про охорону зони впливу, створеної японським капіталом у районі Східної Азії й Тихого океану. Вже на початок 70-х років Японія зайняла провідні позиції в торгівлі з Австралією, Індонезією, Таїландом, Філіппінами, Тайванем, Південною Кореєю, Південним В'єтнамом. Японський експорт у країни Південно-Схід-ної Азії зріс тоді більш ніж удвоє порівняно з серединою 60-х років, набагато переважаючи японський імпорт із цих країн. Зростання економічної могутності Японії, та прагнення перетворити район Далекого Сходу й Тихого океану на сферу свого впливу об'єктивно суперечили інтересам США в цьому регіоні. Японія ставала чинником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах.Симптомами кризи в японо-американських відносинах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепокоєння Вашингтона у зв'язку з наступом японських монополій на американські ринки і про небажання США враховувати інтереси свого союзника.Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Зустрічі керівників обох сторін порівняно з попереднім періодом набрали більш інтенсивного й довірчого характеру, постійним став обмін делегаціями представників військових відомств. Після приходу до влади адміністрації Д. Картера першою закордонною поїздкою нового віце-президента /. Мондейла була поїздка на Японські острови (лютий 1977 р.). У березні того ж року візит новому американському президентові зробив японський прем'єр-міністр Т. Фукуда.Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтримувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав до-сягли неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору безпеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. США формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзникові. Адміністрація Картера виступила з офіційною заявою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одночасно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, передусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу.
7. Японсько-американські відносини у 1990-І-2000-І рр. 9. Американсько-японський військовий союз у 1970-і - 2000-і рр.17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розцінював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на островах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.У відмінності цих оцінок виявилися глибокі суперечності, притаманні американо-японському союзові. Характерно, що сам «договір безпеки» по-різному розглядався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпорядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.
Основною доктриною зовнішньої політики залишається концепція доцільності союзу з США, які продовжують мати в своєму розпорядженні військові бази в Японії (найбільша з них — в р. Місава). У 1987 р. було укладено угоду про участь Японії в програмі «Зоряних воєн». З листопада 1975 р. Японія стала неодмінним учасником всіх щорічних зустрічей глав найбільш розвинених капіталістичних країн (країн «сімки»). Осінню 1997 р. військові міністри і міністри закордонних справ США і Японії підписали у Вашингтоні нову угоду про основні напрями їх військової співпраці на основі японо-американського «договору безпеки». Його мета (за Офіційною версією) — визначення ширших параметрів військової співпраці обох держав в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Ще раніше, в квітні 1996. р., на зустрічі президента США Б.Клинтона і прем'єр-міністра Японії Р.Хасімото була підписана декларація, в якій підкреслювалося, що військова співпраця США і Японії разом із захистом її території від нападу ззовні ставить своєю метою сумісні дії по ліквідації конфліктів, що виникають в суміжних з Японією районах АТР.
На сучасному етапі Японія створює власну систему протиракетної оборони спільно із Сполученими Штатами, які і далі залишатимуться її головним союзником в забезпеченні безпеки країни. Проте Колін Пауелл, будучи держсекретарем США, заявив в серпні 2004 року, що Японії слід внести поправки до своєї конституції, щоб стати постійним членом Ради Безпеки ООН. При цьому вищий американський чиновник прямо рекомендував японцям переглянути 9-у статтю конституції, яка заважає армії воювати за кордоном. У цьому відбилася загальна позиція американської адміністрації, що вважає, що сильна у військовому плані і Японія, що активно діє в регіоні, необхідна для забезпечення стратегічних інтересів США в Східній Азії. Для Японії військовий союз з США не менш важливий. І перш за все у вигляді американської «ядерної парасольки», яка, на думку японців, надійно їх захищає від нападу ядерних держав впродовж п'ятдесяти років. Необхідність в ньому, вони вважають, не зникла і в наші дні, коли росте потужність Китаю і коли Північна Корея не приховує наявності у неї ядерної зброї і засобів його доставки. У Токіо також усвідомлюють, що, якщо союз розпадеться, Японії доведеться удвічі, а то і втричі збільшити витрати на оборону, щоб компенсувати втрату можливостей, які їй сьогодні надає співпрацю з США. Але навіть в цьому випадку їй не вдасться створити такий же унікальний військовий і розвідувальний потенціал, яким володіють Сполучені Штати. Разом з тим японські політики не приховують, що хотіли б з часом отримати для країни велику самостійність і рівноправ'я в рамках союзу. Проте це прагнення навряд чи коли-небудь стане реальністю, оскільки японо-американське партнерство вже за визначенням не може бути рівноправним із-за різниці в розмірах і стратегічних «вагових категоріях» його учасників. В черговий раз це було продемонстровано в ході багатомісячних переговорів Японії і США про плани по реструктуризації американської військової присутності в Японії. Угода про висновок близько 8 тисяч американських солдатів з Окінави на Гуам і про закриття ряду військових баз було досягнуто ще в жовтні 2005 року.