3. Конституційні основи зовнішньої політики Японії.

Нова японська конституція була ухвалення 3 листопада 1946 р; набула чинності 3 травня 1947 р. (діє по теперішнього часу). У главі другій статті девятій зазначається про: відмову від війни як суверенного права нації, а також використання військової сили для вирішення міжнародних спорів. Для досягнення цієї мети, ніколи надалі не будуть створюватися сухопутні, морські і військово-повітряні сили, так само як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається.

4. Основні правові та політичні засади демілітарізації японської політики.

Важливою позитивною мірою по зміні державного устрою Японії було ухвалення 3 листопада 1946 р. нової конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. (діє по теперішнього часу). Вона скасувала абсолютну монархію і фактично усунула імператора від політичної влади, оголосивши його тільки «символом єдності нації». Була проголошена суверенна влада народу. Новим в практиці буржуазного державного права з'явилася декларація про відмову Японії «від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування озброєної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок».

Конституція Японії забороняла створювати озброєні сили, але ця заборона була частково обійдена в 1950 році, коли були утворені Резерв національної поліції і «сили самооборони», які по своєму вигляду і функціям не відрізнялися від армії. Поступово чисельність цих формувань виросла до 250 тис. чоловік, на чому це зростання і припинився. Витрати на оборону складали менше 1% від ВНП (який, проте, різко ріс) і близько 6-7% витрат бюджету на зміст уряду, що було відносне скромним показником. У 70-х роках в Японії почалися спори, чи слід їй перетворюватися на ядерну державу: її вага в світі прямого говорила на користь такого рішення, але існували особливі як політичні, так і конституційні перепони. Японія підписала Договір про часткову заборону ядерних випробувань, хоча це було зайве, якщо чітко дотримуватися конституції, і до того ж громадськість Хіросіми і Нагасакі надзвичайно хворобливо реагувала на здійснення ядерного варіанту. Інцидент, що відбувся в 1954 році, посилив антиядерні настрої. У березні цього року японське риболовецьке судно «Фукурю мару» («Щасливий дракон»), знаходячись в декількох милях за межами зони, закритої для рибальства зважаючи на американські ядерні випробування на острові Бікіні, потрапило під радіоактивні осідання від водневої бомби.

5. Японсько-американські відносини у 1950-і-у першій половині 1970-х рр.

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладан­ня сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Ра­дянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утри­мувати в Японії й поблизу неї будь-які військові кон­тингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір до­зволяв Вашингтону використовувати збройні сили на влас­ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного напа­ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спе­ціальне прохання японського уряду для придушення ве­ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1). На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпоряд­женні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором. Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження пере­бування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили ство­рення японо-американського військового союзу. За умо­вами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США. Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйоз­ної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монопо­ліям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прий­шов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.

Посилення руху за ліквідацію американських війсь­кових баз на японській території, проти «договору без­пеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського війсь­кового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в пе­регляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення еко­номічного становища й міжнародних позицій Японії робило для її правлячих кіл попередні рамки й умови японо-американського військового союзу надто тісними. Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати перего­вори з Японією про укладення нового американо-япон-ського військового договору під приводом перегляду «до­говору безпеки».Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпо­чались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговуван­ня територій та статус збройних сил США в Японії. 20 травня 1960 р. договір був ратифікований нижньою палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. на­брав чинності.Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі обо­рони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «стано­витиме загрозу миру і безпеці другої»Як уже зазначалося, підготовка договору спричинила розкол у японському суспільстві. Соціалісти й комуністи, які обстоювали нейтральну зовнішню політику, висту­пали проти підтвердження офіційним Токіо орієнтації на союз із Вашингтоном. Ультраправі сили були обурені не­бажанням уряду Н. Кісі добиватись перегляду мирної конституції 1947 р. і створення незалежного військового потенціалу. Частину помірковано-консервативних верств суспільства дуже непокоїла можливість розширення вій­ськових зобов'язань Японії.

6. Японсько-американські відносини у другій половині 1970-х-1980-і рр. Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіцій­ний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окі­нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як вина­городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони. Японія зобов'язу­валася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розці­нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на остро­вах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.У відмінності цих оцінок виявилися глибокі супереч­ності, притаманні американо-японському союзові. Ха­рактерно, що сам «договір безпеки» по-різному розглядався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпо­рядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересова­ність у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, США і Японія по-різному оці­нювали як характер двосторонніх відносин, так і міжна­родне становище в цілому. Токіо прагнув більшої неза­лежності в межах військового союзу зі США. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові вихо­дити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатсь­ким союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Півден­ному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоюва­лися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою амери­канським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг­тон намагався переконати японські правлячі кола не йти шляхом нарощування своєї військової могутності далі меж, що влаштовували саме його.Проте в Токіо дедалі частіше лунали твердження, що до­сягнуте Японією «процвітання» потребує «захисту». Йшлося передусім про охорону зони впливу, створеної японським капіталом у районі Східної Азії й Тихого океану. Вже на початок 70-х років Японія зайняла провідні позиції в торгівлі з Австралією, Індонезією, Таїландом, Філіппінами, Тайванем, Південною Кореєю, Південним В'єтнамом. Японський експорт у країни Південно-Схід-ної Азії зріс тоді більш ніж удвоє порівняно з серединою 60-х років, набагато переважаючи японський імпорт із цих країн. Зростання економічної могутності Японії, та прагнення перетворити район Далекого Сходу й Тихого океану на сферу свого впливу об'єктивно суперечили інтересам США в цьому регіоні. Японія ставала чин­ником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах.Симптомами кризи в японо-американських відноси­нах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепо­коєння Вашингтона у зв'язку з наступом японських монополій на американські ринки і про небажання США враховувати інтереси свого союзника.Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашинг­тона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що по­значився більш високим рівнем військового співробіт­ництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Зустрічі керівників обох сторін порівняно з попереднім періодом набрали більш інтенсивного й довірчого харак­теру, постійним став обмін делегаціями представників військових відомств. Після приходу до влади адміністра­ції Д. Картера першою закордонною поїздкою нового віце-президента /. Мондейла була поїздка на Японські острови (лютий 1977 р.). У березні того ж року візит новому американському президентові зробив японський прем'єр-міністр Т. Фукуда.Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтри­мувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав до-сягли неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору без­пеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. США формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзни­кові. Адміністрація Картера виступила з офіційною за­явою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одночасно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, пе­редусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу.

7. Японсько-американські відносини у 1990-І-2000-І рр. 9. Американсько-японський військовий союз у 1970-і - 2000-і рр.17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як вина­городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони. Японія зобов'язу­валася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розці­нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на остро­вах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.У відмінності цих оцінок виявилися глибокі супереч­ності, притаманні американо-японському союзові. Ха­рактерно, що сам «договір безпеки» по-різному розглядався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпо­рядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.

Основною доктриною зовнішньої політики залишається концепція доцільності союзу з США, які продовжують мати в своєму розпорядженні військові бази в Японії (найбільша з них — в р. Місава). У 1987 р. було укладено угоду про участь Японії в програмі «Зоряних воєн». З листопада 1975 р. Японія стала неодмінним учасником всіх щорічних зустрічей глав найбільш розвинених капіталістичних країн (країн «сімки»). Осінню 1997 р. військові міністри і міністри закордонних справ США і Японії підписали у Вашингтоні нову угоду про основні напрями їх військової співпраці на основі японо-американського «договору безпеки». Його мета (за Офіційною версією) — визначення ширших параметрів військової співпраці обох держав в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Ще раніше, в квітні 1996. р., на зустрічі президента США Б.Клинтона і прем'єр-міністра Японії Р.Хасімото була підписана декларація, в якій підкреслювалося, що військова співпраця США і Японії разом із захистом її території від нападу ззовні ставить своєю метою сумісні дії по ліквідації конфліктів, що виникають в суміжних з Японією районах АТР.

На сучасному етапі Японія створює власну систему протиракетної оборони спільно із Сполученими Штатами, які і далі залишатимуться її головним союзником в забезпеченні безпеки країни. Проте Колін Пауелл, будучи держсекретарем США, заявив в серпні 2004 року, що Японії слід внести поправки до своєї конституції, щоб стати постійним членом Ради Безпеки ООН. При цьому вищий американський чиновник прямо рекомендував японцям переглянути 9-у статтю конституції, яка заважає армії воювати за кордоном. У цьому відбилася загальна позиція американської адміністрації, що вважає, що сильна у військовому плані і Японія, що активно діє в регіоні, необхідна для забезпечення стратегічних інтересів США в Східній Азії. Для Японії військовий союз з США не менш важливий. І перш за все у вигляді американської «ядерної парасольки», яка, на думку японців, надійно їх захищає від нападу ядерних держав впродовж п'ятдесяти років. Необхідність в ньому, вони вважають, не зникла і в наші дні, коли росте потужність Китаю і коли Північна Корея не приховує наявності у неї ядерної зброї і засобів його доставки. У Токіо також усвідомлюють, що, якщо союз розпадеться, Японії доведеться удвічі, а то і втричі збільшити витрати на оборону, щоб компенсувати втрату можливостей, які їй сьогодні надає співпрацю з США. Але навіть в цьому випадку їй не вдасться створити такий же унікальний військовий і розвідувальний потенціал, яким володіють Сполучені Штати. Разом з тим японські політики не приховують, що хотіли б з часом отримати для країни велику самостійність і рівноправ'я в рамках союзу. Проте це прагнення навряд чи коли-небудь стане реальністю, оскільки японо-американське партнерство вже за визначенням не може бути рівноправним із-за різниці в розмірах і стратегічних «вагових категоріях» його учасників. В черговий раз це було продемонстровано в ході багатомісячних переговорів Японії і США про плани по реструктуризації американської військової присутності в Японії. Угода про висновок близько 8 тисяч американських солдатів з Окінави на Гуам і про закриття ряду військових баз було досягнуто ще в жовтні 2005 року.