30. Зп кнр періоду „культурної революції”

В середині 60-х років китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворога разом зі США Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до від­носин із КНР.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом під­штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — еко­номічних, політичних, ідеологічних Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США

Через різноманітні канали китайське керівництво да­вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свою чергу, Пекін відвантажував товари за океан Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагу­вали на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція СПІА щодо Тайваню та прикор­донного конфлікту з Індією.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно­європейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними краї­нами перевищував обсяг торгівлі з державами соціаліс­тичної системи. Однак у сфері політики Західна Європа та Японія не наважувалися порушувати лінію, що визна­чалася Вашингтоном. Та й за всієї важливості капіталіс­тичних партнерів для задоволення економічних та по­літичних (противага СРСР) потреб Китаю китайське ке­рівництво продовжувало вважати їх ідейними опонен­тами Тому між сторонами зберігалася велика дистанція Однодумців Пекін шукав у «третьому світі»

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу»

Але китайська політика відносно країн, що розвива­ються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваю­чись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстре­містських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі США в боротьбі за світове панування, і між цими держа­вами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що розвиваються, друга — розвинуті капіталістичні країни.

На підставі цієї схеми китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвива­ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією. Ки­тай почав утрачати деякі з тих позицій, що він раніше завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі за­клики не тільки мало де знаходили прихильників, але більше того — породжували (або поновлювали, як в Ін­донезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.

«Культурна революція», що спалахнула в КНР в 1966 р , завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і зовнішню політику країни. На зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати ба­гатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурної революції», китайську модель соціально-економічної та політичної організації суспільства. Це викликало різку відсіч, цілком порушило відносини КНР з десятками країн Азії, Африки та Латинської Америки. Китай пос­варився фактично з усіма країнами «соціалістичного та­бору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, з якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. За­гострилися також відносини КНР із цілим рядом держав Заходу, в тому числі Великобританією та Японією. Згуб­но відбилася «культурна революція» й на відносинах з Радянським Союзом Стала широко вживаною теза про «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські раке­ти можуть долетіти з Москви до Пекіна. Представники китайського керівництва заявляли: «Прикордонна війна між Китаєм та СРСР розпочнеться раніше, ніж війна зі США».

31.Проблеми війни та миру у конституціях Китаю.

1954 – Перша Китайська конституція. Визначає основні напрямки зовнішньої політики. Соціалістична орієнтація. Того ж року втановлені принципи мирного співіснування Панча-шила (взаємна повага до суверенітету та територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і взаємовигода, мирне співіснування) з Бірмою, Непалом, МНР, Пакистаном, Афганістаном, Індією, Індонезією, Камбоджею. Вересень 1956 – 8 з’їзд КПК, закріплює ще раз соціалістичний характер ЗП КНР. 

1973 р. Друга Конституція. Закріплює антирадянський курс. Курс на зближення з Західними країнами. Теза про загрозу світової війни. Положення цієї конституції дуже схожі до положень наступної. Підготовка до війни – головна мета економічного будівництва КНР. 

1978 – Третя конституція Китаю. Ідея про неминучість війни. Ворог Китаю №1 – СРСР.

Висунута мета створення “єдиного міжнародного фронту” для боротьби проти СРСР.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:

- головний фактор, безсумнівно, — загострення радян­сько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;

- розрядка у відносинах Захід—Схід, що значно зміц­нювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала ки­тайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного — Москви;

- на думку Пекіна, в умовах, що склалися. Білий дім мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах між Москвою та Пекіном суттєво загострилася

- наприкінці 60-х років стало очевидно, що внутрішня та зовнішня політика китайського керівництва не забез­печила успішного економічного будівництва та зміцнен­ня позицій КНР на світовій арені. В Пекіні було вирі­шено використати для модернізації економічний та на­уково-технічний потенціал Заходу;

- нова стратегія вимагала коригування діяльності китай­ської дипломатії в «третьому світі» — спроби експорту революції де спрацювали.

4 грудня 1982 р. – 4 конституція, остання. Основні елементи ЗП Китаю:

Китай незалежно і самостійно визначає ЗП політику і курс

Не вступає в союзи з великими державами

Мета ЗП Китаю – захист миру в усьому всіті

Китай бажає розвивати відносини усіма країнами на основі принципів мирного співіснування

Зміцнення солідарності та співробітництва з 3 світом. Розвиток дружніх відносин з прикордонними крахнами. Китай висупає за Новий міжнародно-політичний порядок.

Внесені принципи Панча-шила: взаємна повага до суверенітету та територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і взаємовигода, мирне співіснування.

Успадкувала основні елементи Конституції 1954 року. Особлива увага – узагальненню досвіду розвитку соціалізму в Китаї та засвоєнні світового досвіду. Тобто, враховуються нові потреби країни в період соціалістичної модернізації.