68.Індонезійсько-малайзійські відносини

Конфронтація між індонезією та малайзією перетворилимя на практично перманентний процес через проблему визначення майбутнього острова Борнео. В цій боротьбі Малайзію підтримувала Великабританія, Індонезія виступала, як самостійна сторона конфлікту. Пік конфронтації прийшовся на 1962-1966 роки. Війна на індонезійській та малайській мові отримала назву Konfrontasi.

1961 року острів Борнео був поділений на чотрири частини:

1.) Калімантан – провінція Індонезії, розташована на півдні острову.

2.) Королівство Бруней

3.) Саравак та Британське Північне Борнео(Сабах) – британські колнії.

Британія, залишаючи свої колоніальні володіння в Південній Азії, прийняла рішення об’єднати в єдине державне формування малайзію колонії на півострові Малайя та володіння на оюБорнео. Індонезія виступала з гострою критикою цього проекту, Сукарно заявив, що консолідація розрізнених колоній в Малайзію збільшить британський контроль за регіоном та перетворить Малайзію на маріонеткову державу, це на його думку є посяганням на індонезійську незалежність. В той же час Філіппіни висунили претензії на територію Сабах, стверджуючи, що історично ця територія входила до архіпелагу Сулу.

8 грудня 1962 року за підтримки Індонезії Національна армія північного Калімантану(НАПК) розпочала повстання в Брунеї, спрямоване проти султану, головна мета повстанців полягала в захопленні нафтових полів та ліквідації європейського впливу в регіоні. Султан брунею втік та запросив допомоги в британців, вони відправили еспедиційний корпус та сингапурські війська. 16 грудня повстання було придушене, 17 квітня 1963 повстанці повністю капітулювали.

Після розгрому повстання Індонезія та Філіпіни погодилися з фактом створення незалежної Малайзії, проте поставили вимогою проведення всенародного плебісциту з цього питання під егідою ООН. Проте уряд Малайзії заявив, що не потребую консультацій в питаннях самовизначення. Індонезія назвала це рішення проявом британського імперіалізму.

Причинами конфронтації також можна назвати амбіції уряду президента Сукарно, він намагався розширити територію Індонезії, вийшовши за межі лише колишньої Голанської Індонезії. Він прагнув приєднати до складу держави британські та португальські володіння. Амбіції Сукарно підігрівалися, тим, що в січні 1963 року до складу Індонезії увійшов Західний Іріан. Окрім того в Британській Малайі виникла проіндонезійська опозиція до плану створення незалежної Малайзії представлена доктором Азгарі та Ахмадом Заїді. Проте з початком відкритої фази конфронтації їх відправили у вигнання до Індонезії.

Індонезійсько-Малайзійська війна

20 січня 1963 року міністр закордонних справ Індонезії Субандріо заявив, що його держава буде продовжувати курс на конфронтацію у стосунках з Малайзією. Починаючи з 12 квітня 1963 року індонезійські добровольці розпочали проникати на територію Сараваку та Сабаху та робили акції саботажу, диверсії та розпочали пропаганду щодо приєднання Малайзії до складу Індонезії.

27 липня 1963 року Сукарно декларує принцип "Ganyang Malaysia" – знищення Малайзійської держави та приєднання її до Індонезії. 16 серпня 1963 року вояки з сингапурських загонів(Бригади Гурхас) вступили в сутички з 5 індонезійськими повстанцями фактично з цього моменту можна вести мову про збройне протистояння.

Щодо Філіппін, то їх уряд вирішив не приймати пряму участь в конфронтації, проте стосунки з Малайзією були розірвані.

16 вересня 1963 року відбулося офіційне проголошення незалежності Федерації Малайзія, Султанат Бруней відразу відмовився брати участь в федерації, пізніше 1965 року із складу федерації вийшов Сингапур.

Після цього взаємні притензії з боку Індонезії та Малайзії одна до одної стрімко почали зростати. Прибічники Індонезії зробили низку нападів на британське посольство в Джакарті, а таакож на сингапурське представництво та будинки в яких мешкали сингапурські дипломати. Зростала кількість провокацій організована з боку індонезійських агенті вна території Малайзії.

Протягом 1963-1964 років індонезійські загони робили атаки на стратегічні об’єкти на територіях Саравак та Сабах. 1964 року індонезійці розпочали наступ на Малакському півострові. Після цього в конфлікт втручаються британські війська(ВПС та ВМС), загальна кількість збройних формувань на боці Малайзії склала 18 батальйонів. Головна мета британців полягала в тому, щоб заблокувати індонезійським морським силам досягнути іншого боку малайської протоки.

В серпні 1964 року індонезійці здійснили спробу створити повстанські загони на території півострову Малакка проте ця спроба зазнала поразки.

Коли ООН запропонувала Малайзії обійняти крісло непостійного члена РБ ООН, Сукарно заявив про вихід Індонезії зі складу ООН та здійснив спробу створити Конференцію нових надзвичайних сил(CONEFO), як альтернатива ООН.

В січні 1965 року на запит уряду Малайзії Австаралія відправила на о.Борнео свій військовий контингент, таким чином загальна кількість вояків на малайзійську підтримку склала 14 тис. осіб. Британські та австралійські військові формування та спецслужби провели ряд військових операцій(найвідоміша – операція Кларет) в підтримку повстанських антиіндонезійських рухів на Суматрі та Сулавесі.

10 березня 1965 року індонезійські диверсанти зробили вибух біля Макдональдсу в Сингапурі, тоді загинуло 3 особи та 33 поранено, це була помста за підтримку малайзійців, а в подальшому стала приводом для виходу Сингапуру із складу Федерації в серпні 1965 року.

Починаючи з середини 1965 року Індонезія почала відкрито використовувати регулярні війська проти Малайзії, сутички сталися в кінці червня 1965 року на схід від острову Себатік, біля міста Тавау що в провінції Сабах.

Завершення війни

Індонезійці 1964-1965 рр.не досягли бажаних успіхів,1 жовтня 1965 року в Індонезії відбувся державний переворот(не без участі МІ6), Сукарно 1966 року було позбалено влади і головою держави став генерал Сухарто. Британські спецслужби відіграли значну роль в процесі відходу уряду Сухарто від конфронтаційного курсу, МІ6 зламала шифри дипломатичної служби та військової розвідки Індонезії, а також зіграла велику роль антивійськова пропаганда з радіостанції в Сингапурі, окрвм того британськ спецслужби організували психологічні операції «чорної пропаганди». Окрім того, зіграла велуку роль те, що військові, які прийшли до влади в Індонезії в своїй більшості проходили підготовку в Індонезії, а також той факт, що 1965 року Індонезія опинилися перед обличчям громадянської війни.

Коли Сухарто остаточно ствердився при владі в Індонезії, він оголосив подальшу конфронтацію безглуздою та розпочав переговори з малайзійцями. На мирній конференції в Банкоку 28 травня 1966 року уряди Малайзії та Індонезії оголосили про припинення конфронтації, а в червні 1966 року було ліквідовано останні вогнища конфлікту, 11 серпня 1966 укладене остаточне перемир’я.

Сучасний стан індонезійсько-малазійських відносин(2000-2006 рр.)

На сучасному етапі індонезійсько-малайзійські відносини істоним чином ускладнені трьома основними чинниками:

1. Рост нелегальної міграції з Індонезії до більш благополучної Малайзії.

2. Територіальна суперечка за острови Сіпатан та Легітан в морі Сулавесі

3. Розмежування шельфу спірної території Амбалат на східном узбережжі о.Борнео.

Якщо тереторіальна суперечка довкола островів Сіпатан та Легітан вшухла 2002 року, коли Міжнародний суд ООН виніс вердик про територіальну приналежність островів до Малайзії, то стосовно питання розподілу шельфу району Амбалат суперечка не вирішена і досі. Прем’єр-міністр Малайзії Абдуллах Бадаві звинувачує індонезійські ЗМІ в розпалюванні антималазійської компанії, окрім того він стверджує, що індонезійський уряд потурає масовим антималазійським студентським акціям протесу.

Додоало масло в огонь той факт, що в лютому 2006 року національна малайзійська нафтова компанія Petronas спільно з Royal Dutch/ Shell Group та Petronas Carigali розпочали буріння двох надглибох скваж на шельфі біля коралового атолу Умаранг. Уряд Індонезії відправив ноту протесту з приводу цього, оскільки вважає, що ці нафтові блоки розташовані за межами 12 мільної виключної економічної зони Індонезії, а отже є спірними.

Хоча остання позиція, яку артикулював президент Індонезії Сесіло Йодхойоно полягає в тому, що питання розмежування шельфу в районі Амбалат має вирішуватися виключно переговорним шляхом, також він заявив, що Індонезія та Малайзія в жодному стані не перебувають у стані конфронтації. Проте Індонезія продовжує наполягати на тому, що Амбалат належить її, оскільки до 1945 року він входив до складу індонезійського султанату Буланган.

Територіальні суперечки між двома державами ідуть наразі накористь лише сепаратистським рухам в Індонезії, на думку експертів єдинм можливим варінтом розв’язання проблеми Амбалату позаконфрантоційним шляхом – єспільна індонезійсько-малайзійська економічна діяльність в регіоні.

70.Американсько-індонезійські стосунки

Після 1990 року

onesian relations with the United States were generally warm and cordial after the establishment of Suharto's New Order government. In many respects, the United States during the Cold War was the least threatening superpower, assisting the economic recovery of the country both bilaterally and through the IGGI. In 1991 United States trade with Indonesia was greater than its trade with all of Eastern Europe. Despite its professed nonalignment, Indonesia also recognized the importance of the United States military and political presence in Southeast Asia in maintaining the regional balance of power. There were issues, however, which divided the two countries in the early 1990s. The United States rejected Indonesia's archipelagic claims to jurisdiction over the vital deepwater straits linking the Pacific and Indian oceans. During this period, the United States also vigorously opposed Indonesia's efforts to promote the NFZ through ASEAN. On the other hand, Indonesia, like other developing countries in the region, was troubled by what it saw as creeping protectionism in United States trade policy. This concern led to a bruising diplomatic contest over the issue of the protection of intellectual property. Ultimately, Jakarta bent to the implied threat of sanctions specified in United States trade law.

The human rights and East Timor issues continued to irritate political communication between Jakarta and Washington. Indonesia resented the attention given to this issue by the United States Congress, which in turn was roused to action by human rights advocacy groups. For Indonesia, the persistent allegations belied the sincerity of United States protestations about Indonesia's contributions to regional peace and security. Efforts to sanction Indonesia by cutting off military assistance or threatening its Generalized System of Preferences status were viewed in Jakarta as anti-Indonesian. The official United States government position, as stated in March 1992 by Deputy Assistant Secretary of State Kenneth M. Quinn, was that cutting ties, "would not produce the desired results which we all seek and could have negative consequences: for United States Indonesia relations; for our limited influence in Indonesia; and most importantly, for the people of East Timor." While the United States government wished to work cooperatively with the Indonesian government to promote development and respect for human rights in East Timor, it also had to be able to work productively with the Indonesian government on a broad range of issues because it was an important regional power and one with a growing extra-regional voice.

The United States Congress seemed more reluctant than the executive branch to separate the issue of broader interests with Indonesia from the problem of human rights. Congressional and NGO critics argued that United States policy rested on an out-of-date view of Indonesia's strategic importance now that the Cold War that had ended. Furthermore, these groups asserted that the United States should use its influence to push a democratic agenda. Later in 1992, United States legislation was discussed that would have terminated all of Washington's aid and trade concessions to Jakarta and required the United States to oppose World Bank loans to the country. In reality, only Indonesian participation in the International Military Education and Training (IMET) program was cut--a relatively insignificant sanction in terms of its functional impact on Indonesia's military, but one fraught with negative symbolic value as an expression of United States interests in the bilateral relationship (see Foreign Military Relations , ch. 5).

In 1996 Indonesia will have ended the third decade of New Order government. By that time, more than halfway through the 1993-98 presidential term of office, the issue of presidential succession might be resolved. This could unblock the political logjam that in the early 1990s seemed to stall the process of domestic political change--keterbukaan--set in motion by the government's development policies. A May 1992 World Bank report stated that by the end of the decade Indonesia would be a middle-income country. This prediction seemed to be on target. Indonesia was beginning to play a middle-power role regionally and even globally in some interest areas. More and more Indonesians were likely to be socialized to the country's modern political culture, which increasingly resembled the newly industrialized economies. The trends seemed to indicate that the stability deemed so necessary for development will depend upon a government more responsive to diversified public interests than simply to those of the ABRI-bureaucracy-presidential palace elite.

The dominance of the military in Indonesian government and politics has attracted great scholarly interest. Standard works include Ulf Sundhaussen's The Road to Power: Indonesian Military Politics, 1945-1967, Harold A. Crouch's The Army and Politics in Indonesia, and David Jenkins' Suharto and His Generals: Indonesian Military Politics, 1975-1984. Journal articles, such as John B. Haseman's "The Dynamics of Change: Regeneration of the Indonesian Army" and Harold A. Crouch's "Military-Civilian Relations in Indonesia: The Late Soeharto Era," are representative of the breadth of discussion and analysis of the military's potential role.

General surveys of contemporary Indonesian politics include Leo Suryadinata's essay in Diane K. Mauzy's Politics in the ASEAN States, Ulf Sundhaussen's "Indonesia: Past and Present Encounters with Democracy" in Democracy in Developing Countries, 3: Asia, and "Indonesia" in Clark D. Neher's Southeast Asia in the New International Era. Richard Robison's Indonesia: The Rise of Capital has become the classic statement on the political economy. The political party system is treated in both David Reeve's Golkar of Indonesia: An Alternative to the Party System and Leo Suryadinata's Military Ascendancy and Political Culture: A Study of Indonesia's Golkar. Two collections of papers from Australia's Monash University's Center of Southeast Asian Studies concentrate on the modernizing secular trends operating on Indonesian politics: Richard Tanter and Kenneth Young's The Politics of Middle Class Indonesia and Arief Budiman's State and Civil Society in Indonesia. R. William Liddle gives a succinct overview of Indonesian political culture in Politics and Culture in Indonesia. Benedict R.O'G. Anderson's provocative work on Indonesian political culture, including his seminal "The Idea of Power in Javanese Culture," are collected in Language and Power: Exploring Political Cultures in Indonesia. As statements on Islamic political culture in Indonesia, a conference paper by Howard M. Federspiel, "The Position and Role of Islam in Suharto's New Order at the 21st Year," can be contrasted with Ruth T. McVey's "Faith as an Outsider: Islam in Indonesian Politics" in James P. Piscatori's Islam in the Political Process. One of the most current books is Indonesian Politics under Suharto by Michael R.J. Vatikiotis.

Human rights and East Timor have attracted attention, some from scholars but most from advocacy groups. Of general note is a work commissioned by the International Commission of Jurists: Hans Thoolen's Indonesia and the Rule of Law: Twenty Years of "New Order" Government; Asia Watch's Human Rights in Indonesia and East Timor, edited by Diane F. Orentlicher; and the annual Country Reports on Human Rights Practices prepared for the United States Congress by the Department of State.

Michael Leifer's Indonesia's Foreign Policy remains the only full treatment in English. A political economy perspective is given by Dwight Y. King's "Indonesia's Foreign Policy," in David A. Wurfel and Bruce Burton's The Political Economy of Foreign Policy in Southeast Asia. Dewi Fortuna Anwar's Indonesia and the Security of Southeast Asia is an up-to-date book-length study on Indonesian foreign policy.

Annual surveys of Indonesian political events can be found in the February issues of Asian Survey each year and the annual Southeast Asian Affairs [Singapore]. For current politics, the Far Eastern Economic Review [Hong Kong] and the Asian Wall Street Journal [Hong Kong] are extremely useful. (For further information and complete citations, see Bibliography.)

Американо-індонезійські відносини до 1990 року

Indonesia–United States Relations

Indonesian leadership has long held a consensus about foreign policy, conditioned by needs of the country dating from the beginning of the struggle for independence in 1945. Indonesia has sought to be active in regional affairs without getting involved in conflict among major powers. Relations between Indonesia and the United States have fluctuated with the times and have generally, though not always, been cordial.

As conflict with the Dutch continued during the revolutionary period, Indonesia developed an anti-Western attitude, seeing Asian events as a struggle against Western imperialism. The United States was generally sympathetic to the Indonesian cause, giving it de facto recognition on 23 April 1947. Indonesia's first president, Sukarno (1901–1970), followed a policy of nonalignment while aspiring for a larger role in international affairs; he also became aggressively opposed to the West. The United States was neutral in the Dutch-Indonesian conflict concerning the status of Irian Jaya, and late in his incumbency Sukarno became markedly anti-American.

Relations During the Suharto Era

The ascension of Suharto (b. 1921) in 1967 changed all this, and relations with the United States became warm. Indonesia was vital to U.S.-Asian security interests because of its importance as a regional power and oil-producing nation and its strategic location at the entrance of the Indian Ocean.

Though Indonesia has entered into no military alliances, it has received military assistance from the United States since 1950, with breaks in the 1965–1966 period. The military equipment grant, used for communication systems, internal security, and so forth, averaged $13 million per year up to 1978. The International Military Education and Training (IMET) program trained four thousand Indonesian military personnel between 1950 and 1992. Since 1974, Indonesia has received Foreign Military Sales (FMS) credits for purchasing military equipment. In the U.S. House International Relations Committee meeting of 7 May 1998, it was revealed that U.S. Special Operations Forces had trained elite Indonesian Kopassus special forces at a cost of $3.5 million. These forces were active against the political opponents of the government.

Presidents Sukarno and Kennedy at Andrews Air Force base in Maryland on 24 April 1961. (BETTMANN/CORBIS)

Indonesia and the United States have been involved in various multilateral organizations promoting international peace, nuclear disarmament, and economic development. Both are members of the ASEAN Regional Forum (ARF) and Asia Pacific Economic Cooperation (APEC), and Indonesia's effort to restore democracy in Cambodia and mediate in disputes concerning the South China Sea have been appreciated by the United States.

Some discord did, however, arise in bilateral relations between Jakarta and Washington in the 1990s. The United States did not support Indonesia's claim over the straits linking the Indian and Pacific Oceans and opposed Jakarta's promotion of an ASEAN nuclear-free zone. There were differences too over the issue of intellectual property rights, and under the Generalized System of Preferences (GSP) legislation, Indonesia was criticized for not meeting recognized labor standards. The U.S. Congress suspended IMET grants after Indonesian security forces killed East Timorese demonstrators in November 1991; these grants were partially restored in 1995. The United States also favored the peaceful resolution of the East Timor problem, and many Americans saw to it that U.S. policy toward Indonesia depended on the latter's actions in East Timor. The United States and nongovernmental organizations vehemently criticized human-rights violations, and U.S. president Bill Clinton announced suspension of U.S.-Indonesian military relations on 9 September 1999. Many perceived the United States as supporting secessionist forces, and anti-American demonstrations were held.

Relations in the Post-Suharto Era

Relations improved after Abdurrahman Wahid became president and visited the United States (10–12 November 1999). President Clinton welcomed him, stressing the territorial integrity of Indonesia and the importance of building an ongoing partnership with a democratic country. The new Indonesian president, Megawati Sukarnoputri, supported the United States after the brutal events of 11 September 2001, becoming the first Islamic leader to visit the United States and meet U.S. president George W. Bush (19 September 2001) in the wake of the attack. She was receptive to U.S. appeals for assistance in antiterrorist measures but cautioned the U.S. president against any action that could be construed as revenge against Muslims.

U.S.-Indonesian Economic Relations

The United States has long had commercial and economic interests in Indonesia, and Indonesia received $146.3 million in economic assistance and $377.2 million in credit from the United States between 1950 and 1961. The U.S. Agency for International Development (USAID) has given assistance in health care, family planning, rice production, and overseas training programs. It also provided financial and technical aid during the mid-1980s oil crisis. U.S. investors dominate mining and oil sector projects, and U.S. banks, service providers, and manufacturers began expanding in Indonesia after the reforms of the 1980s.

During the Asian economic crisis that began in 1997, Indonesia received aid from the United States, among other bilateral donors. The U.S. president urged Suharto in January 1998 to follow the International Monetary Fund (IMF) plan to mitigate the crisis. New schemes were launched to help Indonesia. A USAID program totaling $520 million was directed toward economic reform and public welfare, and Indonesia received another $450 million through other programs. USAID also made $70 million in the form of medical supplies and small construction projects available for rural people in eastern Indonesia. U.S. technical personnel came to implement economic reforms, and USAID supported democratization and civil society development activities through nongovernmental organizations. Temporary work permits were issued to Indonesian students of U.S. universities, and the U.S.-ASEAN Business Council provided financial assistance to Indonesian students so they could finish their courses. However, pouring billions of dollars of U.S. aid into Indonesia under the Suharto regime was criticized; it was felt that the beneficiaries were large corporations and members of the armed forces and Suharto's family.

Since the establishment of diplomatic relations in December 1949, Indonesia and the United States have passed through phases of understanding as well as discord. Indonesia remains vitally important to U.S. interests, both as a key to Southeast Asian security and as a moderate nation with the world's largest Muslim population. U.S. economic assistance and support of Indonesia's territorial integrity will continue to mark the relations between the two nations as primarily cordial

2002-2004

Strengthening U.S. Relations with Indonesia:

Report of the National Commission on U.S.-Indonesian Relations

October 29, 2003

Washington D.C.

A senior U.S. Government official stated that the key recommendation in the report of the National Commission on U.S.-Indonesian Relations – aid to education in Indonesia – “began to have an impact on policy even before it was published.” Matt Daley, deputy assistant secretary of state for East Asian and Pacific Affairs, said it was “no coincidence” that President Bush proposed $157 million (over a period of six years) for aid to Indonesian education during his recent visit to Bali. Daley noted that he receives many reports recommending additional assistance but most go quickly from his in-box to his out-box. This one, he said, is being taken seriously.  

Daley promised to consider another of the report’s key recommendations: the creation of a binational partnership to carry out proposals. “I reserve my judgment on national participation,” he said, “but we will take a good, hard look.” 

The report, the product of an 18-month study by the National Commission, was released at a program on Capitol Hill on October 16, 2003 and presented to a broader audience on October 29 by two of the three sponsoring organizations. Ed Masters, cochair of USINDO and vice chair of the commission, described the work of the commission and the conclusions contained in the 58 page report. Michael Wills of The National Bureau of Asian Research (NBR), one of the sponsoring organizations, described the origins of the study. He said that NBR’s Board of Directors concluded at a meeting held at the U.S. Pacific Command in Hawaii in March 2002 that Indonesia’s importance merits much greater U.S. attention, and recommended a policy study. NBR then approached USINDO and the Asia-Pacific Research Center (APARC) of Stanford University to collaborate in the initiative. APARC, the third sponsor, is represented on the commission by Professor Donald Emmerson.

  Ed Masters said the report is a consensus of the ten-member commission, a private U.S. organization headed by former secretary of state George Shultz, former Congressman Lee Hamilton, and prominent businessman George Russell. He said that members of the commission “talked to many people in Washington and Jakarta” to ensure that the recommendations would be “realistic from their standpoints.” 

The report recommends an increase in current aid levels in the amount of $200 million per year for the next five years, a critical period for Indonesia’s “fragile” democracy, recovering economy and moderate Muslim majority. A significant part of this new aid would be earmarked for education, said Masters, a long-term need and a prerequisite for solving Indonesia’s other problems. 

“This is not aimed at Islamic schools,” Masters said. “They would be included but not targeted,” he said, in a program that would include all educational institutions at all levels. Specific education programs would be identified by the members of the partnership, which the commission recommends as a standing group of around 12 persons on each side, meeting twice per year to review various recommendations, develop and monitor programs. 

Masters acknowledged “pitfalls” in the prospects for the commission’s report. One, he said is the current military to military bilateral relationship. The report commends a relationship in general principle, but concludes, in the light of the unsatisfactory resolution of the Timika murder of American citizens in 2002, in which Indonesian military personnel were reportedly implicated, that the commission agreed to put IMET (U.S.-sponsored military training in the U.S.) aside, but recommended continuation of other contacts to broaden the outlook of military officers. 

What next? he asked. Indonesia and the U.S. must pick up on the recommendations. In Indonesia, he said, if bilateral relations are as bad as people say, “maybe Indonesians will not agree to a partnership. We will see if our report is picked up,” he said. In the U.S., “We have had a good response from Congress,” he said, citing several meetings with members of Congress to provide briefings on the report. “Now the executive branch must run with it,” he concluded. 

Matt Daley, in the first public U.S. administration response to the report, was positive but did not make any specific promises regarding funding beyond the long, hard look. In various remarks he signaled that Iraq is the top priority for the U.S. and that Indonesia is far from the top of the list. For Indonesia, “I can’t see an order of magnitude or even significant increases in funding for 2004,” he said. He defended current aid levels as being significant, citing $5 million for legal reform in fiscal year 2003, $10 million for police training for 2003 and a request for $15 million in 2004, among other projects.

 

In a review of current aid, and referring to the report’s recommendation to increase efforts at public diplomacy, he said “I won’t argue for re-creating the United States Information Agency, but we do need to make major efforts in public diplomacy. But, our problem [in Indonesia] is our policy,” he said, “not in public diplomacy.”

  He responded to the report’s recommendation on IMET with a strong defense of the program. “We do not want to suspend IMET,” he said. “It is regarded as a long-term priority which we don’t want to suspend for short-term, specific issues. We must find other solutions to the horrific pre-meditated murder of American civilians” in the Timika incident. “We have had improving cooperation from Indonesian authorities,” he continued, “but I cannot say we have had full cooperation. The Indonesian authorities must find the killers. If they do not it will continue as a bone of contention.... We will be careful about interacting with TNI. The evidence pointed to members of TNI” [as implicated in the incident]. “That remains my judgment,” he said, “but involvement by members does not mean the culpability of the institution. However, the institution bears the responsibility to cope with the situation.”