76, 77, 78.Конституційні основи зп Індії, роль Неру в її формуванні.

 Наслідком розпаду світової колоніальної системи, що розпочався відразу по закінченні другої світової війни, стала поява на політичній карті світу молодих незалежних держав, серед яких особливе місце поСША Індійська Республіка. Вже перші кроки моло­дої держави на міжнародній арені засвідчили її намір твердо стояти на власних ногах і співробітничати як рівна з рівними з усіма, хто бажав співпраці з нею. Індія — центр Азії, міст між Сходом і Заходом, Північчю і Півд­нем, сполучна ланка між Південно-Східною і Південно-Західною Азією, а також між Центральною і Південною Азією. Політика неприєднання і мирного співіснування, яку започаткував і послідовно втілював у життя Д. Неру, його прагнення закласти за допомогою науково-техніч­ного прогресу підвалини сучасної держави, стимулювати економічний розвиток країни, здійснювати прогресивні соціальні перетворення викликали інтерес у багатьох мо­лодих незалежних держав.

На середину 50-х років визначилися в головних рисах міжнародна позиція Індії й спрямування її зовнішньої політики. Індія активно виступила проти політики Заходу в Азії, яка полягала в насадженні військово-політичних блоків і союзів, наданні азіатським країнам військової допомоги й створенні на їхніх територіях іноземних військових баз. Індійське керівництво слушно вважало, що така політика нав'язує азіатському континентові участь у «холодній війні», протиставляє азіатські народи один другому і, що найважливіше, суперечить інтересам їхньо­го мирного розвитку. Індія почала активно налагоджу­вати широкі дружні зв'язки з азіатськими країнами, в яких при владі перебували прогресивні режими, а також із соціалістичними країнами, зокрема з СРСР. В основі самостійної зовнішньої політики Індії лежали національ­ні інтереси індійської держави: необхідно було зберегти мир, уникнути участі в протиборстві двох суспільно-політичних систем, щоб забезпечити максимально сприятливі міжнародні умови для здійснення головного за­вдання — незалежного політичного й економічного роз­витку.

Основними загальнонаціональними проблемами Індії середини 50-х років стали прискорений і всебічний роз­виток національної економіки, подолання успадкованої від колоніалізму загальної відсталості, злиденності й за­лежного становища на світовому капіталістичному ринку. У зв'язку з інтегруванням країни в систему світового капіталістичного господарства правлячі кола Індії споді­валися на одержання необхідних для економічного розвитку коштів від капіталістичних країн, передусім США й Великобританії. Проте ставлення західних країн до проб­леми економічного прогресу Індії було далеко не одно­значним. З одного боку, вони широко рекламували свою пряму заінтересованість в успішному розвитку Індії, розраховуючи на її прикладі продемонструвати можливість прогресу молодих національних держав у межах капіталістичної системи господарства, а з іншого — вважали нереальним, передчасним і надто претензійним намір індійського керівництва створити державний сектор важ­кої промисловості як основу економічної самостійності Більше того, замість допомоги в індустріальному розвит­кові західні країни пропонували Індії військову підтрим­ку, яка, мовляв, нагально їй необхідна для усунення «комуністичної загрози». В той період західні держави, сподіваючись зв'язати Індію військово-політичними зо­бов'язаннями, виступили із засудженням індійського кур­су неприєднання як «аморального» й недалекоглядного. Проте індійський підхід до цього питання докорінно відрізнявся від західного: в Індії не вважали, що міжна­родний комунізм приховує суттєву загрозу для країни.

Демонструючи незалежність своєї зовнішньої політи­ки, Індія стала однією з перших країн «третього світу», яка пішла на зближення з соціалістичними країнами. Це не тільки дало змогу підірвати монополію Заходу на тех­нічний досвід, а й змусило країни розвинутого капіталіз­му надати Індії широку допомогу в будівництві об'єктів промисловості й електроенергетики, а також пом'якшити умови її надання. Намітилося зближення Індії з соціаліс­тичними країнами з таких проблем, як роззброєння, підтримка представництва КНР в ООН, послаблення міжнародної напруженості, боротьба проти курсу Заходу на створення військово-політичних пактів в Азії, проти надання ним військової допомоги своїм азіатським союзникам, розміщення на їхніх територіях іноземних військових баз тощо.

Важливою складовою зовнішньополітичного курсу Індії була активна підтримка національно-визвольних ру­хів, боротьби проти колоніалізму, неоколоніалізму, ра­сизму. Вона виступила на захист боротьби алжирського народу за свободу, самовизначення і незалежність, за надання незалежного розвитку конголезькому народові, проти жорстоких репресій Португалії в Анголі. Гнів і обу­рення в Індії викликала англо-франко-ізраїльська агресія ЗО жовтня 1956 р. проти Єгипту, який 26 липня 1956 р. націоналізував компанію Суецького каналу з метою встановлення свого суверенітету над його зоною. Індійський уряд негайно звернувся до ООН із закликом ужити рі­шучих заходів для відсічі агресії. Зіткнення антиколоні­альної позиції Індії й колоніальних інтересів Заходу спричинило погіршення її відносин з західними країнами. Ці відносини ще більше ускладнились на початку 60-х років у зв'язку з діями Індії щодо утвердження її повного су­веренітету над португальськими володіннями в Індії. ^:

В грудні 1961 р. індійський уряд ужив заходів, спрямованих на звільнення територій Гоа, Даман та Діу, що залишались португальськими колоніальними анклавами на індійській землі. Рішення про визвольні дії на вказаних територіях було прийняте індійським урядом у зв'язку з посиленням загрозливих воєнних приготувань Португалії для утримання за собою Гоа, Даману та Діу охоплених антиколоніальною боротьбою. Відчайдушна, спроба західних держав протягнути в Раді Безпеки ООН резолюцію з вимогою «негайно припинити воєнні дії й відвести збройні сили Індії» не увінчалась успіхом завдяки рішучій позиції Радянського Союзу, підтриманого країнами, що звільнились від колоніального гноблення.

Індії належала вирішальна роль у тому, що політика неприєднання була визнана міжнародною спільнотою як активний миролюбний курс країн, що визволились. Саме з ініціативи Індії, Індонезії та Югославії 1—6 вересня 1961р. в Белграді відбулася Перша конференція глав урядів і країн, що не приєднались. Індія дотримувалась такого розуміння неприєднання, яке передбачає активний вплив країн, що не приєднались, на глобальні проблеми й не обмежується антиколоніальними позиціями, як вважало багато інших учасників руху неприєднання. Власне під впливом Індії в рішеннях конференції першочергове зна­чення було надане загальним проблемам забезпечення миру, роззброєння та недопущення війни. Індійська по­літика неприєднання опинилася під вогнем атак західних країн, які перейшли до прямої дискредитації політики неприєднання з різних аспектів у цілому й індійського зокрема залежно від специфіки міжнародної ситуації. Нові спроби примусити Індію відмовитись від неприєд­нання й зорієнтувати свою політику на військово-полі­тичне співробітництво з Заходом збіглися із загостренням індійсько-китайських суперечностей.

Наріжним каменем зовнішньої політики Індії є принцип неприєднання. В основу покладена також концепція мирного співіснування, що одержала популярність як "Панча шила" - п'ять принципів:

1.1 повага територіальної цілісності й суверенітету,

2 взаємний ненапад,

3.3 невтручання у внутрішні справи один одного,

4.4 рівність,

5.5 взаємна вигода.

Зовнішня політика проводиться Індією по чотирьох основних напрямках: відносини з найближчими сусідами - прикордонними державами;

" відносини із країнами Азії й Африки, пов'язаними з нею спільністю історичного розвитку й схожістю проблем, що об'єднало їх у Рух неприєднання;

відносини з великими державами;

участь у міжнародних організаціях, насамперед в ООН.