52. Близькосхідна політика кнр

2006-04-17 голова КНР Ху Цзиньтао відправляється у своє саме тривалому й важливе закордонне турне, у ході якого він відвідає США, Саудівську Аравію, Марокко, Нігерію й Кенію. В умовах, коли введення санкцій проти Ірану стає питанням найближчого часу, що не ризикує відкрито виступити проти санкцій Китай поспішає вторгувати за свою підтримку Вашингтона стратегічні поступки по Тайваню й Північній Кореї, а також знайти альтернативні джерела нафти й газу в інших регіонах.

Тим часом прагнення Пекіна вберегти Іран від санкцій легко з'ясовно. Зростаюча китайська економіка гостро має потребу в енергоресурсах, у першу чергу в нафті й газі. Споживання вуглеводнів у країні росте не тільки у зв'язку з бурхливо, що розвивається промисловістю, але й завдяки неухильно, що підвищується рівню, життя. Так, по оцінках експертів, в 2010 році на китайських дорогах буде в 90 разів більше автомобілів, чим в 1990 році, а до 2030 року їх буде більше, ніж у США. Але при цьому різкого підвищення власного нафтовидобутку Китай не планує, розраховуючи на імпорт.

В 2004 році Китай увіз 110 млн тонн нафти (ріст у порівнянні з 2003 роком склав 35%), вийшовши на друге місце у світі серед її імпортерів. А к 2010 року з імпорту нафти в КНР подвоїться. Причому якщо зараз на країни Близького Сходу й Перської затоки доводиться 58% китайського імпорту нафти, то до 2015 року частка цього регіону виросте до 75%.

Як відзначили експерти із групи по вивченню американо-китайської безпеки, створеної при конгресі США, така залежність не може не впливати на політику КНР , змушуючи неї будувати особливі відносини із країнами Близького Сходу й Перської затоки, у тому числі з державами, ворожими США або "підтримуючий тероризм".

Однієї з таких країн і став Іран, для якого Китай є головним покупцем нафти. У свою чергу в списку найбільших експортерів нафти в КНР Іран посідає третє місце (10,8% китайського імпорту нафти) після Саудівської Аравії (14%) і Оману (13,3%). В 2004 році китайська державна нафтова компанія Sіnopek уклала з Іраном контракт на $70 млрд, відповідно до якого китайська сторона буде брати участь в освоєнні найбільшого іранського нафтогазового родовища Ядаваран, а іранці протягом 25 років поставлять у КНР порядку 250 млн тонн зрідженого газу. Поставки нафти в цей період будуть становити 150 тис. барелів у день. По цьому ж контракті Китай вкладає значні кошти в розвідку енергоресурсів Ірану, його нафтохімічну й газову інфраструктуру.

Економічні вигоди від співробітництва з Іраном до останнього часу спонукували Китай ігнорувати заклики США до обмеження зв'язків з Тегераном. Так, у грудні 2005 року, коли над іранським режимом уже ґрунтовно згустилися хмари, китайська компанія Bіan Bіa Gong заявила про намір інвестувати $75 млн в іранську зону вільної торгівлі Арванд у провінції Хузестан для створення підприємство з виробництва електроніки, побутової техніки, текстильної й взуттєвої продукції. Однак у міру розвитку іранської ядерної кризи ставало усе більше очевидним, що китайсько-іранське співробітництво не може залишатися безхмарним. У підсумку, коли сьогодні криза досягла вищої крапки, що прибуває у Вашингтона китайський лідер виявляється в ситуації, коли будь-яке рішення буде чревате для Пекіна більшими або меншими втратами. Якби Китай у годину Х відкрито встав на захист Ірану, це спричинило б за собою серйозні ускладнення американо-китайських відносин. На думку експертів, Пекін на такий крок не піде. У сформованій ситуації китайській стороні нічого не залишається, як спробувати мінімізувати вже практично неминучі санкції проти Ірану й одержати для себе за їхню підтримку ряд поступок з боку США по інших вищезгаданих питаннях (Корейський півострів, Тайвань). Крім того, одним зі способів з можливу повну або часткову втрату іранських енергоресурсів для Пекіна могла б стати диверсифікованість джерел одержання нафти й газу. У цьому зв'язку обертає на себе увага та обставина, що в програму закордонного турне Ху Цзиньтао включене відвідування таких провідних світових експортерів енергоресурсів, як Саудівська Аравія й Нігерія, куди китайський лідер їде для того, щоб обговорити можливості розширення поставок у КНР нафті й газу. На відміну від Саудівської Аравії, що поставляє сьогодні в Китай порядку 400 тис. барелів у день, частка Нігерії становить незначні 30 тис. барелів. Так що на нігерійському напрямку в Китаю є значні незадіяні можливості.

На зовнішніх енергетичних ринках діють три основні китайські державні компанії - CNР, CNOOC й Petrochіna, які в останні роки значно активізували свою діяльність у розвідці й видобутку нафти на Близькому Сході в Північній Африці, Південно-Східній Азії, у Центральній Азії, Австралії, Індонезії, Росії й Азербайджані. Активізація їхньої діяльності була викликана в основному зменшенням обсягів видобутку енергоносіїв у самому Китаєві.

Сьогодні частка близькосхідної нафти в загальному обсязі імпортованої Китаєм нафти становить близько 60%.

Найбільш примітним і значним просуванням Китаю на Близькому Сході представляється проникнення Китаю на ринок Саудівської Аравії, що США вважають своєю вотчиною. Активні відносини між Пекіном й Эр-Риядом почали розвиватися по висхідні в середині 80-х рр., коли Китай поставив Саудівської Аравії партію балістичних ракет середньої дальності. Замість на одержання доступу до саудівської нафти Китай пропонує Эр-Рияду можливість робити операції на своєму енергетичному ринку, що незабаром буде самим великим у світі.

Однією з умов просування Китаю на енергетичному ринку Ірану був продаж Тегерану китайських озброєнь. Під час ірано-іракської війни (1980-88 р.) Китай був практично єдиним серйозним джерелом озброєнь для Ірану. За деяким даними, Китай надає допомогу Ірану в створенні балістичних ракет далекої дії, порушуючи, таким чином, свої зобов'язання відповідно до Mіssіle Technology Control Regіme (MTCR) Під час візиту в США в жовтні 1997 р. голова КНР Цзян Цзэминь пообіцяв припинити поставки в Іран балістичних ракет.

В 90-х роках Китай займав одне з перших місць у споживанні, іракській нафті відповідно до програми ООН "нафта в обмін на продукти". В 2001 р. Китай імпортував 400 тис.т. нафти з Іраку. До березня 2003 р. Китай став третім споживачем іракської нафти. У червні 1997 р. CNPC підписала контракт про розвиток родовища Аль-Ахдаб, сподіваючись одержувати на ньому до 90 тис. б/д. Однак на сьогодні всі контракти, укладені з режимом С. Хусейна в останні роки його існування, залишаються замороженими. У цей час Китай уживає всі зусилля, щоб залишитися в Іраку після стабілізації ситуації в цій країні.

У багатьох дослідженнях відзначається, що немає об'єктивних причин для виникнення конфлікту між США й Китаєм через близькосхідні енергоносії. Якщо китайський імпорт нафти із країн Близького Сходу становить 60%, то США імпортує із цього району лише 25% нафти від своїх потреб. Інші 75% доводяться на 60 країни-постачальників і внутрішній видобуток нафти. Більше того, передбачається, що залежність США від близькосхідної нафти буде зменшуватися за рахунок нарощування споживання каспійської, російської, латиноамериканської й африканської нафти.