51. Китайсько-російські відносини у 2000-х

Підписаний у середині липня 2001 року в Москві російсько-китайський договір про добросусідство, дружбу й співробітництво викликав великий інтерес і самі суперечливі коментарі в Росії й у світі. Одні стверджують, що два колишніх комуністичних гіганти йдуть до нового союзу, спрямованому проти США й Заходу. Інші ж, навпроти, заявляють, що документ чисто декларативний і не має практичного значення.

Обидві ці думки досить поверхневі. Російсько-китайський договір не є договором про союз. У ньому немає зобов'язань по спільній обороні від агресії, які, наприклад, були в радянсько-китайському договорі про дружбу, союз і взаємну допомогу, укладеному в 1950 році й який поклав початок знаменитому "братерству навік". Обережний текст нинішнього договору 2001 року, старанно прагнення уникнути в ньому яких-небудь ідеологічних тверджень або свідомо нездійсненних зобов'язань указують на те, що лідери двох країн свідомо працювали на перспективу й прагнули уникнути помилок минулого.

Однак це не означає, що новий договір не має реального значення. Він закріпив найважливішу тенденцію в сучасних міжнародних відносинах - прагнення двох великих світових держав, членів ядерного клубу й Ради Безпеки ООН, до більше тісного співробітництва.

Договір, як і російсько-китайське співробітництво в цілому, має два аспекти: міжнародний і двосторонній. Практично повний збіг поглядів двох країн на міжнародні проблеми є найважливішим двигуном у процесі поліпшення двосторонніх відносин. Лідери в Пекіні й Москві неодноразово заявляли, що російсько-китайське зближення не спрямоване проти третіх країн, у тому числі й проти США, і це цілком правильно в тому розумінні, що США й Захід у цілому не розглядаються ні Китаєм, ні Росією як ворог. Навпроти, обидві країни вкрай зацікавлені в економічному й політичному співробітництві із Заходом, воно є найважливішим чинником розвитку обох країн й, отже, повністю відповідає їхнім стратегічним цілям. Однак вірно й те, що російсько-китайське зближення деякою мірою стимулюється поруч негативних (з погляду Москви й Пекіна) тенденцій міжнародного розвитку, які в останні роки особливо активно заохочуються Вашингтоном.

Це насамперед прагнення принизити роль ООН й її органів, спроби НАТО взяти на себе функції Ради Безпеки, втручання в справи суверенних держав під гуманітарними приводами, підтримка сепаратистських рухів, розширення НАТО, прагнення США вийти з договору по ПРО і їхнє небажання приєднуватися до ряду інших міжнародних угод.

Російсько-китайський договір з його зобов'язаннями зберегти роль ООН, підтримкою основних домовленостей, на яких ґрунтується стратегічна стабільність (тут мається на увазі насамперед договір по ПРО), запереченням спроб втручання у внутрішні справи суверенних держав - це розгорнута програма збереження післявоєнної системи міжнародного права. У цьому ж і зміст концепції "багатополярного миру", про яке Росія й Китай в 1999 році підписали окрему декларацію.

Що стосується двосторонніх російсько-китайських відносин, те й тут значення договору велике. Для Китаю важливо виражене в ньому повага вибору шляхи розвитку, що свідчить про відмову Росії повчати Китай щодо переваги тієї або іншої політичної системи або "прав людини". Такі спроби робилися на початку 90-х років, але виглядали вони дивно в умовах, коли в нас у самих з "правами людини" далеко не все в порядку, а політична система взагалі не піддається ніяким визначенням.

Цікава стаття 8, що забороняє використання території Росії й Китаю третіми державами на шкоду державному суверенітету, безпеці й територіальній цілісності один одного, а також діяльність організацій і груп, що наносять такий збиток. Ясно, що мова тут іде про найважливіший взаємний інтерес обох держав: боротьбі із сепаратистськими рухами, підтримуваними міжнародними терористичними організаціями або третіми країнами. Однак формулювання ця може трактуватися занадто расширительно. Чи можуть, наприклад, у Росії діяти російська організація або відділення міжнародної організації, що виступають за незалежність Тибету? Російська Конституція цього не забороняє, але за договором (имеющему пріоритет перед внутрішнім законодавством) Китай тепер одержує право вимагати її заборони. Вірно, що Росія вкрай не зацікавлена в розпаді або дестабілізації Китаю, але як суверенна й демократична держава вона навряд чи може допустити, щоб програми її неурядових організацій регулювалися з-за кордону.

Для Росії велике значення має стаття 6, що визнає існуючий державний кордон і необхідність зберігати статус-кво на неузгоджених ділянках. Це положення знімає всі спекуляції наших "борців за російські землі" про те, що Китай нібито має намір заявити про претензії на російські території або навіть проводить планомірну політику по заселенню російського Далекого Сходу. Свідчень офіційних планів заселення російського Далекого Сходу, незважаючи на більший галас, також ніхто привести не смог. Навпроти, китайські лідери постійно жадають від своїх громадян у Росії дотримувати російських законів і погоджуються на всі пропоновані Москвою заходу щодо впорядкування режиму границі.

Як заявив президент В.Путін в 2000 році, говорячи про проблеми Далекого Сходу в Благовєщенську, "якщо найближчим часом ми не почнемо реальних зусиль, те тоді навіть споконвіку російське населення через кілька десятиліть буде говорити в основному на японських, китайських, корейських мовах".

Широке економічне співробітництво з Китаєм могло б стати важливим фактором розвитку російського Далекого Сходу. Однак економіка в наших відносинах поки відстає від політики. Російсько-китайська торгівля в десять разів менше торгівлі Китаю зі США.

Як це не здасться дивним, офіційна концепція многополярности суперечить практичній політиці Пекіна, націленої на розвиток взаємин з усіма без винятку країнами. Фактично концепція спрямована проти очевидного домінування США у світі. Стратегічно таке домінування однієї наддержави не влаштовує Пекін, у результаті чого він прагне, по можливості, сприяти зміцненню або появі нових центрів "сили".

Структурно мир у Пекіні бачиться як "одна наддержава й безліч інших держав", що означає наступне.

США - єдина наддержава, що володіють всіма атрибутами національної моці.

США й Росія формують військово^-силову биполярность миру.

США, Японія і Європейський Союз ("три гіганти"), плюс Східна Азія (без Японії, але із КНР) визначають чотирикутну структуру економічних відносин у світі.

США, Європейський Союз, Японія, Росія й Китай становлять п'ять політичних центрів у світі.