115.Вплив Ірано-іракської війни на структурування близькосхідної системи мв.

Період 70—90-х років характеризується суттєвою транс­формацією регіональної системи міжнародних відносин, що справило вирішальний вплив на проблему убезпечення Пер­ської затоки.

Ірано-іракський конфлікт виник унаслідок тривалих су­перечок з прикордонних питань, а також у результаті розбіж­ностей політичного, національного та релігійного характеру. Він пов'язаний з внутрішньополітичними, економічними та соціальними проблемами Ірану та Іраку, співвідношенням сил на Близькому та Середньому Сході. Однією з головних його причин стала боротьба за гегемонію в Перській затоці.

Корені суперечностей криються в глибині століть, у про­тистоянні Перської та Османської імперій. Між ними, починаючи з XVI ст., постійно спалахували сварки та незгоди з приводу взаємних територіальних зазіхань, які часом набу­вали форми збройних конфліктів.

У березні 1975 р. Іран та Ірак підписали алжирські угоди, які тимчасово нормалізували суперечності. Вони передбачали врегулювання територіальних проблем, включаючи демар­кацію кордонів суходолом на підставі Константинопольсько­го протоколу 1913 р. 13 червня 1975 р. в Багдаді було укладено Договір про державні кордони та добросусідські відносини Між Іраном та Іраком.

У другій половині 70-х років і особливо після революції в Ірані в 1979 р. і проголошення Ісламської Республіки Іран №І) відносини між двома країнами знову погіршуються. Ірак, використавши складну ситуацію в Ірані, вирішив повер­нути собі спірні території, які віддав у 1975 р. 17 вересня 1980 р. фак проголосив, що він анулює алжирські угоди та Договір 1975 р., а 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській тери-^т°Рії. Конфлікт переріс у війну, що тривала протягом восьми Років (1980—1988).Початок війни став поштовхом до перегляду геополі-тичних інтересів цілого ряду держав, які визначали політичну карту світу в другій половині 80-х років. Суперечливою виявилася позиція наддержав, котрі розглядали війну крізь призму глобального протистояння «Схід—Захід» і забезпе­чення своїх інтересів у регіоні. США та СРСР проголосили про свій нейтралітет. Але внаслідок перемог іранської армії сталися зміни в позиції США, які прийняли політику схилен­ня до інтересів Іраку. Між ними відновилися дипломатичні відносини, США надавали пільгові кредити Іраку, скасували ембарго на торгівлю.

Водночас події свідчили, що жодна з воюючих сторін не мала однозначної та безумовної підтримки ані США, ані СРСР. США таємно постачали зброю Ірану (т. зв. операція «Іран-контрас», «Ірангейт»), що засвідчило кризу політики американського нейтралітету в конфлікті, виявило лицемір­ство американської політики та прірву між проголошеним та реальним політичним курсом.

Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому та Середньому Сході. За своїми масштабами, тривалістю, непрямим утручанням інших держав вона посідає особливе місце серед повоєнних регіональних конфліктів. Війна загострила проблему безпеки Перської затоки. Еска­лація воєнних дій, «танкерна війна» у Затоці, значне нарощу­вання там іноземної військової присутності призвели до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.

Численні спроби врегулювання конфлікту здійснювалися ООН, Рухом неприєднання, Організацією Ісламська Кон­ференція, ЛАД.

Міжнародні передумови для мирного розв'язання конф­лікту склалися після позитивного повороту у радянсько-американських відносинах у другій половині 80-х років.

Регіональні передумови для припинення конфлікту зу­мовлювались значними втратами обох сторін, ускладненням внутрішнього становища. Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.

У вересні 1990 р., у зв'язку з необхідністю передислокації військ з ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на врегулювання спірних питань з Іраном, прий­нявши його умови.

Загострення проблеми безпеки в умовах дестабілізуючого впливу ірано-іракської війни прискорило об'єднання араб­ських монархій Затоки в закриту організацію — РСАДПЗ.

116. Кувейтська криза.

2 серпня 1990 р. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська окупували Кувейт і згодом проголосили його іракською провінцією. Криза у Перській затоці — в одному з найважливіших економічних та стратегічних регіо­нів світу — стала однією з найбільш серйозних після Другої світової війни загроз міжнародному миру та безпеці. Події у Перській затоці сталися в той час та в тих умовах, коли розпочалося формування нових постконфронтаційних струк­тур міжнародних відносин. Цю війну називають першою війною після завершення «холодної війни». Разом з тим, передумови кувейтської кризи 1990—1991 рр. формувалися ще під час «холодної війни», вона виникла з старих, ще непереборених тенденцій міжнародного життя. Кувейтська криза — це криза наявної у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.

Слід виокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й призвело до кризи, а також з її наслідками для Кувейту.

Другий — регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.

Третій аспект — це вплив кувейтської кризи на міжна­родну ситуацію в цілому. Ця криза збіглася з початком нового етапу в розвитку міжнародних відносин та її вплив на них буде глибоким й тривалим. Одночасно сталася низка подій: завершення конфронтації Схід—Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, вису­нення на перший план суперечностей за лінією Північ— Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на посилення власної ролі у міжнародних відносинах. Кувейтська криза продемонструва­ла, що регіональні конфлікти починають самостійно впли­вати на міжнародну ситуацію.

Кувейт з 1914 р. перебував під протекторатом Великої Британії. У 1961 р. метрополія була змушена погодитися з проголошенням його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкових» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 р.

Демарш Іраку засудили інші арабські країни, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт увійшов до Ліги арабських держав, а у 1963 р. — до ООН. У жовтні 1963 р. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Рес­публікою Ірак. Сторони домовились про визнання Іраком Кувейту як незалежної держави та визначили ії кордони.

Під час ірано-іракської війни (1980—1988) Кувейт, як і інші члени Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, надав Іраку значну фінансову допомогу.

У 70—80-ті роки, отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили», претендуючи на домінантні позиції в арабському світі. Ситуація цьому сприяла — Єгипет потрапив у тимчасову ізоляцію після підписання у 1979 р. мирного договору з Ізраїлем, а Саудівська Аравія виявилася неспроможною реалізувати свої амбітні пре­тензії на лідерство унаслідок обмеженості ії потенціалу.

Президент Іраку Саддам Хусейн планував активно вико­ристовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до власних 10 % світових розвіданих запасів нафти ще 10 % Кувейту, до того ж дістав змогу контролювати ще 25 % світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Армія Іраку напередодні захоплення Кувейту посідала п'яте місце у світі за своєю чисельністю, до того ж мала досвід бойових дій, якого набула під час ірано-іракської війни.

Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза вирізнялася й кількістю задіяних у ній країн, тобто ступенем інтернаціоналізації.

Однією з найважливіших причин швидкого воєнного роз­грому Іраку стало те, що йому чинила опір коаліція, створена за короткий час. Свої війська до Перської затоки вирядила ЗІ країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил ста­новила приблизно 742 тис. чол., з них американський кон­тингент — 430 тис., Туреччини — близько 100 тис., Сау-дівської Аравії — 118 тис.. Великої Британії — 35 тис., Франції — 10,5 тис., Єгипту — 19 тис., Сирії — 15 тис., ОАЕ — 40 тис.. Оману—25,5 тис., Марокко й Пакистану—по 5 тис. чол.

Туреччина, яка з 1951 р. є членом НАТО, прийняла рішення дозволити відкриття другого фронту проти Іраку на своїй території. 21 січня 1991 р. саме звідси розпочалися воєнні дії.

Що стосується Японії, її конституція забороняє вико­ристання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та проголошує відмову од війни як суверенне право нації. Тому, цілком підгримуючи антиіракську коалі­цію, вона обмежила власну участь у ній наданням значної фінансової допомоги.

Німеччина також обмежила свою участь у конфлікті фі­нансовою допомогою.

Відносно позиції СРСР слід виділити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап — від початку іракської агресії 2 серпня 1990 р. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 р. резо­люції № 678. СРСР робив усе можливе, щоб урегулювати кризу політичними засобами, запобігти руйнівному впливові конфлікту на політичну атмосферу після завершення «холод­ної війни». СРСР на постійній основі взаємодіяв з керів­ництвом США, іншими постійними членами Ради Безпеки ООН, арабськими та іншими мусульманськими країнами. Він підтримував тісні контакти з іракською стороною.

Другий етап у радянській політиці розпочався після прий­няття РБ ООН резолюції № 678 і тривав до початку воєнних дій у січні 1991 р. На цьому етапі СРСР значно активізував зусилля щодо політичного врегулювання конфлікту.

Третій етап розпочався у січні й тривав до лютого 1991 р., від початку війни до сухопутних воєнних дій. Він охопив план урегулювання (т. зв. план Горбачова), місію Є. Примакова, радянське -іракські переговори в Багдаді та Москві. Цей етап продемонстрував відсутність можливостей у радянської дипломатії впливати на традиційних партнерів.

Перська криза та ії розблокування переконливо свідчать про зростання значення формування та розвитку превен­тивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.

Від початку іракської агресії і до бойових дій Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання. Вже 2 серпня 1990 р. резолюція № 660 засудила агресію і поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку. Але відповіддю на це стало лише рішення Іраку анексувати Кувейт 8 серпня 1990 р., а 28 серпня—проголосити його своєю 19-ю провінцією. Рада Безпеки у резолюції № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

29 листопада 1990 р. Рада Безпеки ООН дванадцятьма голосами при двох «проти» (Куба, Ємен) і одному «такому, що утримався» (Китай) ухвалила резолюцію № 678, яка передба­чала застосування сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.

15 січня закінчився термін дії ультиматуму ООН. 17 січня почалися воєнні дії союзників проти Іраку. Спершу війна була переважно повітряною. 24 лютого розпочався сухопутний наступ. 28 лютого 1991 р. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

Криза у Перській затоці продемонструвала, що в деяких випадках необхідно застосовувати засоби примушення, й такі заходи варто вживати під егідою ООН.

Після кризи в Затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин. Припинилася дія попередньої системи балансу сил на регіональному рівні