Свої останні дні Агатангел Кримський доживав у тамтеш­ній в’язниці № 7 у невеличкій камері, де було 40 осіб. Однак донедавна про останні дні славетного вченого ніхто нічого не знав. Тільки через 50 років до нашої Академії наук надійшов лист з Бєлгородської області від Івана Юхимовича Гречихіна, співкамерника А. Кримського, який сповістив світові про одну з найстрашніших траге­дій: «Помер А. Кримський у камері смертників куста­найської тюремної лікарні № 7 25 січня 1942 року. На всіх відділках тюрми впродовж кількох днів поширювалася трагічна звістка: «Кримський помер! Кримський помер!» Спочатку його, як і інших, не ховали, бо надворі був сильний мороз —більше 40 градусів. Трупи роздягали, не залишаючи при них ніяких докумеїггів, навіть бирок, і складали стосами під тюремну стіну заввишки два метри у два ряди. Довжина була більше 30 метрів. А коли стало тепло, викопали спільну яму і скидали трупи туди».

Людство зберегло у своїй пам’яті немало зламаних доль і трагічних розправ, що їх чинили підступні вороги людсь­кого генія. Серед цих жертв багато славних імен — Ко- перник, Галілео Галілей, Ян Гус... Однак геноцид проти українського народу, який здійснювали московські жан­дарми та їхні спадкоємці — більшовицькі варвари, пере­вершив страхіття всіх віків, разом узятих (з газ.).

Вправа 75

Подаємо чотири фрагменти із книги французької ученої Жаклін Рюс «Поступ сучасних ідей», шо вийшла в українському перекладі (К., 1998). Випишіть з них слова-терміни, визначте, поняття яких галузей знань вони називають.

Засоби масової інформації і культура

Захворювання культури, і навіть її деградація, віддзер­калюють процес зубожіння думки, спричинений засобами масової інформації і передусім телебаченням. Чим більше поширюється сфера комунікації, тим убогішим стає її зміст, якість засобів виразу й обсяг комунікації перебува­ють звичайно в обернено пропорційній залежності: коли ми хочемо, щоб нас розуміли всі, тоді, наприклад, треба ввести у сферу користування спрощену французьку мову, обмеживши її кількома сотнями слів.

Засоби масової комунікації знищують культуру на­справді з більш глибокої причини, яку добре розтлу­

мачила Ганна Арендт у своїй «Кризі культури». Розвиток техніки дає людям змогу мати все більше й більше дозвілля: таким чином вони дістають у своє розпоряджен­ня чималі відтинки часу, які можна заповнити розвагами. Внаслідок такого стану речей індустрія розваг змушена безперервно виробляти нові об’єкти споживання і з цим наміром вона грабує великі творіння культури, спотворю­ючи їх, можливо, в необоротний спосіб. «Адаптувати» «Червоне й чорне» — хіба це не означає звести нанівець його художню правду і таким чином знищити культурну традицію?

Прихильники модернізму, більш або менш несвідомо, зробили значний внесок у проголошення «права на від­мінність», що пошматувало культуру на клапті, зрівнявши всі суспільні та культурні форми. Відтоді рок-концерт прирівняли за зна^ігущістю до творів Монтеня. І в цій тотальній зрівнялівці занепадає Універсальність Думки.

Варварство нового типу проникає в наше суспільство: наукове знання, віддаючи першість математичній та гео­метричній ідеалізації перед якостями з почуттями (така суть галілеївського задуму) витісняє зі світу духовне життя і суб’єктивізм; і справді, хіба сучасний космос науки не має тенденцію виключати з життя дух і все те, що робить нас людьми: вразливість, емоційність почуття і пристрасті, одне слово, таке собі «афективне знання»?

Отже, йдеться не стільки про кризу культури, як про її радикальну руйнацію.

Ось така це обвинувачувальна промова: похмура й палка. Суспільство без культури, без мистецтва, без етики, без релігії — чи можливо собі таке уявити? Воно вже існує — і воно зробило нас чужими духу. Якщо еллінська культура — і багато інших цивілізацій, що пішли слідом за нею, — мислила в категоріях Знання, Краси і Добра, то сьогодні ми вже не бачимо цієї єдності. Знання, Цінності і Людяність роз’єдналися.

Діалогічна людина

Занадто ізолювати мову від мовлення, як це роблять на двох протилежних позиціях класичні структуралісти, які віддають перевагу першій, і прагматики, котрі підійма­ють на щит друге, означає нехтувати або обмеження, які накладає перша, або діалогічні відношення, що їх реалізує

друге. Мовлення майже цілком нехтується в структура­лістській традиції, яку цікавить лише мова в собі, так наче ніхто й ніколи нічого не стверджує, не заперечує, не запитує, нікого не кличе і нічого не вигукує; а що ніхто не одержує мовних послань, то ніхто нікому не відповідає, нічого не здійснює, ніяк не реагує. Перевести мову в активний стан мовлення, від якого вона конструктивно невід’ємна, — це пристосувати її систему до відношення взаємної розмови. Тут ідеться про поведінку регуляційної природи, а не про суто оперативну або логічну діяльність. Конче треба інтегрувати у визначення мови властивості, що виникають у розмовних ситуаціях. Людина, за своєю природою, істота діалогічна.

Діалог тут треба розуміти в широкому значенні, тобто не тільки як пару запитання /відповідь, попри всю важли­вість цієї складової, а як розмову в загальному плані, як усяку лінгвістичну взаємодію, що відбувається віч-на-віч і є визначальною характеристикою людського роду; незва­жаючи на фальшиву етимологію цього терміна, діалогічні ситуації не обов’язково обмежуються участю двох партне­рів. У поняття діалогу, як ми його тут розуміємо, ми включаємо й обмін словами між більшою кількістю співрозмовників, аніж двоє (такі собі «плюрилоги»), В усіх цих випадках діяльність партнерів характеризується спіль­ним конструюванням смислу. Важливу роль у цьому процесі відіграють запитання, накази, заперечення.!...]

За таких обставин відбувається дискурсивна взаємодія, для чого існує чимала кількість лінгвістичних засобів, про існування яких у академічних граматиках майже не згадується.

Як концептуалізувати цю діалогічну людину в такий спосіб, що дозволив би лінгвістиці зробити справжній внесок у науки про людину? В цій останній чверті XX сторіччя видасться все очевиднішим, що цікавитися мовою — це насамперед цікавитися людиною, яка засто­совує її у своєму спілкуванні. Теорії висловлювань і праг­матика, хоч і приділяють певну увагу активності мовлен­ня, проте досі мало зважали на соціальний, культурний та історичний виміри. Недавній прорив за межі структураліз­му, який дозволив цьому напрямку досліджень зайнятися мовними актами, чи обов’язково він приведе нас до ство­рення теорії особистості? Коли правда, що лінгвістика має зберегти свій зв’язок із психологією, на додачу до постій­