2. Формуванні духовних якостей особистості майбутнього вчителя у краєзнавчій роботі з учнями

Успішне вирішення складних і відповідальних завдань виховання багато в чому залежить від рівня професійної підготовки вчителів, їх педагогічної культури, від формування духовних потреб.

Під духовністю розуміємо внутрішній світ людини, її свідомість. Через духовність кожен виробляє власну життєву позицію, формує світогляд, ставлення до себе, до навколишнього середовища, через духовність проявляються дії, вчинки, думки особистості.

Духовність – слово французького походження, що означає особливий душевно-інтелектуальний стан людини або групи людей, які бачать свій сенс життя у пізнані, відчутті та ототожненні себе із вищою дійсністю, яка не відділена від всього існуючого навколо та від самої людини. У цьому відношенні особистість робить усе можливе для розуміння та пізнання сенсу життя, істини власної природи та оточуючого світу, намагаючись досягти досконалості у прагненнях і сподіваннях. І це можливо, адже між вищою реальністю і людиною є спільні зв’язки.

На нашу думку, саме педагогічне краєзнавство як спеціальний курс сприяє створенню позитивної морально-психологічної атмосфери у студентському колективі, невимушеному вільному спілкуванню між студентами, особистісній зацікавленості в історико-педагогічній діяльності, що і закладає підвалини формування духовності майбутніх педагогів.

В «Українському педагогічному словнику» С.У. Гончаренка духовність трактується як «індивідуальна вираженість в системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити і діяти для інших… Із категорією духовності співвідноситься потреба пізнання світу, себе і призначення свого життя». Автор наголошує на основному завданні виховання, яким є формування духовних потреб особистості.

Одним з головних завдань викладача педагогічного університету є формування духовності майбутнього вчителя шляхом краєзнавчої роботи. Ця тема завжди розглядалась у роботах педагогів Я.А. Коменського, Ф.А.В. Дістервега, Г.С. Сковороди, Л.М. Толстого, К.Д. Ушинського, М.О. Корфа, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського, Ш.А. Амонашвілі та інших.

Наявний значний інтерес науковців до з’ясування проблеми формування духовності майбутніх учителів як одного з аспектів діяльності викладача у вищому навчальному закладі. Питання духовності висвітлено у працях педагогів М.Б. Євтуха, І.А. Зязюна, В.Г. Кременя, К.В. Настоящої, Н.Г. Ничкало, М.І. Сметанського, Т.Г. Тюріної.

На майбутнього вчителя покладається висока місія – у процесі виховання сформувати духовні потреби особистості. А це в свою чергу вимагає від учителя бути професіоналом власної справи, відчувати постійну потребу в самоосвіті, формуванні насамперед у себе глибинних духовних якостей, адже поняття духовності за своїм змістом тісно пов’язано із самосвідомістю, критичністю мислення, емоціями та їх змістом, морально-етичними якостями (людини) вчителя тощо.

Учені визначають вагому роль емоцій у формуванні духовності майбутнього вчителя як носія морально-етичних цінностей у вихованні підростаючого покоління. Процес взаємодії майбутнього вчителя та учнів певним чином залежить від доцільного добору форм і методів виховання. Так, у працях К.Д. Ушинського, М.І. Пирогова, Т.Г. Лубенця, В.О. Сухомлинського, А.С. Макаренка акцентується увага на необхідності взаємної активності педагога і вихованця в педагогічному процесі, а також на значенні впливу почуттів як з боку вчителя так і учня. Науковці відзначають важливість професійної підготовки до такої взаємодії майбутніх учителів. На нашу думку, особливу увагу в практиці виховання доцільно звернути ще на один аспект емоційного впливу у формуванні духовності майбутнього вчителя – за допомогою краєзнавчої роботи.

Залучення студентів до різних видів краєзнавчої діяльності розвиває їх емоційно-моральну культуру. Слід зазначити, що паралельно із впливом на особистість майбутнього вчителя безпосередньо краєзнавчого матеріалу здійснюється процес активного морального виховання, яке відбивається під впливом багатьох факторів, а саме оточуючого соціального середовища, від якого залежить міжособова взаємодія, соціальної підтримки, які прискорюють чи стримують процес самореалізації особистості.

Метою нашого дослідження була акцентуація уваги саме на емоційних факторах групи методів стимулювання моральної поведінки шляхом краєзнавчої роботи, що, на нашу думку, набуває особливого значення у духовному розвитку студентів.

Значне місце К.Д.Ушинський приділяє двом методам виховання у розвитку дітей: це заохоченню і покаранню. Ретроспективний аналіз праць педагога «Людина як предмет виховання» та «Три елементи школи», дозволяє студентам зробити такі висновки:

• по-перше, умовою позитивного емоційного впливу методів заохочення і покарання К.Д. Ушинський вважав позитивну громадську думку шкільного колективу. У фундаментальній праці «Три елементи школи» педагог стверджує, що дуже важливо під час використання методів виховання підтримувати в колективі вихованців високоморальний емоційний тон стосунків. Якщо такий сприятливий тон буде притаманний колективу, дитина почуватиме себе вільніше, буде поводитись з гідністю, необхідною, на думку педагога, для долання труднощів, негативних емоційних станів. Отже, важливими чинниками емоційного впливу методів стимулювання, на думку К.Д. Ушинського, є культура почуттів вчителя і дитячого колективу.

• по-друге, автор надавав надзвичайно великого значення емоційному стану вчителя, особливо його моральним почуттям, переконанням, натхненню, які впливають на духовний розвиток як учнів, так і вчителя, бо цей процес має двобічний характер. На думку К.Д. Ушинського, душа вчителя повинна бути живою, готовою відгукнутись на почуття вихованців, співпереживати з ними, розуміти їх душу, постійно думати про наслідки своїх впливів, прагнути змінити одноманітність їх життя, допомогти подолати труднощі. Для цього, наголошував К.Д. Ушинський, учитель має бути захопленим педагогічною працею і відповідальним за її недоліки [15]. Ці думки особливо важливі для ефективної організації впливу засобами стимулювання. Ці положення ми беремо в педагогічній практиці за основу краєзнавчої роботи зі студентами.

Аналіз педагогічної спадщини Я. Корчака – автора відомого твору «Як любити дітей», дає можливість з’ясувати майбутнім учителям деякі вихідні положення стосовно емоційності методів заохочення і покарання. Автор наголошує, що, використовуючи ці методи, не слід забувати про право дитини на повагу, на особисту гідність. Він наголошує, що негативні почуття дітей та відповідна поведінка насамперед пов’язані з почуттям суму, самотності, відсутності вражень, життєвої метушні, галасу, скутості. Усе це він відносить до зниженого життєвого тонусу, який породжує неслухняність, нервовість, роздратованість тощо. Ці думки педагога ми враховуємо під час організації діяльності колективу майбутніх учителів з краєзнавчої роботи.

У роботі зі студентами ми звертаємо особливу увагу на такі форми і методи виховання: дискусії, диспути, евристичні бесіди на морально-естетичні теми з учнями. Ці види використання слова найчастіше наявні в старших класах. Студенти роблять висновки, що для учнів, слід скласти пам’ятку, якою б вони керувались у процесі підготовки до диспуту за краєзнавчими матеріалами. Наприклад, інформація про перебування відомих письменників (Остап Вишня, Костянтин Паустовський) у Бердянську завжди пробуджує цікавість, спонукає розшукувати додаткові матеріали щодо вивчення біографії письменників, їх творів, творчу діяльність; згадка про наше місто у творах видатних письменників. Пропонуємо уривки уроків, які проводили студенти інституту філології на педагогічній практиці (див. Додаток К). Доречними у цьому відношенні є розвідки журналіста місцевої газети «Південна зоря» Олександра Васильовича Старікова, котрий зазначає, що численні публікації краєзнавців В. Золотарьова, Є. Денисова з теми «Бердянськ у літературі» свідчать, що у творах Короленка, Лескова, Вересаєва, Чехова, Паустовського, Булгакова, Вишні знаходить близько 200 згадок про Бердянськ. У своїх роздумах автор переймається питанням про те, що у творах багатьох письменників не створено художнього образу нашого міста. «А образу, художнього образу, з його відмінними від інших особливостями, рисами його характеру, немає». Варто порадити вихованцям правильно визначати предмет дискусії з краєзнавства, чітко його формулювати, не випускати з поля зору головних положень, чітко визначити власну позицію, правильно використовувати поняття, терміни, вміти слухати опонента, намагатись дотримуватися такту тощо.

Використовуючи етичну бесіду в процесі управління емоційним станом як один з активних методів формування моральної свідомості засобом слова, майбутнім вчителям слід пам’ятати, що вона має стимулювати духовний розвиток особистості, а саме активізувати почуття, стимулювати до моральних вчинків. Цю мету неможливо здійснити без емоційної насиченості бесіди. Емоційна піднесеність етичної бесіди досягається за умов чіткого визначення моральної мети і завдань, активізації моральних почуттів за допомогою різних творчих проблемних питань, які б викликали дискусії; відповідали актуальним завданням морального виховання в сучасній Україні; допомагали у формуванні правильних моральних уявлень, самостійних морально-етичних суджень про життя людини, суспільства, самопізнання, знаходження позитивного в собі, моральних стосунків, сприяння засвоєнню актуальних моральних норм поведінки.

Моральні почуття необхідно активізувати на всіх етапах етичної бесіди, якість якої досягається також завдяки врахуванню вікових та індивідуальних особливостей учнів, їх емоційної культури. Саме тому в колективі майбутніх учителів слід враховувати під час організації краєзнавчої роботи емоційний стан кожної дитини: рівень її морально-етичної вихованості, моральний досвід, мотиви поведінки, особливості емоційного сприйняття, внутрішню активність, ступінь самостійності.

У теорії і практиці виховання вагоме місце відведено методам заохочення і покарання, які відіграють стимулюючу роль у краєзнавчій роботі з вихованцями. У різний час багато психологів і педагогів звертали увагу на ці методи, їх думки та позиції нерідко розходились, суперечили одна одній, але факт залишається – ці методи найбільш викликають різноманітні емоційні стани в духовному розвитку особистості й не завжди є позитивними. Звичайно, в реальному шкільному житті неможливо повністю уникнути негативних емоцій, однак застосування засобів емоційного стимулювання дає можливість пом’якшити їх і навіть нейтралізувати. Тому важливо приділяти належну увагу емоційному впливу методів стимулювання, а вчителю стати для учнів носієм позитивних емоцій, позитивного настрою. Випромінюючи їх, він досягне найвищих результатів у формуванні духовних потреб виховання засобами краєзнавчої роботи.

Сутність емоційного впливу заохочень – у відчутті задоволення, радості, зумовленість громадським визнанням зусиль, старань, досягнень школяра. У духовному розвитку заохочення сприяють самоствердженню особистості. Інакше кажучи заохочення здатні змінювати віру дитини у власні сили, викликати в дітей бадьорість, приплив енергії, радість, готовність до подальшої роботи тощо. А це стимулює активну духовну роботу над собою. Вчителю у процесі добору краєзнавчого матеріалу слід виховувати у своїх вихованців такі духовні цінності, як добро, людяність, відповідальність, почуття власної гідності, толерантність тощо. Покарання ж іноді викликають переважно негативні емоції: страх, тривожність, невненість у собі, самотність, обурення, злість, незадоволення, образу тощо. Так, у статті «Виховання без покарання» В.О. Сухомлинський наголошує, що покарання має стимулювати дитину до доброго. Задля формування у майбутніх учителів громадянської свідомості, професійної культури, компетентності рекомендуємо ознайомитися з творами В.О. Сухомлинського, які розповідають про роботу Павлиської школи. Готуючись до семінарських занять, рекомендуємо студентам прочитати і законспектувати педагогічні ідеї, настанови і поради молодому вчителеві зі статей педагога: «Виховання без покарання», «Не бійтеся бути ласкавими», «На нашій совісті людина», «Обережно: дитина!», «Народження добра», «Листи про педагогічну етику».

Під час проходження педагогічної практики студенти спостерігають і роблять висновки про те, що учням не вистачає почуття співпереживання, радості від спілкування з дорослими, піднесення. А.С. Макаренко писав: «Почуття співпереживання – це дорогоцінний вид заохочення» [8]. Разом з цим він підкреслював, що не можна позбавляти дитину почуття відповідальності за свою поведінку.

Наші спостереження за поведінкою школярів під час використання вчителем методів заохочення турбують не тільки своєю емоційною одноманітністю, характером оцінювання життя дитини в сім’ї і школі, але й емоційною байдужістю вихованців до їх змісту, безнадійністю змінити щось на краще. Причиною цього, на наш погляд, є формалізм виховних впливів, неврахування внутрішніх можливостей індивідуальних особливостей учнів, умов їх життя, байдужість до переживань дітей. На все це ми намагаємось звернути увагу студентів. У відповідях багатьох учнів з питань краєзнавства відчувається невпевненість у собі, недовіра до вчителів, занижена самооцінка, байдужість до оточуючого середовища.

У зв’язку з цим спадає на думку порада С. Русової: «Треба змінювати в дитині її добру думку про себе». З цією порадою співпадають роздуми Я. Корчака про те, що душа дитини так само складна, як і в дорослої людини, що вона «…повна подібних протиріч, в тих же трагічних вічних боріннях: прагну і не можу, знаю, що треба і не вмію себе заставити. Вихователь, який не сковує, а визволяє, не придушує, а підносить, не мне, а формує, не диктує, а вчить, не вимагає, а запитує, переживає разом з дитиною багато натхненних хвилин…» [3; 4]. Ми намагаємось довести, роз’яснити студентам, що вихователь повинен помічати не тільки зовні яскраві емоційні стани учнів під впливом методів стимулювання, а й чітко не виражені настрої: глибокий сум, вагання, підозру, сумнів, прихований страх, байдужість тощо. Саме ці емоційні переживання дитини закладають підвалини у формуванні її духовних потреб, дитині слід пояснювати і давати характеристику таких станів і переживань. Наші спостереження довели, що краєзнавча робота вчителя допомагає дитині поводити себе розкуто і діяти відповідного до власного стану.

Враховуючи сказане, слід наголосити на необхідності за допомогою методів заохочення і покарання активізувати глибоко приховані внутрішні емоційні стани і спрямовувати їх на активну позитивну емоційну діяльність різного характеру, на активну краєзнавчу діяльність.

У процесі дослідження питання про причини негативних емоційних реакцій учнів на методи заохочення і покарання ми звернули увагу на стан тривожності, який викликали ці методи. Ми зіткнулися з такими проявами цих станів: сором’язливістю, мовчазністю, нервозністю, переляканістю, загальмованістю, агресивністю, невпевненістю тощо. Спостереження студентів за учнями дало можливість майбутнім учителям дійти висновку, що стан тривожності в окремих учнів перетворився на стійку рису їх особистості. Такі учні були постійно невпевнені в собі, сором’язливі в спілкуванні і діяльності, емоційно не стійкі, недовірливі. А.С. Кравченко, М.К. Смирнов [5, 14] вважають тривогу і збентеження станами, які свідчать про відчуття неконкретної погрози, неясного почуття небезпеки, несподіванки. З’ясувалося, що стан тривоги учнів пов’язаний із цілою гамою неприємних почуттів. Особливо стійкий такий стан в учнів, у котрих були постійні невдачі у стосунках з учителями, друзями, колективом класу. У цьому відношенні краєзнавча робота, яку ми організували зі студентами, відігравала важливу роль у подоланні таких небажаних станів вихованців.

Вивчення особливостей характеру і поведінки таких учнів дало підстави зробити висновки, що «тривожний учень» весь час очікує неприємностей, не здатний приймати рішення, приборкувати негативну поведінку. У співпраці з такими дітьми слід використовувати методи стимулювання, спрямовані на те, щоб навчити їх керувати своїми почуттями, поведінкою, допомогти приборкати в собі негативні емоції. В таких випадках учні врівноважувались, заспокоювались, стан їх тривоги зменшувався. Нам стало зрозумілим, що не тільки тривога є причиною негативних почуттів учнів та відповідної поведінки. Тривога створює емоційну нестійкість, а ця нестійкість стає поштовхом до некерованих вчинків. Саме тому, на наш погляд, самостійні відкриття дитини про навколишній світ збагачують її духовно, викликають позитивні емоційні стани, бажання бути корисними.

Участь учнів у краєзнавчій роботі допомогає зняти тривожність, відчути емоційний спокій методами похвали, подяки, довіри. При цьому вчитель має постійно наголошувати на позитивних якостях дитини, щоб підвищити її статус у власних очах шляхом пізнання позитивного в собі, порівнювати їх позитивну поведінку з позитивною поведінкою відомих діячів краю, зі ставленням їх до людини, до власної діяльності, до відстоювання власної життєвої позиції. Так, наприклад, перед тим як повести школярів на екскурсію до художнього музею І.І. Бродського, доцільно попередньо ознайомити їх із біографією художника. Слід конкретизувати що, будучи дитиною, він був цілеспрямованим у досягненні своєї мети – стати художником-майстром.

Мета використовуваних нами методів стимулювання – допомогти учневі знайти джерело виникнення тривоги, спрямувати його зусилля на подолання негативного настрою. Для таких дітей слід особливо обережно добирати методи покарання; більше використовувати заохочення (зокрема за методом А.С. Макаренка, котрий названо методом «авансування», тобто заохочення не стільки за те, чого досяг вихованець, скільки за те, чого він може досягти в майбутньому, в перспективі).

Ми доводимо студентам, що методи стимулювання вчитель не зможе ефективно використовувати у тому разі, якщо він не знає причин тривожності учня. Наше дослідження вказує на такі його типові причини: незгода учня з самим собою, протиріччя в його бажаннях, суперечності з батьками, товаришами, колективом, вчителями тощо, що свідчить про духовну роботу учнів, особливо це відбувається у підлітковому та юнацькому віці, коли з’являється вперше потреба виробити внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити себе членом суспільства, обрати життєвий шлях, професію. Тому у доборі засобів покарання слід враховувати емоційну атмосферу сім’ї, взаємини між батьками, друзями, членами родини, умови життя, розбіжність між вимогами школи та сім’ї, уже сформовану самооцінку тощо. І постійно пам’ятати пораду В.О. Сухомлинського, про те, що покарання повинно стимулювати дитину у прагненні до духовного світу.

Іноді ми зіштовхувалися з ситуаціями, коли учні або не знали, на чий бік ставати, або приймали бік одного проти іншого. Це було в таких випадках, коли спостерігалась несумісність різних систем вимог. Наприклад, класний керівник вимагає від учня назвати прізвища тих, хто скоїв поганий вчинок, а учень не може цього зробити; батьки не дозволяють або не вважають за потрібне виконувати вимоги школи, а учень хоче їх виконати, наприклад, брати участь у якихось заходах класу або школи. Батьки дозволяють, а школа проти (незадоволення основних потреб: потреби бути самостійними, незалежними; потреба в повазі тощо). І саме у краєзнавчій роботі, яка особливо пов’язана з природою, вихованець за допомогою вчителя або батьків, залучених до краєзнавчої роботи, стає більш розкутим, спостережливим за іншими. Він порівнює себе з іншими і тим самим виробляє у собі певні паростки власних життєвих позицій. Особливо це стосується дітей підліткового віку, коли настає найбільш вразлива і суперечлива пора в житті кожної людини, коли починаються перші пошуки сенсу життя і власної індивідуальності, перші спроби знайти себе і утвердити в суспільстві дорослих. Найчастіше негативні емоції викликають невдале вирішення протиріч, пов’язаних з неадекватними вимогами, які не відповідають можливостям і прагненням дитини, особливо такими, які ставлять вихованця у принизливе чи залежне положення.

За допомогою метода незалежних характеристик, бесід з учнями, їх батьками та вчителями ми з’ясували, що майже кожен учень у шкільному житті стикався з ситуацією морального вибору. Не завжди ці ситуації викликали конфліктні емоційні стани. Небажані емоційні стани виникали в тому випадку, коли вихованець близько до серця приймав обидві конфліктуючі сторони, коли вони ставали частиною його емоційного життя. Наприклад, іноді батьки стимулювали учнів тільки тоді, коли вони починали погано вчитись або поводитись, у той час як батьки повинні приділяти увагу дітям постійно. Бувало так, що батьки орієнтують дитину на високі досягнення в якихось видах діяльності, при цьому можливості дитини обмежені, і тоді батьки створювали конфліктні ситуації. Розповідаючи дітям під час екскурсії до музею про видатних людей рідного краю, слід підкреслювати відомості про особливості їх характеру, поведінки, про внутрішні боріння, прагнення, бажання саме в дитинстві, та найголовніше – про шляхи їх подолання. Тут у єдності виступають і форми, і методи виховання, бо іноді вчитель більше уваги приділяє самій організації форм краєзнавчої роботи, її інформаційному змісту, не враховуючи вплив на дитину різними методами і прийомами виховання.

У процесі дослідження окремих питань краєзнавства ми виявляли учнів із завищеними самооцінками: вони претендували на роль «лідера», «відмінника», «ерудита», «кращого» тощо без жодних реальних підстав. Такі учні сприймали зауваження вчителя та інші засоби стимулювання надто бурхливо. Іноді ми спостерігали випадки, коли класний керівник створював ситуації, які приводили учнів до емоційного напруження, розгубленості, зайвих переживань: вимагали доносити на товаришів за скоєний вчинок, настроювали колектив проти учня. У зв’язку з цим слід нагадати слова А.С. Макаренка: «Покарання дуже складна річ, воно вимагає від вихователя великого такту і обережності, тому ми рекомендуємо батькам по можливості уникати використання покарань, а намагатись перш за все встановлювати правильний режим» [8, 213]. Під час краєзнавчої роботи слід особливу увагу приділяти розподілу доручень, відповідальному відношенню до них, допомозі у виконанні самостійних рішень. Те ж саме ми можемо порадити вчителям: терпіння і, як підкреслює А.С. Макаренко, спокійного очікування результатів. Але для цього необхідно побудувати чітку, послідовну і доцільну систему вимог, які допомагають укласти план краєзнавчих дій. Саме чіткий, цілеспрямований і доцільний режим може бути запорукою успішного впливу методів стимулювання поведінки учнів у процесі ознайомлення з рідним краєм, діти будуть сприймати режим почуттями, якщо відчують і усвідомлять його необхідність.

У процесі спостереження виявлено й дітей, які намагались стати лідерами в колективі або вже були лідерами. Деякі з них спирались на підтримку вчителя, батьків. Найчастіше ці учні були постійно незадоволені ставленням до себе з боку колективу, тією «кількістю» пошани і любові, яку вони отримували. До таких учнів слід підходити інакше: дотримуватись міри в заохоченні, помічати прояви впертості, зазнайства, настирливості, роздратованості і своєчасно їх коригувати.

Ми також з’ясували, що діти різної статі по-різному реагують на заохочення і покарання. Так, у дівчаток-підлітків напруження від методів стимулювання більше, у хлопців – менше. Переживання дівчат більше пов’язані з іншими подругами, колективом, батьками, власною зовнішністю, одягом тощо. Хлопців турбують фізична сила, стосунки з батьком, товаришем, їх спортивні досягнення.

Особливої значимості виховання духовності засобами краєзнавства набуває в старшому шкільному віці – у період, коли відбувається усвідомлення загальної картини світу та себе як його розумної та діючої частини. Зростання пізнавальних сил, розвиток світогляду, самосвідомості, ціннісних орієнтацій, емоційного сприйняття у старшокласників створюють передумови для формування основ їх духовності.

Наші дані співпали з висновками дослідниці цього питання Б.І. Кочубей, О.В. Новиковою  [4], котрі стверджують, що характер переживань від першого до одинадцятого класу зростає майже в 2 – 2,5 рази. Вчителям і батькам слід це враховувати. Саме в дослідженнях з питання методів стимулювання підкреслюється, що погана поведінка дітей часто пояснюється невдалою поведінкою учителя [12; 13]. Учителю дуже важливо знайти такі засоби заохочення, які б піднесли учня у власних очах, в очах колективу, близьких. Варто постійно підкреслювати позитивні духовні якості вихованців, а саме чесність, доброту, відкритість, відвертість, впевненість у власній правоті; пояснювати причини негативної поведінки і, навпаки, позитивної. Це буде для них свіжим повітрям у їх емоційному житті. Якщо ж учитель використовує ці методи, то слід витримувати міру, спрямовувати учня, допомагати йому подолати недоліки, планувати шляхи самовиховання. У цьому відношенні доцільно наводити приклади самовиховання відомих діячів рідного краю.

Доволі часто ми зустрічались з неправильним використанням вчителем вимог, що викликало негативні, а іноді „вибухові“ емоційні стани: сльози, замкненість, агресію, нервозність. Вчителі посилювали прес вимог, не враховували особливостей учня лише за критерієм успішності або знижували оцінку знань, орієнтуючись на поведінку учнів, звертались до зайвої моралізації, докорів. У таких випадках слід нагадати твердження багатьох видатних педагогів: «Діти мають право на помилки!», тому ми акцентуємо увагу студентів на тому, що слід дотримуватись міри у використанні цих прийомів, особливо під час позашкільної краєзнавчої роботи, тому що в цій ситуації учні намагаються бути більш самостійними і розкутими.

Ми помітили, що для учнів важливий не стільки характер вимог, скільки їх джерело: від кого йдуть ці вимоги, яка ця людина-вчитель, чи добра вона, чи справді любить їх, чи справедлива. Штучне ставлення до дітей, формалізм, байдужість породжує в них байдужість до заохочень і покарань, яку ми зустрічали в шкільних колективах, де існує нездоровий характер стосунків між членами колективу, де немає доброзичливості і учень почувається незахищеним. У таких колективах покарання окремого учня може призвести до емоційного стресу, а заохочення викличуть заздрість, злість, незадоволення колективу, окремих його угрупувань.

Таким чином, урахування означених методів стимулювання у використанні краєзнавчого матеріалу сприятиме розвитку допитливості, спостережливості вихованців, допоможе майбутнім вчителям поглибити знання учнів у рамках навчальних програм з історії України, всесвітньої історії, української літератури, зарубіжної літератури, географії тощо. Та головніше під час краєзнавчої роботи з учнями вчитель збагачує духовний світ особистості вихованця.