Персоналії

Архипенко Павло Петрович (26 лютого 1900 р. – 2000 р.) – краєзнавець, створив за своє життя тридцять рукописних томів, які розповідають про історію міста Бердянська та життя його мешканців у 20-90 роки, про зміни виду і назв міських вулиць в описах і фотографіях. У Павла Петровича не було родини і все своє життя (близько 101 рік) він присвятив історії. Краєзнавець тісно співпрацював з краєзнавчим музеєм, котрому і заповідав свою працю.

Бродський Ісаак Ізраїльович – (25 грудня 1883 – 14 серпня 1939) – російський живописець, графік.

Вороний Феодосій Якович – директор Бердянської чоловічої гімназії.

Гнєдін Дмитро Титович (1818 – 1885 рр.) – відомий земський діяч і засновник Гнєдинського ремісничого училища.

Зіньківський Костянтин Максимович (1873 – 1959 рр.) – педагог, поет, перекладач, фольклорист, викладач математики в Бердянському педагогічному технікумі. Автор

Зіньківський Трохим Аврамович (1861 – 1891 рр.) – письменник, публіцист, мовознавець-перекладач, фольклорист, бібліограф, громадський діяч, який належить до знакових постатей літературно-суспільного життя України другої половини ХІХ століття. Автор

Єфремов Іван Антонович (1907 – 1972 рр.) – відомий палеонтолог, засновник тафономії («Тафономия и геологическая летопись», 1950 р.), письменник-фантаст, його твори «Туманность Андромеды», «Таис Афинская», «Час быка», «Лезвие бритвы». Проживав у м. Бердянську з 1914 по 1919 р., був учнем Бердянської чоловічої гімназії.

Каришев Микола Олександрович (1855 – 1905 рр.) – вчений, економіст, статист, педагог, займався суспільно-просвітницькою та організаційною діяльністю в галузі розвитку професійної освіти в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Вирішував питання створення сільськогосподарських і ремісничих училищ, був прихильником поширення освіти серед народу.

Корф Микола Олександрович (2 липня 1834 – 13 листопада 1883 рр.) – організатор нового типу народної школи – земської на теренах Бердянського, Олександрівського повітів Катеринославської та Таврійської губерній кінця ХІХ століття, організатор педагогічних курсів, з’їздів, недільних шкіл.

Крижанівський Василь Костянтинович – літописець міста Бердянська

Махно Нестор Іванович (1888 – 1934) – громадський, політичний і військовий діяч, організатор і керівник повстанського руху, народився в с. Гуляйполі в багатодітній селянській родині.

Ніщинський Петро Іванович – відомий український письменник і композитор. У м. Бердянську жив з 1888 по 1890 рр.

Новицький Яків Павлович (14 жовтня 1847 – 19 травня 1925 рр.) – учитель, етнограф, фольклорист, краєзнавець, археограф, музейний діяч, знавець історії Запорізького краю. Трудова діяльність Якова Павловича пов’язана зі співробітництвом із бароном М.О. Корфом. Новицькому належать оригінальні розробки для земських шкіл (роль книги в житті учнів, роль учительських з’їздів та ін.), закладені основи шкільного краєзнавства. Назва книги

Хавкін Володимир Ааронович (3 (15) березня 1860 - ) – всесвітньо відомий доктор, бактеріолог, імунолог, епідеміолог, создатель вакцин проти холери та чуми. Учень Бердянської чоловічої гімназії.

Чубинський Павло Платонович – український етнолог, географ, краєзнавець, фольклорист, поет, громадський діяч, автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Дослідник побуту, звичаїв, говірок, фольклору та народних вірувань.

Шмідт Петро Петрович (1867 – 1906 рр.) –

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК

А

А

Б

Б

В

В

Г

Г

Д

Духовність 5,

Е

Е

Ж

Ж

З

З

І

І

К

К

Л

Л

М

М

Н

Н

О

О

П

П

Р

Регіон 5,

С

С

Т

Т

У

У

Ф

Ф

Х

Х

Ц

Ц

Ч

Ч

Ш

Ш

Щ

Щ

Ю

Ю

Я

Я

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

А

А

Б

Б

В

В

Г

Г

Д

Д

Ж

Ж

З

З

І

І

К

К

Л

Л

М

М

Н

Н

О

О

П

П

Р

Р

С

С

Т

Т

У

У

Ф

Ф

Х

Х

Ц

Ц

Ч

Ч

Ш

Ш

Щ

Щ

Ю

Ю

Я

Я

ДОДАТКИ

Додаток А

Подорож за оберегами до української хати.

З дитинства ми всі чули про обереги, які існували в хатах наших предків, але не всі знають про їх справжню цінність. Тож послухайте.

Одного сонячного дня Іванко вирішив сходити до свого дідуся Панаса, якого він не бачив уже давно. Той жив хуторі за містом на березі дивовижної річки – Вовчої. Цей хутір був один з небагатьох, де ще збереглися звичаї та побут давніх часів, а люди не забули справжньої краси традицій українського народу.

У наш час, ідучи вулицею, найчастіше бачиш у дворах величезні будинки – справжні палаци, які належать одному господареві, або багатоповерхові будинки, в яких можуть жити люди, що навіть не знають один одного. Вони живуть кожен у своїй квартирі і навіть не намагаються дізнатися, хто живе з ними в одному будинку чи під’їзді.

А от на хуторі дідуся Панаса все було інакше... Там люди знали один одного, не лише сусідів, а весь хутір. Хати також були побудовані з саману: суміші, до складу якої входила глина, солома, вода та багато іншого. А дахи будували з соломи або дощечок. З такого досить примітивного матеріалу будували хати, сараї, конюшні і всі споруди. Вам, мабуть, здається, що така хата є непривабливою, незграбною? Але це не так. Коли бачиш її, то відразу відчуваєш у душі тепло і затишок. Після зведення і вирівнювання стіни і хату вибілювали так, що вдень на сонці аж очі сліпило, а кути згодом розписували. Кожен робив це по-своєму, і одна хата здавалася кращою за іншу. Ледь не забула вам сказати: сотні років тому по всій території України хати будували по-різному. Тоді існувало 6 типів побудови: Північноукраїнський, Центральноукраїнський, Правобережний, Лівобережний, Західноукраїнський та Південноукраїнський.

Коли Іванко підійшов до дідусевого двору, то побачив вільне розташування хат і сараїв у дворі. При такому розміщенні не було ніякої системи, кожна будівля створювалася на зручній ділянці землі, так, щоб господареві було зручно. Такий двір називали зимівник, або козацький двір. Огорожа дідусевого двору також відрізнялася від сучасної. Це був тин, виплетений з лози, але огорожа мала в’їздні ворота – браму, вхідні двері – хвіртку.

Ось виходить з хатини дід:

– Привіт, онучку! Давненько ти мене не навідував.

– Здоровенькі були, дідусю! Дуже давно. Я оце вирішив завітати до вас на день-два, – відповів онук.

– От і добре, буде вдосталь часу погомоніти. Я думаю, що в тебе багато чого сталося за цей час, що ми не бачились. Адже пройшло більше двох років.

– Три, дідусю. Пройшло вже три роки.

– Пішли до хати, в мене є мед свіженький, щойно накачав.

–Ходімо.

Так, у діда була своя пасіка. За давніх часів України кожен господар чимось займався: рибальством, бджільництвом, птахівництвом, скотарством, свинарством, шовківництвом чи ще чимось іншим. А бджільництво – один з найкорисніших та екологічно чистих видів традиційної господарської діяльності українців. Цим займалася лише незначна частина населення, господарі-пасічники, що відрізнялися охайністю і були шановані односельцями як неабиякі знавці природи і навіть знахарі. Бджільництво пройшло кілька стадій розвитку. Спочатку – бортництво: віднайдення в лісі диких бджіл у дуплах дерев. Пізніше на таких деревах ставили позначку власності і видовбували у стовбурах дупла для оселення бджіл. Потім почали майструвати штучні вулики, які підвішували на деревах. Невдовзі їх стали розташовувати на вирубаних в лісі галявинах (пасіках). Так з’явилося пасічництво. У місцевостях, де було мало лісу, вулики плели з соломи, верби, очерету, дехто обмазував їх глиною. Сучасний етап у розвитку бджільництва розпочався, коли український учений П.І. Прокопович сконструював розбірний рамковий вулик, а також було розроблено процес добування штучної вощини та створено спеціальну центрифугу – медогонку.

В українців протягом віків виробився багатий досвід розведення бджіл. Найбільш поширеною була місцева (українська) порода. Пасіки зазвичай розміщали в затишних сонячних місцях, огороджуючи невисоким тином. Ставили вулики вічками до сонця. Самі вічка робили досить вузькими, щоб бджоли могли захищатися від нападу сторонніх комах.

Друзі, а ви знаєте, чим корисний мед? Існує липовий мед, який вважається особливо корисним при застудах, мед із гречки та квітів інших рослин.

З настанням холодів вулики ставили в теплі приміщення.

Дід Панас з онуком зайшов до хати, дідусь дістав горщик з медом, хліб, молоко і сів до столу з Іванком.

– Ну, розповідай, – каже дід, – як воно там, у місті? Що нового трапилось?

– У нас будують нові супермаркети, торговельні комплекси і таке інше.

– А як навчання?

– Добре. Навчаюся без трійок, лише інколи бувають четвірки, тобто майже на відмінно.

– Молодець!

– А що у вас нового? Як здоров’ячко?

– Та потихеньку.

– Дідусю, а чим топите піч?

– Дровами. Щодня ходжу до лісу. У вас у місті газове опалення, а ми все робимо своїми руками.

Усередині дідова хата справді не дуже зручна для нас. Українська піч завжди займає внутрішній кут хати з одного боку. Центр житла, його душа – піч: «Де тепло там і добро, і достаток, і злагода. Без пічного вогню хата мертва», – так говорили в народі. Спочатку печі будували без димарів і димоприймачів і дим збирався під стелею або виходив через відкриті двері «Як любиш тепло, так терпи і дим» – казали наші предки. Згодом почали робити отвір у стелі, щоб дим виходив на горище. Вважалося, що дим оберігає дерево від гниття. Зверху на печі була лежанка, на якій бавились діти та грілися діди. «Добра річ – попоїв – та й на піч», – говорив дід Панас.

Жінки постійно підмазували та білили піч, адже вона була «обличчям» господині. Дівчатам піч не дозволяли мазати і білувати, а от господині ще й прикрашали їх узорами.

По діагоналі від печі влаштовували парадний кут – покуть. «У веселій хаті живуть веселі люди» – впевненість, що оздоблення житла, його привабливий вигляд відбиваються на характері членів родини, їх стосунках, здавна жила в народі.

Хата, зведена майстрами-чоловіками, трималася на майстринях-жінках: як усяка пташка дбає про своє гніздо, так і жінка хлопочеться над прикрашанням житла.

Великої зосередженості і терплячості вимагав від жінок розпис хатніх стін, але їм було не звикати. Вони знали, що добро до хати саме не приходить. Для розпису використовували кольорові глини. Фарбу наносили пір’ям чи колосками. Особливо дбали про оздоблення покуття. Гість, що переступав поріг хати, знімав шапку і відразу кидав погляд на покуть.

Діти, а ви знаєте що таке покуть? Саме тут знаходилась божниця – святе, шановне всіма місце. Це місце, де стояли ікони (образи, Боги). Їх обрамляли рушники, що були розшиті господинями особливо вигадливо і старанно. На поличці також зберігалися яйця – писанки чи крашанки. Під час свят під «богами» запалювали каганець, і тоді покуть ставала надзвичайно таємничою.

Біля покуті стояли лави та стіл саме під вікном, яке виходило на схід.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон. І взагалі, побудувати гарну та затишну хатину вимагало неабияких зусиль. – Дідусю, чому ви не переїдете до міста жити? Можна ж придбати квартиру у місті, зі зручними меблями, де все поряд: і харчування в магазинах, і транспорт для пересування.

– Моя мазанка ліпша за чужі палаци. Онучку, а чи знаєш ти, з якою ретельністю вибирали місце під забудову нової хатини?

– Ні, дідусю, не знаю. А ви мені розкажете?

– Звичайно. Ходімо на вулицю, подихаємо повітрям, пройдемось хутірцем.

І вони пішли вулицею. Тут дід почав розповідати: «Вибір місця для нової хати був одним із найважливіших обрядів. При вирішенні цього питання брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, рельєф, розташування хати щодо сторін світу тощо. Для нового житла намагалися знайти таке місце, яке мало задовольнити цілий ряд вимог:

1) щоб город за хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину;

2) щоб це місце було по можливості на цілині, де земля «спокійна»;

3) на горбку, де немає вологи;

4) там, де ранок не буває без роси;

5) де не ростуть дерева;

6) де колись водилася худоба, була в сім’ї злагода і не вмирали діти;

7) де можна вдало розмістити господарські споруди;

8) де є зручний під’їзд;

9) вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу».

Слід наголосити, що заборон при цьому було значно більше. Так, не можна було будувати нову хату:

1) за розмірами меншу за стару;

2) на садибі, де були в роду п’яниці, злодії тощо;

3) де часто хворіли;

4) де були сварки та розлучення;

5) де раніше була церква чи якесь інше святе місце;

6) де колись молилися (бо будуть чорти молотити);

7) на пустощах, вигонах, на роздоріжжі, перехресті доріг та на межі;

8) там, де хата розділяла ділянку землі навпіл;

9) на стежках, дорогах;

10) на камінні та болотах;

11) там, де росло дерево, а особливо бузина, терен, груша і вкрай небезпечна калина;

12) де був льох чи якісь ями;

13) де був хлів чи стайня;

14) де був смітник, гноїще, місце, куди виливали помиї;

15) де була хата, яка згоріла від блискавки.

Час закладання житла вважався однією з найважливіших умов успішного будівництва. Закладати його було прийнято навесні та влітку, найбільш сприятливими днями вважалися вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Небажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, довідувалися, чи не припадає це на день, присвячений комусь із святих мучеників, бо не доведеш справу до кінця. Після закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів.

Ось ідуть дід з онуком вулицею, а назустріч їм – гарна дівчина, років дванадцяти, саме стільки було й Іванку. Коли хлопець її побачив, то аж побілів, а дідусь це помітив і запитав:

– Що, сподобалася дівчина?

– Хто?! Вона?! Ні, та ні! – відповів запинаючись, Іванко.

– Хочеш, я вас познайомлю? – запитав дід Панас.

– А що, ви можете? – швидко запитав Іванко.

– Авжеж!

– Та ні. Не потрібно, діду...

– Катерино, ходи-но сюди! – гукнув дід. Катерина добре знала діда Панаса, вона жила неподалік.

– Добрий день! – відповіла дівчина.

– Добрий день, Катю! Ось познайомся з моїм онуком Іванком.

– Дуже приємно.

– М...мені також, – знову запнувся хлопець.

– Ну добре, сходіть до річки, а мені треба у справах до коваля сходити. – сказав дід Панас.

Діти пішли до річки. Вони йшли, розмовляли, жартували. Дівчина поводилась досить спокійно, зовсім не нервувала, а от Іванко лише з часом почав вільно почуватися.

– А чому ваша річечка так дивно називається? – запитав Іванко.

– Тобі що, вона не сподобалась? – дещо образливо запитала дівчина.

– Ні. Що ти. Вона дуже гарна. Я взагалі вперше в житті бачу таку гарну, чисту та прозору річку.

• Так, річка в нас справді чиста. Ми навіть п’ємо воду з неї.

– Що?! Прямо з річки?

– Ні, не зовсім. У нашій річці є багато струмочків. А Вовчою її назвали, тому що існує одна давня легенда.

– Розкажи мені, будь-ласка. Мені справді цікаво.

– Ну добре. Слухай. Це було дуже – дуже давно. Сотні років тому, коли наш хутір ще навіть не думали будувати тут, на місці цієї річки була здоровенна балка. І ось одного разу тут пробігала, по балці, вагітна вовчиця. Вона вибігла з лісу, що на іншому березі. Їй потрібна була нора, щоб привести своїх діток. Вовчиця довго блукала балкою і вирішила вирити нору в самій балці. І почала рити, але через деякий час з тієї нори побіг малесенький струмочок. Вовчиця, звісно, втекла, а струмочок помалу наповнив водою усю балку. Саме так і утворилася наша річечка.

– Справді, легенда цікава та ще й гарна.

– Ну гаразд, мені вже час додому, треба мамі допомогти по господарству.

– Так, пішли, мені також уже час повертатись.

Іван провів Катерину до двору, а сам пішов до кузні за дідом. Але дід уже пішов і збирався йти додому. По дорозі додому він запитав онука:

– Ну як тобі Катерина? Цікава дівчина, чи не так?

– Справді, цікава та розумна, а ще скромна та порядна.

– Так, це правда. Онучку, ти не хочеш сходити в гості до моєї сестри, баби Параски?

• Із задоволенням, я до сих пір пригадую її смачнющий хліб.

• Ну, ходімо.

Вони прийшли до баби Параски, і та гостинно запросила до столу. Пахне свіжий хліб, баба Параска посміхається:

– Сподобався тобі мій хліб онучку?

– Справжня смакота, бабусю, такий м’який, аж тане у роті. Бабусю, в тебе золоті руки.

– Та що ти, Іванко, якби ти знав, як його пекли наші пращури! Хліб цінувався як святиня. Не дарма кажуть: «Хліб – усьому голова». Він був не лише їжею, він був символом багатьох обрядів. Пекли хліб переважно з житньої муки, на півдні більше сіяли пшениці, тому й випікали пшеничний хліб.

Хліб замішували у дерев’яній діжі, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а після додавання борошна й загустіння тіста вимішували рукою, а потім воно підходило декілька годин у теплому місці. Випікали хліб у гарячій печі на капустяному або дубовому листі без форми. Пекли його раз на тиждень, найчастіше у суботу. Цим займалися жінки, рідше дівчата. Виготовлення хліба було своєрідним ритуалом, обставлювалося низкою заборон і обмежень. Так, не можна було пекти хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при саджанні хліба у піч, торкатися до хліба «нечистій» жінці, позичати з дому хлібину, діжу, лопату тощо.

Хліб символізував добробут, ним благословляли молодят на щасливе подружнє життя, вітали матір із новонародженим, хлібом-сіллю зустрічали дорогих гостей, які вперше входили до нової хати.

Із замішаного тіста готували перепічки або підпалки, якщо хліба не вистачало на тиждень. Пекли пампушки до борщу, книші з олією, пироги з капустою, гречаною кашею, сиром, квасолею, маком, гарбузом, ягодами і фруктами (свіжими, відварними чи сушеними). Таку смакоту, як і хліб, лише на великі свята пекли з пшеничного тіста, частіше – з житнього. Робили також гречані стовпці, гречаники із пшоняного й кукурудзяного борошна з домішками житньої чи пшеничної муки.

– А чи знаєш ти про найдавніший спосіб приготування хліба?

– Ні, бабусю, розкажи!

Найдавнішим способом приготування можна вважати прісний, без закваски. В Україні це були коржі, які смажили на сковороді у невеликій кількості олії (рідше смальцю) або печі. Їх готували у піст, на свята Маковія та Спасо-Преображення. З тонкого розкачаного тіста, підсмаженого і перекладеного засмажкою з олії й цибулі, робили пундики. Також готували млинці з різних видів муки.

– Бабусю, а борщ теж був особливою стравою, як і хліб?

– Борщ був найулюбленішою стравою, і, як і хліб, потребував особливої майстерності, любові як дорослої жінки, так і молодої дівчини. Існувало три різновиди страв із цією назвою.

– Ой смачна, соковита назва, чи не так, Івасику? Найпоширенішим був борщ із капустою та квашеним буряком, морквою, цибулею.

У XIX ст. до борщу вже додавали картоплю. На півдні та сході нашої Батьківщини борщ найчастіше готували з квасолею. Заправляли його буряковим квасом, сироваткою, за можливістю – сметаною. На свята варили борщ із м’ясом, а в будні заправляли салом. У піст у юшку клали сушену рибину або гриби, а заправляли олією.

А коли земля прокидалася від співу весняних пташок, розквітала, одягала зелену сукню, тоді готували зелений борщ із щавлем, молодою зеленню кропиви, лободи, кропу, петрушки, заправляли яйцем і, за можливістю, сметаною. Влітку популярним був холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки лише додавали варену картоплю або буряк, або петрушку, кріп, цибулю, круте яйце й сметану.

Був популярним і капусняк із квашеної капусти з пшоном. Борщ і капусняк готували щоденно: на всі свята й родинні урочистості. Капуста ще з давніх часів була однією з найпоширеніших городніх рослин, яку споживали сирою або квашеною в салатах, тушкованою, вареною, смаженою.

Багато споживали й гарбузів, варили з них кашу, готували печені гарбузи, гарбуз був начинкою у пирогах.

– Ось на, мій хлопчику, скуштуй.

– Дуже добре, дідусю! А що робили з цибулі, часника та червоного перцю?

– Це були популярні приправи, з тертого хріну робили гострий соус, заправляли його буряковим квасом. З чорної та білої редьки з олією готували гострі салати. Багато споживали свіжих і солоних огірків, а з початку XX ст. на півдні почали солити помідори.

Особливе місце в харчуванні українських селян посідала картопля. Хоча вона з’явилася пізно, з неї готували чимало поживних страв: тушковану, печену, смажену, варену, оладки й деруни, інколи і кльоцки – ось далеко не повний їх перелік, онучку мій, все ж не згадаєш, пташенятко моє. Із фруктів і ягід робили начинки для пирогів, вареників, використовували для узварів, їли свіжими.

М’ясні страви були рідкістю. Багато їли лише сала як у засоленому вигляді (з цибулею, часником, хріном, огірками), так і печеним, вареним, у вигляді заправок для борщу або до якоїсь іншої страви. Страви з птиці готували переважно у неділю, а з м’яса – лише на свята. Зі свинини готували печеню й буженину, зрідка голубці з ніжок, варили холодець, з голови робили ковбик (сальтисон). Споживали печінку й легені (як начинку до святкових пирогів). Яйця варені й смажені теж були приналежністю лише святкового столу.

Спеціальних рибних страв було мало. Нерідко в піст готували юшку зі свіжої, сушеної або в’яленої риби, їли солону рибу, на свята пекли пироги з рибою або робили товченики.

Молочні страви споживали частіше. На селянському столі бувало свіже й кисле молоко, відтоплений сир.

– Голубе мій, хочеш свіжого молочка? Пригощайся! Я вже зовсім стара стала, трохи не забула пригостити свого соколика маленького молочком. Так от, на чому я зупинилася? У неділю й на свята варили вареники, пекли пироги з сиром. Сметану й масло зазвичай продавали, залишаючи собі зрідка лише маленьку частинку для забілу борщів. Із топленого у печі молока, заправленого сметаною, робили ряжанку (роблену сметану, завдаванку, колотуху), яка теж не була повсякденною стравою.

– А які були напої? – запитав Іванко.

– З напоїв найпоширенішими були узвари із сушених і свіжих фруктів чи ягід, варенуха, кваси: сирівець (хлібний квас), буряковий, грушевий, яблучний, березовий.

Дорослі пили хмільний мед і пиво, наливки й настойки пили лише багаті селяни. Пили настої з цілющих рослин: м’яти, звіробою, чебрецю, липового цвіту, а також просто з вишневих чи малинових гілок.

Таки добре було в гостях у бабусі Параски, так любо було слухати її розповідь, сидячи у теплій затишній хаті, де так пахло хлібом, смачними стравами і травми! А як пахло травами! Ці пахощі линули від віничків, що чомусь висіли у її хаті. Це дуже здивувало Івасика, то він вирішив запитати бабусю:

– Бабусю, а для чого тобі ці вінички, і що вони роблять у хаті?

– То вінички незвичайні. Оце ось м’ята, а оце рута, оце полин. Бачиш велике біле намисто? Це часник. Рослини, які я зараз тобі назвала, – далеко неповний склад рослин-оберегів. Почнемо з м’яти. Вона використовується в народній медицині, посідає почесне місце в народних піснях та обрядах, є символом дівочої краси й цноти, відіграє важливу роль у весільній обрядності. За традицією, вінок для молодої та дружок плели з м’яти, барвінку і рути.

Барвінок – символ молодості, кохання та шлюбу. Вінком, сплетеним із барвінку, прикрашали голову молодої на весіллі. На Бойківщині збирання барвінка для весільного вінка супроводжувалося ритуальними піснями і спеціальними обрядами, які мали забезпечити молодим щасливе подружнє життя. Разом з ягодами калини, колосками жита, васильками барвінком прикрашали весільне гільце, використовували в інших весільних ритуалах.

Полин найчастіше використовувався як оберег від русалок, зустріч з якими вважалася особливо небезпечною в так званий Русалчин Великдень (наступний четвер після Зелених свят). Підстерігаючи перехожого за околицею села, русалка запитувала його: «Полин чи петрушка?» Якщо покажеш полин – русалка зникне, якщо ж відповіси «петрушка», то вона може залоскотати на смерть.

Часник відігравав важливу роль як оберег від злих сил, а також у народній медицині. Наділення часнику чудодійною силою було зумовлене його цілющими властивостями і своєрідним запахом. Часник вживався для профілактики інфекційних захворювань, вважався сильним дезінфікуючим засобом при хворобі дихальних шляхів. Свяченим часником змащували на Великдень над очима, щоб мати здорові очі. Застосовували його і як протидію укусові гадюки. Здавна часник використовувався у весільних обрядах. У день весілля його вплітали у вінок молодої або зав’язували між волоссям для охорони від усього злого. На Гуцульщині зубок часнику постійно носили з собою, його прив’язували до руки або зашивали в сорочку дитини. Напередодні Івана Купала часником натирали вим’я корові, щоб відьма не могла «відібрати» молоко.

Широко розповсюдженим було вірування в чудодійні властивості маку як оберегу від лиходійства відьом, упирів та іншої нечисті. Особливу силу мав мак польовий, де зерна самі висипалися з голівок, – так званий видюк. Якщо таким маком обсипати обійстя, то жоден упир чи злий дух не зможе зайти в нього, доки не збере і не порахує всі зернята. Щоб охоронити від відьми дійну корову, її обсипали маком, освяченим на Маковія або на Спаса, примовляючи: «Коли цей мак збереш, тоді від моєї корови молоко відбереш». На Волині, аби припинити засуху, вкидали у криницю певну кількість зерен свяченого маку. Мак використовували для лікування переважно як снодійне. У фольклорі мак є символом краси: Гарна дівка, як маківка; Гарне, як мак городній. У піснях маків цвіт прирівнювався до швидкоплинного людського життя.

– Бабусю, а чому в тебе верба росте біля колодязя?

– Це ще одна рослина-оберіг. Виростаючи біля річок, ставків, природних джерел, вона є ніби позначкою води на землі. Криницю завжди намагалися копати під вербою: Де срібліє вербиця, там здорова водиця. Верба була чудесним природним фільтром і водночас відігравала значну ритуально-обрядову роль. За народними уявленнями, гілочки верби, посвячені в церкві в останню неділю перед Великоднем (у вербну неділю), набувала магічних властивостей. Освячену вербу приносили в дім і били нею членів сім’ї, найчастіше дітей, примовлючи: Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, і багатий, як земля. Виганяючи вперше худобу на літнє пасовище, її обов’язково шмагали вербою, щоб уберегти від хвороби та інших напастей. Освячена верба зберігалася в хаті й використовувалася як лікувальний засіб чи як оберіг. На Херсонщині її клали у воду, в якій купали хвору дитину, на Харківщині запалювали гілочку верби й обкурювали нею хворих на лихоманку. Побутувало повір’я, що в хату, де є верба, не вдарить блискавка. Вважалося також, що верба спиняє дорогу в дім нечистій силі, особливо відьмам. Верба – символ дівчини або заміжньої молодої жінки. Розлоге похилене вербове гілля найчастіше асоціюється зі смутком і жалем.

– А калина, що росте у тебе, бабусю, під вікном, теж незвичайна?

– Так, посміхається баба Параска – вона символізує жіночу красу, дівочу цноту. Разом з барвінком калина широко використовувалася в народній обрядовості, зокрема весільній: китицями калини прикрашали весільний коровай, калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце. Водночас схилена над водою калина нагадує про смуток і журбу. Як і багато інших рослин, вона поєднує в собі «красиве і корисне». Калинові ягоди, кора, цвіт – випробовані ліки в народній медицині. Ось так, онучку мій. О, ти диви, Катеринка – сусідська дівчинка – вибігла погуляти! – дивлячись у вікно, сказала баба Параска.

– Де?!—підскочив Іванко та й швидко побіг до вікна визирати Катрусю.

– Така добра дівчинка, а гарна немов маківка!

– Так, Іванко вже помітив, ти ба, як до вікна побіг, немов ошпарений!—загадково посміхаючись, сказав дід Панас.

– Коли весілля будемо справлять, Іванко?—жартуючи запитав дідусь.

– Що? Яке? – трішки соромлячись, відповів хлопчик.

– А ось таке, – почав свою розповідь дід Панас.

Весілля, Іванку, – це своєрідна урочиста драма, що супроводжується іграми, співами, набуваючи характеру народного свята. Весільний обряд поділявся на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. Починалося все зі сватання, коли посли від молодого йшли до батьків обраниці укладати угоду про шлюб (на Гуцульщині існував звичай ходити перед сватанням на «обзорини» – огляд господарства молодих). Було прийнято свататися у вільний від польових робіт час: на М’ясниці та від Паски до Трійці. Сватами обирали дотепних і поважних людей, як правило, з числа родичів. З ними до дівчини йшов парубок, а на Поділлі ходили його батьки, на Закарпатті – старший брат або сестра. Коли батько і мати благославляли, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подавала нареченому на тарілці саморобну чи крамничну хустку. Були випадки, коли дівчина не давала згоди, тоді вона повертала старостам принесений хліб або дарувала молодому гарбуза. У такому випадку про хлопця казали, що він „вхопив гарбуза”. Щоб уникнути сорому, посилали „розвідника”, котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків; іноді йшли свататися пізно ввечорі, щоб зберегти сватання в таємниці. У разі успішного сватання через певний час, відбувалися умовини (оглядини, домовини) – знайомство з господарством молодого, а за два тижні до весілля влаштовували заручини – своєрідне скріплення угоди про шлюб. На заручини до оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад. Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього молода перев’зувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала сорочками або хустками. Після усіх цих церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася безчестям, за відмову ж сплачували відшкодуванням грошових витрат та ще й „за образу”. Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора. Такі вечорини влаштовувались окремо для відділення наречених від несімейної молоді. У молодої дівич-вечір був особливо ліричним, символізував розлуку з рідною домівкою та перехід в інший статус. Дівчата-подружки „вили гільце” – оздоблювали квітами, стрічками та букетами колосків гілку сосни або вишні. Разом із гільцем виготовляли маленьку квітку або віночки для молодої та молодого (серед гуцулів було прийнято мастити віночки медом і вкривати позолотою). Плетіння вінків супроводжувалося піснями. Під ці пісні дівчата прикрашали голову нареченої весільним вінком. Підкреслював урочистість події весільний поїзд. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої – старша дружка, дружка, брати. Приданки, закосяни, свашки супроводжали наречену в дім молодого; свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій; посаджені (або хрещені) батьки „заправляли” весіллям. Основна роль у благословінні молодих, їх зустрічі та проводів відводилась батькам наречених. Вони ж виряджали молодих до церкви на вінчання. Вінчання як весільний обряд формувалося поступово. Повінчані до самого весілля жили нарізно. Протягом трьох тижнів від заручин до вінчання піп тричи оголошував громаді про пошлюблення молодих. Після третього оголошення наречені вінчалися. На вінчання молоді вирушали нарізно. Перед тим вони просили у батьків благословіння і ті благословляли їх «прощівним» хлібом, бажаючи «ніколи не знати нужди та жити у злагоді». Під час вінчання «весільна матка» тримала на плечах у молодого свічку на клачі, а весільний батько тримав свічку на плечах молодої. Виходячи з церкви, молоді з’їдали цілушку хліба, (щоб солодко жилося), який молода перед вінчанням клала собі в пазуху. На Закарпатті це відбувалося в іншій формі: молоді дивилися один на одного через свої калачики, «аби бачити своє щастя», котрі потім з’їдали з вареними яйцями.

Власне весілля починалося із запросин, що включало урочисте виряджання дочки та сина в супроводі дружок і бояр. Як правило, у неділю молодий готувався їхати за молодою, до воріт його проводила мати у вивернутому вовною наверх кожусі, хлопця обсипали «на щастя» зерном та дрібними грішми. На його шляху влаштовували перейму, вимагаючи викуп за наречену. Викуп повторювався кілька разів: біля воріт нареченої (ворітне), в сінях, де молоду охороняли дружки, та місце біля нареченої, де сидів молодший брат або близький родич. Останній викуп – так званий весільний пропій – відбувався в кінці весілля. Після викупу місця починалося дарування. Спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім навпаки. Далі наступав обряд розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало прихід дівчини до заміжжя, певною мірою у підлегле становище. Після покривання голови відбувався урочистий розподіл короваю, що означав приєднання до сімейних урочистостей. Потім збирали наречену в дім молодого і перевозили посаг. За народним віруванням, віз із молодими та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиха та «очистити» молоду. У домі молодого відбувався урочистий посад молодих, що набував значення їх обрядового з’єднання. У відповідності до цього молодих зв’язували чимбарем. Весілля закінчувалося у понеділок циклами перезваних обрядів. Перший з них – обряд шлюбної ночі – включав перевдягнення молодої, виведення її до гостей; другий цикл символізував приєднання невістки до чоловічої родини розпалюванням печі, готуванням обіду, частуванням свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та даруванням молодих і родини нареченого...

Пролетіли два дні, Іванко їде в поїзді і зі щемом у серці згадує дідів хутір, який усе далі, і далі й від нього. Він не забуде справжню красу українського села, запашний хліба баби Параски, казкових розповідей діда Панаса і він вже точно не забуде Катрусю...

Додаток Б

Марина Шелудько,

4 курс факультету початкової освіти

та практичної психології

УЧИТЕЛЬСЬКІ З’ЇЗДИ ЯК ЗАСІБ ВИВЧЕННЯ І ПОШИРЕННЯ ПЕРЕДОВОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ДОСВІДУ