2. Сутність педагогічного краєзнавства

Витоки краєзнавства йдуть з глибини віків і беруть свій початок від народного краєзнавства. Невідомі народні дослідники були знавцями різних місцевостей. Відомості про минуле поселень, міст, областей здавна збереглися в народній пам’яті. Свої знання історичного, географічного, господарського характеру люди передавали з покоління в покоління, тим самим зберігаючи наступність у матеріальній і духовній культурі народу.

Кращі представники української інтелігенції: письменники (Г. Сковорода, Т. Шевченко, М. Старицький, І. Франко, Л. Українка), педагоги (К. Ушинський, П. Каптерєв, С. Русова, Х. Алчевська, Б. Грінченко), етнографи (П. Куліш, П. Чубинський, Д. Яворницький) та інші розпочали велику роботу з вивчення культурної спадщини українського народу, заклали підвалини наукового напрямку у краєзнавстві, народознавстві, українознавстві.

Про необхідність використання місцевого матеріалу в навчально-виховному процесі писали А. Дістервег, Ж.Ж. Руссо, Я.А. Коменський. Так, у праці Я.А. Коменського «Мир чувственных вещей в картинках» автор веде діалог між вчителем і учнем, де розкриває сутність конкретних предметів і явищ найближчого оточення. Змістом книги служить цикл із 150 гравюр, кожна з яких – сукупність пронумерованих предметів, внизу містять короткий супровідний текст з тією ж нумерацією, що забезпечує образне сприйняття, накопичення чуттєвого пізнання.

Під керівництвом відомого українського культурно-освітнього діяча О. Духновича у Закарпатті було створено 71 школу, в яких учні навчалися рідною мовою, видано для них «Книжницю читальную», а для учительства – «Народную педагогію», в якій на демократичних і прогресивних засадах педагогічної думки ХІХ століття було розглянуто низку проблем національних шкіл, рекомендовано виховувати дітей у дусі народних звичаїв, використовуючи географічний, історичний, етнографічний матеріал рідного краю.

К.Д. Ушинський одним з перших звернув увагу на необхідність розвивати в дітей «інстинкт місцевості» – здатності бачити навколишнє середовище в контексті природи, суспільства, культури, виступав за введення до навчальних планів закладів курсу, що ознайомлював би учнів з історією народу, його національним характером, психологією, культурно-історичними традиціями і звичаями. Він радив Міністерству освіти скласти точну і чітку програму цього курсу, опублікувати методичну літературу до нього і таким чином курс «Вітчизнознавство» в школі. Педагог-гуманіст уперше визначив краєзнавство як педагогічне поняття, виділяючи суспільний, освітньо-виховний і педагогічний аспекти. К.Д.Ушинський рекомендував вивчати шкільні предмети (мову, географію, історію) за принципом «розширюваного кола»: від знайомого, близького (рідний край), до загального (країна). Класичним прикладом використання краєзнавчого принципу навчання і виховання став його підручник «Рідне слово», де значне місце посідала усна народна творчість – місцеві казки, прислів’я, думи. У методичному аспекті цінною є його думка про краєзнавство як засіб здійснення міжпредметних зв’язків. У працях «Рідне слово» і «Педагогічна поїздка до Швейцарії» К.Д. Ушинський вперше обґрунтував термін «батьківщинознавство».

У кожному регіоні, зазначав учений, «зосереджена маса відомостей – історичних, географічних, етнографічних, статистичних, які вчитель повинен вміло використовувати, закладаючи надійні основи моральних почуттів, гуманізму, милосердя».

Втілення краєзнавчого принципу в життя тісно пов’язували з принципами регіонального підходу та народності. Підвалини цього напряму в Україні в 70-х pp. XIX ст. були закладені відомим педагогом і просвітником Софією Русовою, яка вважала, що прищепити дитині національні риси можна лише орієнтуючись на специфіку природи, географічного розташування, клімату, історії рідного краю на певній території. Вона писала: «Взагалі нам бракує щирого патріотизму саме через те, що ми занадто мало знаємо свій рідний край, не додивляємося до життя народу, не цікавимося явищами природи, коли вона не виступає перед нами в якій-небудь грізній силі або красі. Шкільні екскурсії навчать нашу молодь пильно стежити за всіма дрібницями життя, навчать поважати закони природи, що керують життям. В мандрівках буде складатися характер учнів, звички до самостійності, упорядкування справ своїх і громадських, товариський настрій в усяких випадках мандрівочного життя» [Русова С. Шкільні екскурсії і їх значення / С. Русова // Світло. – 1911. – Кн. 8. – С. 25–34].

Вагомий внесок у розробку проблеми шкільного краєзнавства зроблено послідовниками К.Д. Ушинського – російськими педагогами Д.Д. Семеновим, який розробив програму і систему уроків з краєзнавства, що включали екскурсії, спостереження тощо, та М.Ф. Бунаковим автором близько 20 книжок історико-краєзнавчого характеру.

Проблеми формування національних цінностей перебували в центрі уваги багатьох періодичних видань ХІХ століття. Так, в одній зі статей журналу «Освіта» за 1894р. наголошувалось на тому, що учні мало знайомі з історією, культурою народу, розвинуті однобічно, нерідко з учнями працюють швидше чиновники, ніж педагоги. Чи може такий учитель розкрити перед дітьми всі чудеса і красу рідного краю, якщо він сам бачить лише куток світлого небосхилу?

З початку ХХ століття в умовах посилення демократичних тенденцій зростає інтерес до теорії і практики вивчення історії та географії рідного краю. У 1914 р., історик-методист В.Я. Уланов у педагогічний обіг вводить термін «краєзнавство» у значенні «місцева історія», «історія краю», обґрунтовує доцільність створення шкільних краєзнавчих музеїв, висловлює думку про введення краєзнавства в навчальні плани вчительських курсів.

А.С. Макаренко приділяв надзвичайно велику увагу краєзнавчій роботі. У літній час зі своїми вихованцями, мандруючи Батьківщиною. Плідна робота А.С. Макаренко описується в творах «Педагогічна поема», «Прапори на вежах» тощо.

Плідним поєднанням теорії і практики характеризується самобутня педагогічна творчість видатного гуманіста В.О. Сухомлинського. Віддаючи певну данину пануючій у радянські часи ідеології, Василь Олександрович на сторінках своїх книг і статей обґрунтовував необхідність виховання любові до Батьківщини. Глибоке вивчення його спадщини свідчить, що виховання патріотизму – найбільш глибокого і благородного почуття людини – він розглядав як важливу складову морального становлення особистості, як виховання любові до рідного краю, так званої «малої Батьківщини», до свого народу-трудівника, до рідної мови і пісні, традицій і звичаїв, до рідної природи і свого роду. Вчений здійснив ґрунтовні дослідження в галузі теорії і методики патріотичного виховання учнів, зокрема й засобами краєзнавства. Надзвичайну цінність для сучасної педагогіки має його розробка і апробація в реальній практиці принципу єдності інтелектуально-пізнавальних, емоційно-ціннісних і діяльнісно-практичних компонентів у вихованні.

З перших років навчання в життя учнів Павлиської школи входили слова «Вітчизна», «народ», «героїзм», які належать до азбуки загальнолюдської культури. В.О. Сухомлинський дбав про те, щоб патріотичні поняття не перетворювалися на декларативні гасла чи формальні імперативи, а «відкривалися» в ході самостійних роздумів, міркувань, аналізу. Збудити думку, націлити на висловлювання власних суджень, на колективне обговорення і пошук істини – ось мета дискусій на світоглядні теми (наприклад, «Батьківщина без тебе обійтися може, а ти без Батьківщини – ніщо» або «Чи треба сучасній людині знати далеке минуле?»), які проводилися для учнів молодшого підліткового віку. Відповідальним моментом патріотичного виховання є пробудження любові до рідного коаю через поступове формування особистісного ставлення до Батьківщини, адже патріотична ідея, як вважав педагог, повинна сприйматися «розумом і серцем». Не випадково свою фундаментальну працю В.О. Сухомлинський назвав «Щоб у серці жила Батьківщина» (1965 р.). Педагог був справжнім майстром практичного моделювання «емоційних ситуацій», підкреслював, що відбиття знань в емоціях – умова переходу їх у переконання.

Розширенню діапазону позитивних почуттів, збагаченню палітри їх відтінків сприяло переживання вихованцями краси в її найрізноманітніших проявах. Під керівництвом педагога діти вчилися бачити прекрасне у природі (мальовничі краєвиди рідної землі, красу рослинного і тваринного світу), мистецтві (поетичне слово, чарівна пісня), житті людей (естетика праці, гармонія стосунків). Виховання красою – так у лаконічній формі можна сформулювати одне з концептуальних положень системи В.О. Сухомлинського. На думку педагога, поняття рідної землі – велике і безмежне, але є дорогий і близький образ Вітчизни, що залишив слід у душі, зберігся з дитячих років назавжди. «Захоплення красою землі, де жили діди і прадіди, де нам судилося прожити життя, повторити себе в дітях, постаріти і піти в землю, яка народила нас, – це найважливіше емоційне джерело любові до Батьківщини» [13].

Образи-символи рідної землі, що зберігаються в емоційній пам’яті людини (кущ калини в лузі, верба над ставком, дзвінка пташина пісня тощо), В.О. Сухомлинський називав «корінцями», які, заглиблюючись у рідну ниву, напували соками дерево життя. Діти Павлиської школи вчилися змалку читати Книгу Рідної Природи і слухати чарівну Музику Довкілля. Маленькі подорожі-спостереження, захоплюючі екскурсії, після яких спалахував вогник творчості, народжувалися казки, оповідання-мініатюри, загадки, вірші – ось ті незабутні враження, що надавали яскравого естеричного забарвлення процесу пізнання рідного краю.

Художнє пізнання Батьківщини в спадщині В.О. Сухомлинського допомагало глибше осягнути красу і велич рідної землі. У Павлиській школі діяв драматичний гурток, ляльковий театр, де учні залюбки інсценували народні казки, ставили свої невеликі п’єси. Подорожі до джерел рідного слова, до фольклорних скарбів ставали невід’ємною складовою навчально-виховного процесу в Школі радості, де в кожній дитині бачили Поета, Творця. Серед художньо-естетичних факторів виховання духовної культури особистості В.О. Сухомлинський виділяв передусім ознайомлення учнів з «мовою почуттів».

В.О. Сухомлинський сповідував і відстоював ідею активного, а не лише споглядального патріотизму. Організовуючи краєзнавчу роботу школярів, яка завжди ґрунтувалася на естетичних засадах і характеризувалася нестандартним підходом до застосування традиційних форм, він започаткував уявні та реальні подорожі учнів рідною землею; географія їх поступово розширювалася і охоплювала рідне село, потім район і область, нарешті – країну. Цінність здобутків педагога у цій галузі полягала у використанні таких методів і прийомів, які забезпечували цілісність уявлення учнів про рідний край його природу, історію, культуру, мистецтво.

Окремі вечори біля карти Батьківщини присвячувалися видатним представникам української музики, літератури, театру, образотворчого мистецтва. В заочних екскурсіях широко застосовувалася наочність: малюнки із зображеннями пам’яток матеріальної і духовної культури, портрети митців, репродукції картин, діафільми та магнітофонні записи музичних творів. Уявні мандрівки виконували функцію підготовки до справжніх подорожей – пішохідних, пароплавних тощо. Педагог завжди намагався досягти такого рівня вихованості учнів, за якого вони утверджували патріотичні переконання в конкретних справах, одержуючи насолоду від творення краси для людей. Серед таких справ – традиційні свята Троянди, Врожаю, де діти дарували рідним плоди своєї праці, вирощування Саду Вдячності та Персикового гаю на честь героїв-захисників рідної землі.

Підсумовуючи, наголосимо, що теоретичні здобутки та практичний досвід В.О. Сухомлинського в галузі патріотичного й естетичного виховання школярів засобами краєзнавства є вагомим внеском в українську педагогічну спадщину; його ідеї спрямовані в майбутнє, у століття людини, тому вони мають не тільки історико-пізнавальне, а і практичне, прогностичне значення. Сьогодні перед учителем постає завдання – виховати в учнів потребу в широкому використанні надбань власного народу, в ознайомленні з традиціями, звичаями, на яких ґрунтується духовність українців.

У теорії педагогіки досліджувалися питання загально-педагогічних засад шкільного краєзнавства та його предметні напрями – історичне, географічне, літературне, художньо-естетичне, екологічне тощо. Широкого розповсюдження набуло впровадження краєзнавчих елементів під час вивчення історії, географії, літератури та інших дисциплін. Усе це сприяло підвищенню мотивації до навчання, забезпечувало реалізацію дидактичного принципу зв’язку навчання з життям.

Науковці до джерел краєзнавства відносять:

• археологічні пам’ятки (вироби з дерева, кістки, каменю, металу, кераміки);

• етнографічні матеріали (усна народна творчість: казки, легенди, думи, пісні, прислів’я, приказки, бесіди у вигляді зустрічей з відомими людьми тощо, обряди, звичаї, традиції, зразки матеріальної культури – одяг, побутові речі тощо);

• пам’ятки архітектури (культові та житлові споруди, маєтки, ландшафтно-палацові ансамблі, оборонні споруди (фортеці, вежі), архітектурно-культурні комплекси (арки, обеліски, колони, стели);

• пам’ятки образотворчого мистецтва (ікони, гравюри, календарі, листівки, афіші, плакати, марки, ордени, медалі тощо);

• літературні пам’ятки (літописи, рукописні книги, стародруки, мемуарну й епістолярну літературу, статистичні збірки, каталоги, пресу);

• документальні матеріали (кіно-, відео-, фотодокументи);

• краєзнавчу бібліографію (інформація про краєзнавчу літературу регіону, різноманітну за видом видань, за призначенням і повнотою відбору, за систематичністю випуску і періодом, який охоплюється, за тематикою);

• картографічні джерела;

• архіви музеїв: державних, громадських, художніх, меморіальних, краєзнавчих;

• державні архіви;

• бібліотечні архіви;

• статистичні джерела;

• спостереження (огляд різноманітних об’єктів і процесів);

• друковані джерела (підручники, довідники, енциклопедії, путівники, карти, періодичні видання тощо);

• пам’ятки історії та культури, пов’язані з історичними подіями в житті краю, розвитком суспільства і держави, а також твори матеріальної і духовної діяльності, які мають історичну, наукову, художню та іншу культурну цінність.

У шкільному краєзнавстві вчителями досить широко використовуються такі форми роботи, як урочні, позаурочні та позашкільні; масові, групові й індивідуальні.

Методика краєзнавчої роботи передбачає врахування специфіки етнокультурного середовища певного регіону, підготовку і проведення уроків-екскурсій, туристсько-краєзнавчих походів, фольклорно-етнографічних експедицій задля ознайомлення учнів з культурою регіону, в якому вони живуть. При цьому максимально враховуються інтереси учнів, які залучаються до самостійного планування тематики цих заходів, розробки маршрутів, вибору видів краєзнавчої діяльності, презентації результатів тощо. Це дає учням змогу обирати напрям краєзнавчої діяльності, який їх найбільше цікавить і відповідає схильностям, здібностям, професійним орієнтаціям. Під час краєзнавчої діяльності учні набувають інформаційних і самоосвітніх компетентностей, пов’язаних із роботою в бібліотеках, музеях, архівах, збираннях, обробкою та оформленням різноманітних матеріалів.

Використання вчителем на уроках краєзнавчого матеріалу допомагає розкрити загальні закономірності виучуваних явищ, збільшує інтерес до навчального предмета, поглиблює знання учнів про рідний край і розширює перспективи використання місцевих ресурсів для розвитку господарства даного регіону і країни в цілому).

На науково-педагогічному рівні тлумачення категорії «краєзнавство» пропонується С.У. Гончаренко в «Українському педагогічному словнику» таким чином: «Краєзнавство шкільне – освітньо-виховна робота, яка полягає у всебічному вивченні на уроках і в позанавчальній роботі частини країни (області, району, міста тощо)» [1].

Основним завданням краєзнавства є вивчення природи, населення, господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою, виховною, практичною метою. Краєзнавчий матеріал на уроках допомагає розкриттю загальних закономірностей виучуваних явищ збільшує інтерес і глибину розуміння навчального предмету, збагачує учнів знаннями про свій край і перспективу використання місцевих ресурсів. Краєзнавча робота учнів дає цінний матеріал для науки і народного господарства (розвідки корисних копалин, гідрологічних й фенологічних спостережень, визначення типу грунтів, рослинності тощо) [1].

Краєзнавство як галузь педагогічного знання ґрунтується на знанні вчителем культури та побуту свого народу, знань про рідний край, а також вмінні донести дітям свої знання, що потребує великого таланту і мистецтва. Краєзнавство базується на історичному, педагогічному, психологічному та географічному аспектах, на здобутках педагогічної науки та методичному досвіді.

Шляхи розвитку краєзнавчої діяльності студентів у виші М.В. Левківський вбачає у впровадженні практичного компоненту відповідальності у навчально-виховний процес, який передбачає формування суб’єкт-об’єктних і суб’єкт-суб’єктних умінь. А ці вміння формуються у навчально-пізнавальній, громадсько-корисній, науково-пошуковій та інших видах діяльності. У цьому сенсі науковець наголошує на дослідницьких напрямах історико-педагогічного краєзнавства, які за своєю сутністю і характеристикою спрямовані на морально-духовний розвиток відповідальності студентів і підготовки їх до життєтворчості й життєдіяльності.

Учений наголошує на нагальній потребі в уточненні програми «Історія педагогіки» для вищих педагогічних навчальних закладів із урахуванням принципу регіональності. З огляду на це кардинально змінюється система технологій вивчення курсу «Історія педагогіки» з репродуктивного до частково-пошукового й творчого, де кожен студент може проявити себе у пошуково-краєзнавчій та науково-дослідницькій діяльності.

Викладачі Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини одним із способів впровадження краєзнавчого напрямку освіти в системі підготовки майбутніх учителя вбачають у введенні у навчально-виховний процес курсу «Педагогічне краєзнавство». В університеті діє науково-дослідний Центр педагогічного краєзнавства подвійного підпорядкування: Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України і Академії педагогічних наук України. У його складі працює лабораторія «Педагогічне краєзнавство Черкащини» під керівництвом досвідченого вченого Наталії Семенівни Побірченко, котра зазначає, що у педагогічній термінології поняття «педагогічне краєзнавство» уперше було вжито у 1966 р. російським дослідником П.В. Івановим. Він наголошував, що питання педагогічного краєзнавства повинні ввійти до програми вивчення курсу педагогіки. Однак сьогодні це поняття не набуло наукової завершеності і не має вичерпного визначення.

Визначення терміну «педагогічне краєзнавство» зустрічаємо в роботах дослідників: А.Х. Аптікієва, С.В. Крівова, В.В. Матіяш, Н.С. Побірченко, Л.В. Смирнова, О.В. Сухомлинської, О.В. Терьохіна, котрі дотримуються тенденції до розширення сутності поняття як важливої частини навчально-виховного процесу професійної підготовки вчителя у вищій школі.

Н.С. Побірченко підкреслює, що педагогічне краєзнавство – галузь історико-педагогічного знання про особливості розвитку освіти, науки, педагогічної думки, культури місцевого краю, вивчення, збереження та творче використання регіонального педагогічного досвіду в теорії і практиці сучасних освітніх закладів, і його слід розглядати як багатовимірний феномен історико-педагогічного знаня певного краю, який може бути адекватно інтерпретований лише з кількох позицій, а не з одного якогось погляду [11; 79–86].

Російський учений А.Х. Аптікієв розглядає педагогічне краєзнавство і як галузь загального краєзнавства, і як галузь історико-педагогічного знання про особливості розвитку педагогічної культури краю, пізнання, збереження та використання її цінностей в практичній діяльності вчителя.

В.В. Матіяш, узагальнюючи дослідження щодо визначення «педагогічного краєзнавства», робить висновок про те, що це наука про закономірності навчання й виховання підростаючого покоління на базі використання місцевого педагогічного матеріалу, передового педагогічного досвіду вчительських і освітянських адміністративно-керівних кадрів.

Педагогічне краєзнавство ґрунтується на вивченні історико-педагогічного знання, досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки студентів до педагогічної діяльності з учнями загальноосвітніх закладів, розкриває сутність, закономірності, тенденції, перспективи цієї підготовки.

Об’єктом педагогічного краєзнавства є історія педагогіки того чи іншого краю на тлі загального перебігу подій, а також соціальна (активно-перетворювальна) функція людини, яка виявляється в мистецьких творах, що стають пам’ятками педагогіки, в яких зібраний досвід поколінь. Педагогічне краєзнавство як галузь історико-педагогічного знання стає підґрунтям у формуванні свідомої професійної діяльності майбутнього вчителя і відбудовує в його душі той собор, в якому «Десь на дні моїх ночей горить свічка біла» /І. Драч/.

Предметом педагогічного краєзнавства є певний регіон з притаманними йому історією освіти, культурою педагогічної праці, ментальністю населення. Педагогічне краєзнавство досліджує історію освіти краю (регіону, міста, району, села, населеного пункту), відомі персоналії, розвиток системи народної освіти і педагогічної думки в етнічних групах. Вивчення курсу «Педагогічне краєзнавство» у педагогічному університеті стає підґрунтям для переосмислення історичних подій минулого в Україні та виховує в майбутнього вчителя національні інтереси, прагнення й почуття. У педагогічних пошуках сьогодення вчителі можуть спиратися на багатий вітчизняний досвід своїх талановитих попередників.

Формування мотиваційно-ціннісного ставлення майбутнього вчителя до педагогічно-краєзначої роботи – цілеспрямований, багатогранний, цілісний процес, зумовлений низкою соціальних умов і факторів, що становлять причину і рушійну силу його розвитку.

Розглядаючи краєзнавство як педагогічний феномен, доцільно з’ясувати фактори підготовки майбутнього вчителя до краєзнавчої роботи з учнями, а саме – зовнішні об’єктивні і внутрішні суб’єктивні. Під об’єктивними зазвичай маємо на увазі ті фактори, які існують незалежно від волі і свідомості людини. Такими факторами є матеріально-побутові умови навчання, наявність вільного часу, якість постановки викладання дисциплін у ВНЗ, соціальні громадські взаємини, матеріально-технічне обладнання навчального процесу, умови життєдіяльності студента, викладацький склад, соціальне забезпечення тощо. Об’єктивні фактори виступають своєрідним фундаментом для виникнення суб’єктивних факторів, які спрямовують, регулюють, стимулюють активність студентів і, навпаки, ті, які викликають пасивне ставлення до краєзнавчої діяльності.

Суб’єктивні фактори розглядаються як сукупність обставин, залежних від свідомості людей, виховних впливів на людину. До них відносяться особливості індивідуального пізнання студента, задоволеність обраною професією, морально-вольові якості особистості, інтереси, потреби, мотиви діяльності, ціннісні орієнтації й установки. До цього слід додати індивідуальні особливості студентів: стать, вік, сімейний стан, стан здоров’я, рівень фізичної підготовки і розвитку тощо.