6. Напрямки краєзнавчої підготовки майбутнього вчителя

Через певні історико-економічні обставини і природні умови на території Північного Приазов’я збереглося чимало звичаїв та обрядів, а в них – своєрідних мовних елементів східного наріччя. Їх і повинні правильно осмислити та вміти пояснити майбутні вчителі. Тести ж, проведені зі студентами 1-2 курсів соціально-гуманітарного факульту, інституті психолого-педагогічної освіти та мистецтв, інституту філології та соціальних комунікацій Бердянського державного педагогічного університету, засвідчують, що студентам важко визначити звичаєві моменти найпоширеніших колись у наших селах свят. Вони мають недостатні знання з історії України, не можуть пояснити значення найулюбленіших у їхній місцевості народних висловів. Це змушує викладачів переглядати зміст викладання дисциплін, наповнювати їх краєзнавчим матеріалом.

Саме на другому етапі підготовки майбутніх учителів початкових класів до використання народних звичаїв у навчально-виховній роботі з молодшими школярами (на етапі актуалізації відомих знань і формування нових) важливим є глибоке засвоєння курсу сучасної української літературної мови. Краєзнавчий і народозвичаєвий компонент перетворює цей курс з «офіційно-сухого» на цікавий і корисний. Звернення до національно-мовних категорій, повернення із забуття величезного лексичного масиву сприятиме духовному, культурному збагаченню майбутнього вчителя, забезпечуватиме високий рівень міжетнічних взаємин у колективі.

Так, увага студентів акцентується на виділення, описі і засвоєнні слів-понять, словосполучень, які визначають типові особливості українського побуту, культури, національних традицій, звичаїв, а через них – на відмінності психічного стану, поведінки людини як носія національного характеру, національної ментальності. Знання особливостей українських говорів, зокрема степових говірок, уміння правильно осмислювати результати власних досліджень необхідні вчителям початкових класів і філологам не лише в теоретичному, а й у практичному аспекті. У теоретичному сенсі без знання діалектології не можна правильно зрозуміти особливості законів історичного розвитку мови, а в практичному – і для подолання випадків орфографічних та орфоепічних помилок учнів, що пов’язано з впливом місцевої говірки, і для використання лексичних діалектизмів на уроках читання й української мови.

Національно-культурним компонентом мови, формою фіксації досвіду етносу є фразеологія. Під час вивчення цієї теми бажано залучати матеріал, що має національну специфіку, відображає світогляд, місцевий фольклор, вірування, звичаї регіону. У підготовці вчителя початкових класів важливим є лінгвоукраїнознавчий підхід, який дає змогу не лише навчати мови, розвивати мислення студентів, а й формувати образно-емоційну культурну пам’ять. Лінгвоукраїнознавчі знання, набуті студентами протягом двох років, стають їм у нагоді під час опанування курсу «Педагогічне краєзнавство». Після вступної бесіди основні поняття цього предмета бажано подати загальну тему «Етнонаціональні звичаї полікультурного населення Північноприазовського регіону, їх педагогічна сутність», розглянути календарну обрядовість, а вже потім, на тлі цього матеріалу, вивчати родинні, виробничі, календарні звичаї, безпосередню увагу звертаючи на їх регіональність і педагогічні функції.

Розглядаючи родинні звичаї, виділяємо особово-етикетні та суспільні. Особові звичаї унормовують поведінку людини в буденні та святкові дні стосовно самої себе як невід’ємної одиниці роду. Наприклад, на Юрія дівчата за звичаєм умивались ранковою росою; сорок днів родичі небіжчика носили на одязі знак жалоби; під час посту не співали весільних пісень; перед вживанням страви читали благословенну молитву.

Етикетні звичаї – це неписані закони та правила поведінки людей, які узгоджують стосунки в родині: між чоловіком і дружиною, батьками та дітьми, братами та сестрами тощо. Так, не дозволялося одружуватися без батьківського благословення; главою у сім’ї є чоловік, але майнові права у подружжя однакові; батька та матір раніше шанобливо називали на «Ви».

Суспільні звичаї – це норми і правила поведінки, що узгоджують стосунки між різними людьми поза родиною. Серед них – обов’язкове вітання при зустрічі, шанування людей похилого віку, побратимство (звичай духовного споріднення), толока, супряга (форми громадської взаємодопомоги). Такі звичаї виховували повагу, людяність, співчуття, ввічливість, шляхетність, доброзичливість.

Опрацювання виробничих звичаїв дає змогу виділити побутові та ремісничі їх різновиди. Побутові – традиційні норми і правила, що зумовлюють поведінку людини в її повсякденному побуті: визначають порядок розміщення та орієнтації господарських і житлових приміщень, місце хатних елементів. У Північному Приазов’ї існують різні звичаї, пов’язані з будівництвом хати: закладини, покриття, мазання, кончини, вхідчини. Зазвичай, гарну хату називали «дім», «хороми», погану – «хибара», «халупа».

Ґрунтовний аналіз народних знань, вивчення місцевих матеріалів про побут, одяг, страви, ремесла, а також етнографічної літератури, художніх творів та зразків усної народної творчості є основою написання рефератів, розробки уроків з українознавства та інтегрованих уроків з української мови і краєзнавства.

Під керівництвом досвідчених учителів у процесі проходження студентами виробничої педагогічної практики майже до кожної теми з вивчення рідного краю в початковій школі студенти виготовляли дидактичний матеріал, розробляли сценарії уроків, виховних годин, свят, фестивалей, готували бібліотечки методичної літератури. Студентами були проведені в аудиторіях ВНЗ і в школах такі виховні заходи: «Скарбниця ремесла», «Підкова на щастя», «Таємничі квіти», «Джерело чисте, життєдайне», «Хата моя тесовая», «Піч – оберіг тепла», «Голос криниці» тощо. Для прикладу наводимо творчу роботу, виконану студентками Мельник Мариною та Носач Аліною під час проходження виробничої педагогічної практики у ЗОШ № 2 (див. Додаток А).

Під час педагогічної практики, студенти ознайомлюються з досвідом кращих учителів, прислуховуються до їх порад. Вчителька початкових класів І.М. Почтар починає краєзнавчу роботу з учнями першого класу задовго до початку навчального року, вивчаючи ставлення родин її вихованців до культурної спадщини українського народу, мікроклімату в сім’ях, вшанування родовідної пам’яті. Учителі ЗОШ №9, опрацьовуючи тему «Роде наш красний», звертаються до Біблії. Мов заворожені, повторюють діти слова молитви: «Шануй батьків своїх, щоб довгі були твої дні, щоб було тобі добре на землі…» Вчителі проводять бесіди про назву сіл, вулиць, кутків на основі зібраних з учнями легенд, повір’їв, пісень.

На етапі конкретизації набутих знань і вмінь важливим є вивчення студентами досвіду вчителів початкових класів щодо проведення інтегрованих уроків української мови та краєзнавства. До них належить, наприклад, урок української мови на тему «Буква «К» та звуки «[к]», «[к’]», проведений І.М. Почтар ЗОШ №2 м. Бердянська, названий уроком-мандрівкою. Діти мають змогу ознайомитися з одвічними українськими символами: калиною, короваєм, колискою, сопілкою, рушником – і в кожному з цих слів знайти виучуваний звук. Урок української мови «Вітання», підпорядкований меті – засвоїти слова вітання, сформувати вміння правильної вимови, виховувати ввічливість, повагу до старших. Вивчаючи досвід роботи Ізабели Михайлівни, студенти мали змогу спостерігати за її діяльністю, а саме за уроком української мови в першому класі «Український національний костюм», на якому учні вивчали елементи українського жіночого та чоловічого одягу, узгоджували прикметники та числівники з іменниками в роді, числі та відмінку, будували діалог; за інтегрованим уроком з української мови, краєзнавства та музики «Екскурсія у світлицю напередодні Великодня».

Етап систематизації знань і вмінь завершує краєзнавчу підготовку студента у ВНЗ. Тому педагогічна практика на початку 4 курсу повинна якісно збагатити, урізноманітнити програмовий матеріал, подолати психологічний дискомфорт у спілкуванні з учнями, формувати естетичну культуру майбутніх учителів.

Система краєзнавчої роботи зі студентами протягом навчання у вищій педагогічній школі сприяє успішній підготовці їх до майбутньої професійної діяльності. Працюючи згодом у початкових класах, вони вміло використовують народні звичаї і традиції, збагачуючи зміст навчання й виховання молодших школярів національними духовними цінностями, започатковуючи тим самим у дитячих душах невичерпну любов до рідного краю.