Опорні поняття теми:

Завдання краєзнавства, зв’язок краєзнавства з іншими науками, краєзнавець, краєзнавство, мета краєзнавства, об’єкт краєзнавства, предмет краєзнавства, професійна підготовка вчителя.

Опорний конспект лекції

1. З історії вивчення краєзнавства

Осмислення питань теоретичного і практичного досвіду краєзнавчої підготовки майбутнього вчителя стало поштовхом до зародження в кінці 60-х рр. ідей педагогічного краєзнавства. З 1996 року у педагогічних вищих навчальних закладах України з ініціативи Міністерства освіти і науки України досвідченими спеціалістами, вчителями, науковцями вивчається стан підготовки фахівців з туристсько-краєзнавчої роботи. Цілком природно, що педагоги і психологи розглядають це явище з різних позицій. Так, у педагогіці наукові розробки з використання краєзнавчих матеріалів акцентовано на виявленні умов ефективного застосування краєзнавчих знань, умінь і навичок у навчанні і вихованні підростаючого покоління. У психології – на механізмах особистісних змін, характеристиках становлення індивідуальності учня засобами краєзнавства.

Ефективність реалізації завдань реформування освіти, спрямованих на виховання національно свідомих і освічених громадян України, багато в чому залежить від краєзнавчої підготовки майбутнього вчителя. Про важливість забезпечення ефективності такої підготовки засвідчують державні документи Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Концепція національного виховання», «Національна доктрина розвитку освіти», «Концепція громадянського виховання», Постанова Кабінету Міністрів України від 10 червня 2002 року «Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року», Концепція гуманітарної освіти в Україні, Концепція позашкільної освіти та виховання, Концепція екологічної освіти в Україні, Державна програма «Вчитель», Державна програма розвитку освіти в Україні на 2006–2010 роки, Міжгалузева програма «Пізнай свою країну» на 2007–2012 роки, «Положення про Всеукраїнську координаційно-методичну раду з питань розвитку дитячо-юнацького туризму, краєзнавства й екскурсій», Наказ від 06.04.2007 N 286 «Про поліпшення туристсько-краєзнавчої роботи у навчальних закладах, які перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки України», Постанова від 21 липня 2006 р. N 1001 «Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» та інші.

Якість підготовки майбутніх учителів до краєзнавчої роботи з учнями вимагає ретельної і плідної роботи викладачів ВНЗ. Саме тому у навчально-виховний процес вищих навчальних закладів впроваджено курси суспільно-гуманітарного спрямування: «Історичне краєзнавство», «Географічне краєзнавство», «Педагогічне краєзнавство», що є не лише одним з етапів теоретичної підготовки студентів, а і результатом практичної орієнтації під час підготовки до семінарсько-практичних занять, самостійної творчої діяльності, індивідуальної, пошуково-дослідної, а також у період проходження педагогічної виробничої практики у ЗНЗ. У Бердянськомудержавному педагогічному університеті, починаючи з 2003 року, у навчально-виховний процес впроваджено курс «Педагогічне краєзнавство», який сприяє створенню позитивної морально-психологічної атмосфери в студентському колективі, невимушеному вільному спілкуванню між студентами, особистісній зацікавленості в історико-педагогічній краєзнавчій діяльності. Основна ідея створення та впровадження курсу – інтегрувати як краєзнавчі, так і методичні знання студентів, необхідні для ефективної реалізації краєзнавчого принципу викладання в практиці роботи вчителя. Мета вивчення студентами курсу – забезпечення ґрунтовної обізнаності зі скарбницею народної педагогічної мудрості, залучення їх до раціонального користування цими знаннями, підготовка до народознавчої роботи в школі; збереження і передача наступним поколінням соціального досвіду, стабілізація родинних та суспільних стосунків, регламентація та контроль власної поведінки. Послідовне і цілеспрямоване виконання освітніх завдань у навчально-виховному процесі забезпечується реалізацією принципів народності, культуро- і природовідності, регіональності, емоційності має на меті відродити та розвинути духовно-моральну культуру громадянина України.

Дослідження та наукові обґрунтування необхідності використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі школи зробили сучасні науковці О.В. Корнєєв, В.П. Корнєєв, М.Ю. Костриця, М.П. Крачило [Крачило М. П. Краєзнавство і туризм: Навч. Посібник. – К. : «ВИЩА ШКОЛА». – 1994]. Проблема професійної підготовки майбутнього вчителя засобами краєзнавства висвітлена в дослідженнях А.С. Архангельського, Л.П. Вовк, В.П. Білозерцева, В.І. Євдокимова, В.І. Бондаря, В.О. Кан-Каліка, В.М. Мадзігона, В.І. Маслова, С.Д. Максименко, О.Г. Мороза, В.В. Сагарди, В.О. Семиченко, С.О. Сисоєва, М.І. Шкіля, М.Д. Ярмаченка та інших. Проблемі навчання та виховання майбутніх учителів засобами краєзнавства приділено увагу в працях О.С. Баркова, В.В. Обозного, М.Г. Стельмаховича та ін. Питання використання краєзнавства в професійній роботі вчителя з учнями початкової школи розкрито в сучасних дослідженнях В.В. Матіяш. В.В. Обозний, досліджує питання краєзнавчої освіти в системі професійної підготовки майбутнього вчителя.

Як визначено в «Педагогічній енциклопедії» «краєзнавство у школі – це вивчення учнями на уроках і в позаурочний час природи, соціально-економічного і культурного розвитку місцевого краю – шкільного мікрорайону, села, міста, району, області. Краєзнавство – один із важливих засобів зв’язку навчання і виховання з життям, з практикою». Саме використання місцевого матеріалу в процесі навчання допомогає розкрити загальні закономірності досліджуваних явищ, пробудити в учнів інтерес до знань, виховує в них прагнення до самостійної творчості, допомогає обрати майбутню професію.

Краєзнавство завжди цікавило філософів, соціологів, психологів, етнографів, істориків, географів як феномен соціальної культури, що розкриває особливості засвоєння людьми унікального природного ландшафту, національної культури, володіє специфікою на рівні регіону (краю, області, міста, селища). Будь-який регіон, з притаманними йому єдиними і відносно автономними соціальними, економічними і культурними умовами визначається значимими для його населення відомими історичними подіями, пам’ятками культури, персоналіями, ментальністю, духовними цінностями. Тому зростаюча роль регіонального фактора призводить до необхідності вивчення регіону як самостійної соціокультурної одиниці. Геополітичні та соціально-економічні зміни, які відбуваються в Україні, свідчать про відносну самостійність суспільного і культурного розвитку регіонів. Відбувається інтенсивний розквіт регіоналістики (регіонознавства) – наукового напрямку, що має своїм предметом дослідження локальну територію (місцевість) як цілісне й безумовно неповторне за своєю сутністю явище. У науковому обігу регіоналістики зустрічаються лінгвістичні поняття «ойконіми», «топоніми», «мікротопоніми», «астроніми», «урбаноніми», «годоніми», «агороніми».

Регіон – це частина країни, своєрідний соціум. Історичними та етнокультурними регіонами в Україні є Західна Україна (Галичина, Західна і центральна Волинь, Закарпаття та Буковина, Полісся); Центральна Україна (або Наддніпрянська Україна) – це Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина; Південно-Східна Україна (Слобідська Україна, Східна Україна або«Донбас», Придніпров’я, Приазов’я, Північне Причорномор’я, Південна Україна, Крим). Географічні і соціально-історичні умови розвитку регіону утворюють просторово-часовий континіум, у межах якого соціокультурний феномен набуває певної специфіки. Важливою ознакою якої є усвідомлення населенням того, що регіон – їх мала Батьківщина (рідний край). Адже високі поняття «Батьківщина», «національна гідність», «патріотизм» починаються зі знання людиною свого села, міста, області, краю, в якому людина здобула свої коріння і силу.

В «Енциклопедії освіти» за редакцією В.Г. Кременя краєзнавство трактується як комплексне дослідження краю. Визначено, що до терміну «рідний край» належить: 1) історико-культурний регіон (Поділля, Полісся, Слобожанщина, Галичина, Волинь, Таврія тощо); 2) територіально-адміністративна одиниця (область, район, місто, село) [3; 430–432]. У свою чергу краєзнавство тісно пов’язане з музеєзнавством, народознавством, етнологією, культурологією, джерелознавством і архівознавством, археографією.

Таким чином, краєзнавство – це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, які здійснюють наукове та всебічне пізнання краю.

Об’єктом краєзнавства є конкретна територія або місцевість з притаманними їй природними факторами, складом населення, різними галузями господарства, історичними подіями, явищами та процесами, пам’ятками матеріальної та духовної культури. Саме ці складові є синтезом теорії і практики різних наукових знань, мають різні за характером методи дослідження, а предметом вивчення краєзнавства, що об’єднує ці напрямки краєзнавчої діяльності, є край – адміністративно-територіальна одиниця, автономна за ознакою і характеристикою (регіон, область).

Сучасні вчені по-різному виділяють напрями краєзнавства. П.Т. Тронько виокремлює історичне, етнографічне, літературне, географічне, мистецьке.

Охарактеризуємо ці напрями. Історичне краєзнавство вивчає історію окремо взятої місцевості, популяризує історичні факти, події, матеріалізовані в пам’ятках історії та культури певного регіону (міста, села) та відомих історичних особистостей даної місцевості, досліджує історію виробничих та наукових установ, навчальних закладів, суспільних організацій тощо, об’єднаних територіальною спільністю. До важливих завдань історичного краєзнавства належать дослідження маловідомих сторінок історії України, сприяння відродженню національної гідності народів, що проживають на території України, формування історичної памяті народу тощо.

Етнографічне краєзнавство досліджує народну матеріальну й духовну культуру – звичаї та обряди, побут, одяг, усну народну творчість. Завданням етнографічного краєзнавства є відродження і збереження традицій народу в його регіональному багатоманітті; відродження та популяризація народних свят, звичаїв і обрядів, народних ремесел тощо.

У своїх наукових розвідках П.Т.Тронько зазначає: «…мало приділяється уваги дослідженню проблем етнографічного краєзнавства в Україні. Між тим, ця галузь краєзнавства – одна з визначальних ланок вивчення історії та культури краю, що повинна зайняти належне місце у діяльності краєзнавців… Це важливий напрямок краєзнавства, що передбачає широкий спектр студій матеріальної і духовної культури» [5].

Літературне краєзнавство сприяє осмисленню історії рідного краю, його духовного життя, національних традицій, формуванню національної свідомості, патріотизму; досліджує життя видатних письменників, поетів-земляків; вивчає літературний процес рідного краю. На уроках і в позаурочний час воно виступає могутнім виховним засобом, що стимулює самовдосконалення і саморозвиток особистості учнів, для яких приклад вихідця з рідного краю є дієвою моральною alma mater.

Географічне краєзнавство досліджує територію рідного краю, в його основу покладено географічні знання. До основних завдань географічного краєзнавства належить повернення історичних, власне автентичних українських географічних назв вулиць, міст тощо. Основними джерелами географо-краєзнавчих досліджень є літературні, картографічні, статистичні, архівні, усні джерела, пам’ятки історії і культури, спостереження за об’єктами та процесами природи, методи польових досліджень.

Учені-дослідники В.В. Обозний, Ю.А. Грабовський, А.Л. Шипко паралельно з географічним та етнографічним виокремлюють такі напрями краєзнавства. Біологічне краєзнавство, що ознайомлює з представниками місцевої флори і фауни, їх особливостями, ролі у господарській діяльності, місцевими біогеоценозами, застосування біологічної науки в господарстві, лісництві, вивчення методики проведення спостережень за природою, дослідів, збирання різних краєзнавчих колекцій, ботанічного і зоологічного матеріалу.

Фольклорно-мистецтвознавче краєзнавство, котре передбачає збереження кращих зразків народного мистецтва (музики, віршів, легенд, оповідань), стимулює створення фольклорно-етнографічних ансамблів, заохочення літературної творчості молоді.

Господарче краєзнавство, яке досліджує економіко-географічні особливості населених пунктів, фактори історико-географічного розвитку промислових підприємств, ознайомлює з сільськогосподарськими підприємствами, виокремлюючи економіко-географічну характеристику господарств, а також досліджує рослинництво, тваринництво тощо.

Останнім часом набуває поширення екологічне краєзнавство, метою якого є поглиблення усвідомлення кожною людиною екологічних проблем, формування відповідальності за збереження, примноження й розумне використання природних ресурсів.

Музеєзнавство переймається науково-систематичним накопиченням та демонстрацією природно-історичничних колекцій, експонатів, пам’яток і пам’ятників культури, мистецтва тощо, які виступають першоджерелами для вивчення певної навчальної дисципліни.

Туристично-краєзнавча діяльність зосереджена на формуванні моральних, вольових якостей краєзнавців, їх фізичному загартуванні, збагаченні знань про історію, культуру, економіку, природу рідного краю, що досягається під час туристичних походів, подорожей, краєзнавчих екскурсій.

У «Енциклопедії освіти» за редакцією В.Г. Кременя зазначається, що краєзнавство диференціюється на державне, здійснюване у наукових установах: науково-дослідних інститутах, музеях, бібліотеках тощо; громадське, що досліджує краєзнавчий рух із залученням широких кіл громадськості, педагогічне, у якому виокремлюється шкільне (учнівське).

Теоретико-методологічні засади національного і географічного краєзнавства розробив Костриця М.Ю.

У своїх наукових працях М.Ю. Костриця зазначає, що важливою ознакою краєзнавства є поліхронізм, у зв’язку з чим воно постає водночас і галуззю наукового пізнання, і масовим рухом, і формою громадської діяльності. При цьому вчений виокремлює три основні функції географічного краєзнавства: наукову, пропедевтичну і педагогічну.

Наукова функція географічного краєзнавства визначає краєзнавство як складову частину географiчної науки. Реалізація цієї функції передбачає розгляд географічного краєзнавства як важливого iнструментарiю до пiзнання i перетворення певної території, що фактично порiднює його iз завданнями i цiлями конструктивної географії. У цьому відношенні географiчне краєзнавство виступає як прояв географiчного процесу i загальних закономiрностей розвитку природи i суспiльства у конкретних локальних (за територіальними ознаками: регіон, район, край, область, місто, село) умовах.

Педагогічна функція визначає краєзнавство і як метод, і як дидактичний принцип, за допомогою яких можна досягти підвищення ефективності навчально-виховного процесу в освітніх закладах, успішно опанувати знання про природу оточуючого середовища, історію краю й життя людини, допомагати формувати практичні уміння і навички.

Реалізація пропедевтичної функції передбачає визначення краєзнавства як курсу елементарної шкільної географії. Тобто це попереднє вивчення географічних понять, явищ на основі здобуття знань про рідну місцевість. Це завдання ще з 1992-1993 навчального року було покладено в основу вивчення курсу «Географія рідного краю»: зі знань про рідний край започатковується вивчення систематичного курсу шкільної географії.

За визначенням Д.С. Ліхачова краєзнавство є «найбільш масовим різновидом науки».

На думку вченого, краєзнавство належить до комплексного типу наук, що поєднує природознавчі, історичні, мистецтвознавські, літературознавчі, наукові відомості. Дмитро Сергійович вбачав велику виховну роль у «моральній віддачі» краєзнавства як науки, що вимагає від людини небайдужого ставлення до предмету вивчення та власно зроблених висновків, вчить людей не тільки закохуватися у свій край, але і любити знання про нього і виховувати та плекати в собі любов до інших країн.

Я.І. Жупанський та В.П. Круль національне краєзнавство визначають як цілісну, нерозривну і відкриту систему, яка функціонує в світі тривимірних системних моделей: простір (географічне краєзнавство), час (історичне краєзнавство) та соціум (соціальне краєзнавство)[6].

Під шкільним краєзнавством розуміють організовану педагогом діяльність учнів, яка складається з освітньо-пізнавальних, пошуково-дослідних, практично-творчих компонентів і спрямована на систематичне вивчення, збереження і відтворення культурної спадщини рідного краю. Краєзнавство передбачає ознайомлення учнів з природою, географією, історією, культурою краю, сприяє формуванню національної самосвідомості й ціннісних орієнтацій, вихованню патріотичних почуттів, розвитку потреби й готовності поширювати і примножувати культурні надбання.

Як зазначено в «Енциклопедії освіти» в Україні педагогічне краєзнавство завжди було пов’язане з науковим і громадським. Краєзнавчі ідеї, що генетичним корінням сягають сфери української етнопедагогіки, пронизували навчально-виховну практику братських і козацьких шкіл, пізніше – колегіумів і гімназій, де вивчення різних предметів здійснювалося з використанням місцевих матеріалів, зокрема фольклорних [4].

Краєзнавство в освітньому вимірі – це комплекс наукових дисциплін, що досліджує специфічні особливості (поліетнічність населення) певної території країни (регіональність).

М.Д. Ярмаченко виокремлює краєзнавство в школі як вивчення учнями природи, економіки, історії і культури місцевості – шкільного мікрорайону, міста, села, району, області. Краєзнавство включає набуття учнями знань про свій край з розповіді вчителя або навчального посібника; самостійне здобування знань, перевідкриття відомих фактів і явищ довкілля; вивчення рідного краю в процесі дослідження, що має пізнавальний і науковий інтерес. Усе це перебуває в органічній єдності й реалізується в процесі урочної, позакласної та позашкільної роботи [9].

Краєзнавчі ідеї, які корінням сягають сфери української етнопедагогіки, почали впроваджуватися в навчально-виховну практику ще в школах Київської Русі. Опанування учнями історичних, педагогічних, географічних знань пов’язувалося з відомостями про культурну спадщину рідного краю. Безіменні народні «краєзнавці» – знавці місцевої історії – передавали підростаючому поколінню свої знання, які зберігалися в народній пам’яті, відбивалися в давніх літописах.

Наприкінці ХVIIІ у школах Російської імперії було введено курс вітчизнознавства. В офіційних документах є рекомендації для вчителів щодо вивчення в народних училищах рідної місцевості. Краєзнавство у ХVIII – ХІХ ст. було тісно пов’язано з науковим і громадським краєзнавством. Ще у „Статуті народних училищ Російської імперії” 1786 р. наголошувалось на обов’язковому збиранні учителем разом з учнями матеріалів про місцеву природу, жителів, їх побут, трудову діяльність.

У першій половині ХІХ ст. імператором Олександром І було введено ряд ліберальних починань, з яких і починається господарський і культурний розвиток усієї Російської Імперії. У 1803 році було затверджено «Попередні правила народної освіти», згідно з якими передбачалося відкриття Санкт-Петербурзького, Вільненського, Казанського, Харківського університетів. В Одесі, на базі Рішельєвського ліцею у 1865 році було створено Імператорський Новоросійський університет. У м. Ніжин – Ніжинська гімназія вищих наук (1820 р.) Саме в цих містах починають формуватися місцеві, культурно-просвітницькі, краєзнавчі, етнографічні центри. В Київському, Харківському Новоросійському університетах працювали географічні, історико-філологічні товариства, діяли аматорські гуртки етнографічного спрямування. Розповсюдження набували записи викладачами та студентами народних обрядів, пісень, видавництво альманахів, журналів, збірників, організація фольклорно-етнографічних експедицій містами й селами України.

ХІХ століття увійшло в історію як час відродження національних, культурних, духовних цінностей народу України. Зростає інтерес до археології, історії, нумізматики, архівних матеріалів. У 1839 році було засноване Одеське товариство історії та старожитностей. Як зазначає історик С.З. Заремба, досліджуючи питання українського пам’яткознавства, поява Одеського товариства історії та старожитностей була викликана практичними і науковими потребами. Товариство мало власний археологічний музей, в якому були зосереджені цінні пам’ятки старовини, документальні та етнографічні матеріали. У 1859 році археологічний музей було об’єднано з Одеським міським музеєм старовини. У 1872 р. Одеське товариство історії та старожитностей отримує статус імператорського і стає на півдні України основним осередком краєзнавчих досліджень.

Із заснуванням у 1834 р. Київського Імператорського університету Святого Володимира, його першим ректором Михайлом Максимовичем разом з Миколою Костомаровим було організовано центр історико-краєзнавчого дослідження України. Того ж року в м. Києві було створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, який зініціював створення музею старожитностей при Київському університеті.

Друга половина ХІХ століття позначилася розвитком краєзнавства у напрямку фольклорно-етнографічних та економіко-статистичних досліджень народного побуту. Така діяльність із залученням багатьох краєзнавців-аматорів проводилась у багатьох регіонах України. Звіти про дані дослідження частково публікувалися в різноманітних місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, а також у періодичних виданнях.

У цей період сталася важлива наукова подія – по всій території Правобережної України була проведена етнографічно-статистична експедиція Російського Географічного товариства до Південно-Західного краю під керівництвом Павла Платоновича Чубинського. Завдання експедиції: по-перше, дослідити народності Західно-Руського краю, а саме про етнічні відмінності, що проявляються у мові, вдачі, звичаях, про відносну кількість народів краю, важливі етнографічні межи і т. ін.; по-друге, вивчити розподіл населення за віросповіданнями і ступенем його релігійної і моральної культури; по-третє, зафіксувати господарський побут різних племен Західно-Російського краю і ступинь їх матеріального добробуту. Результати праць колективу під керівництвом П.П. Чубинського почали надходити з 1870 року. І вже з 1871 року їх почали друкувати: було видано 7 томів краєзнавчого матеріалу. Праці вийшли під загальною назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» і містили цінний науковий матеріал: етнографічні та фольклорні матеріали (народні пісні, казки, загадки, звичаї, вірування, народний календар).

З 13 лютого 1873 року у Києві був офіційно відкритий Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства. Його головою було обрано Григорія Ґалаґана, а керуючим справами – П.П. Чубинського. Члени відділу зробили плідний внесок у культурно-просвітницьку та науково-дослідну діяльність з «вивчення сучасного і минулого українського народу» [10].

З середини ХІХ століття провідним центром українського краєзнавства стає м. Львів. У 1868 році серед університетської молоді Галичини зароджується ідея створення товариства «Просвіта», звідки згодом вийшла велика кількість громадських організацій та установ, зокрема: «Рідна школа», «Сільський господар», «Союз українок», «Українське лікарське товариство», «Зоря», «Пласт» тощо. У 1873 році було засноване «Наукове товариство імені Шевченка» (НТШ), яке друкувало наукову літературу переважно про українську історію і письменство. У 1894 році професором історії Львівського університету став український історик Михайло Грушевський. Який з 1907 до 1914 року був головою НТШ, де разом з Іваном Франко створив у Львові Всеукраїнський культурний центр та заснував періодичне видання «Літературно-науковий вісник», у якому друкувалися найкращі українські письменники та вчені того періоду.

З 20-х років ХХ ст. в Україні широкого розмаху набуває краєзнавчий рух у суспільстві, у середніх навчальних закладах і вишах зокрема. Одна з характерних ознак цього етапу – комплексне вивчення історико-культурного середовища. Утворювалися гуртки, товариства, проводилися масштабні конференції з планування, обміну досвідом, надання методичної допомоги.

Початок 30-х років позначився загальмованістю краєзнавчого руху: припинив діяльність Український комітет краєзнавства (утворений на І Всеукраїнській краєзнавчій конференції, яка відбулась 25–28 травня 1925 р.) – перший всеукраїнський орган координації роботи численних краєзнавчих товариств і гуртків, який регулярно випускав журнал «Краєзнавство» (1927 р.), що висвітлював роботу осередків, установ, окремих фахівців і краєзнавців-аматорів. Він розробляв і скеровував на місця методичні матеріали, проводив інструктивну роботу, вів облік краєзнавчих організацій, сприяв обміну досвідом між ними, їх організаційному й методичному зміцненню.

За свідченням наукових джерел, Народний комісаріат України, починаючи з 1942 року, рекомендує науковим та культурно-освітнім установам «посилити збирання матеріалу з історії краю й про участь місцевого населення у Великій Вітчизняній війні» [7; 18].

Після завершення Другої світової війни Академія наук України виступила ініціатором відродження краєзнавчого руху. У 1947 році в Києві було створено Український філіал Всесоюзного географічного товариства, а також його відділення у Чернівцях, Харкові, Львові та інших листах.

У школах під керівництвом вчителів учні проводили значну пошукову роботу, пов’язану з героїчними подвигами земляків, набув поширення рух краєзнавців-слідопитів. У 50-ті рр. на базі обласних краєзнавчих музеїв були створені музейно-краєзнавчі ради, які координували різноманітну роботу з вивчення рідного краю, надавали значну допомогу і шкільним музеям, і краєзнавчим гурткам. У 60-х рр. у навчальних програмах з історії, географії та інших предметів було посилено краєзнавчі елементи, введено факультативи з історії краю.

З початку 1960-х pоків у краєзнавстві спостерігається потужне музейне будівництво. Набуло поширення утворення історико-етнографічних музеїв – скансенів (музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом). Скансени почали діяти в Переяславі-Хмельницькому (Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини), Ужгороді (Закарпатський музей народної архітектури та побуту), Львові («Шевченківський гай»), Чернівцях та Києві (Музей народної архітектури та побуту України).

Так, Переяслав-Хмельницький музей архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (під відкритим небом) було створено у 1964 р. Сьогодні Переяславський музей являє собою концепцію музеїв у музеї, де зібрані і відтворені експонати, починаючи з доби пізнього палеоліту до наших днів.

Музей народної архітектури та побуту в Києві (Пирогово) почав створюватись у 1969 році на території колишнього села Пирогів, що в давнину належало Печерській лаврі

У 1965 році почали готувати експозицію скансену в столиці Закарпаття – Ужгороді

Музей народної архітектури та побуту у Львові «Шевченківський гай» було започатковано у 1966 році

Початок 90-х рр. ХХ ст. позначився активізацією краєзнавства в Україні. 27 березня 1990 року з ініціативи громадськості в Києві було проведено з’їзд краєзнавців України і було проголошено відродження Всеукраїнської спілки краєзнавців, яка очоли краєзнавчий рух. Координуючу роль у становленні організаційних структур географічного краєзнавства в державі взяли на себе Інститут географії НАН України, Інститут туризму, Академія педагогічних наук України (АПНУ), краєзнавча комісія Українського географічного товариства, Географічна комісія Наукового товариства Шевченка у Львові, провідні державні університети (надалі національні), державні педагогічні інститути, природничі музеї, Асоціація вчителів географії України.

З метою підтримки краєзнавчого руху в Україні 27 вересня 2007 року Кабінетом міністрів України затверджено Міжгалузеву програму «Пізнай свою країну» на 2007 – 2012 роки. Серед основних завдань програми – залучення дітей і молоді до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, географічних, етнографічних, історичних об’єктів і явищ соціального життя, проведення краєзнавчих наукових досліджень. Державні органи влади: Міністерство освіти і науки молоді та спорту України, Міністерство культури і туризму, Національна академія наук здійснюють реалізацію заходів з розвитку краєзнавства в Україні. Зокрема, Міністерством освіти і науки молоді та спорту України, Академією педагогічних наук проводиться робота з розробки науково-методичного забезпечення викладання краєзнавства у ВНЗ, професійно-технічних та загальноосвітніх навчальних закладах. У ВНЗ України відкриваються кафедри краєзнавства. Науковці, освітяни, вчителі працюють над написанням авторських програм і навчальних посібників з курсів «Краєзнавство», «Історичне краєзнавство», «Географічне краєзнавство», «Педагогчне краєзнавство».

У «Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» згадується значна кількість пам’яток історії та культури різних регіонів України, які можуть привабити іноземних та вітчизняних туристів [3]

Отже, краєзнавча освіта є психолого-педагогічною умовою створення культуротворчого середовища у навчально-виховному процесі як загальноосвітніх, так і вищих навчальних закладів. Краєзнавство – це шлях безпосереднього чуттєво-раціонального пізнання конкретних об’єктів довкілля, ефективний засіб патріотичного, трудового, фізичного виховання, розвитку громадської активності та професійної орієнтації.