Рекомендована література:

Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. вузів. — 3-тє вид. — К.: ІнЮре, 2001.

Копылов А. В. Вещные права на землю вримском, русском дореволюци­онном и современном российском гражданском праве. —М., 2000.Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. —М., 1995.Дождев Д. М. Римское частное право. —М.: Инфра М-Норма, 1996.Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. — X.: Консум, 1999.

¹ Генкин Д. М. Право собственности в СССР. — М., 1961. — С. 44.

² Иванов А. А. Вещное право // Известия ВУЗов: Правовед. — 1992. — С. 117-120.

356

357

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 28. Володіння

Глава 28 Володіння

Панування над речами може здійснюватися не лише на підставі права, що виникло на законних засадах, а й незалежно від будь-якого права взагалі. У першому випадку — це право на речі (воно може бути абсолютним або відносним), у другому — факт володіння річчю, що має певні правові наслідки.

На підставі аналізу законодавства європейської системи права можна вирізнити наслідки фактичного володіння, врегульовані нормами права:

1. Захист фактичного володіння. Слід підкреслити, що захист фактичного володіння існував ще в римському праві. Він здійсню­ вався не у формі судового розгляду, а за допомогою наказів претора — інтердиктів(iterdictum). Гай розрізняв три типи володільниць­ ких інтердиктів —interdicta adipiscendae, retinendae, reciperandae possessionis (Гай, 4, 147). При захисті володіння за допомогою ін­ тердиктів не ставилося питання щодо права, тобто правової підста­ ви володіння, а лише щодо фактичного стану — факту володіння річчю.

Захист фактичного володіння передбачено і в більшості сучасних законодавств: ст. 23 Французького цивільно-процесуального кодек­су (ФЦПК), статті 858-863 Німецького цивільного уложення (НЦУ), статті 198-201 ХЦК Японії, статті Закону Естонії «Про ре­чові права».

2. Набувальна давність. «Виключно римським способом набуття права власності є набуття за давністю(usucapio), за якого безперерв­не володіння річчю впродовж установленого законом строку надає володільцеві право власності на річ»¹, — зазначає російський рома­ністД. М. Дождєв. У сучасних законодавствах слід звернути увагу на статті 937-945 НЦУ; ст. 234ЦК Російської Федерації(ЦК РФ); ти­тул 20 книги 3 Французького цивільного кодексу (ФЦК).

3. Різний ступінь відповідальності при добросовісному та недобросовісному володінні (статті 900-1002 НЦУ; статті 549, 550, 555 ФЦК; статті 302-303ЦК РФ).

На підставі зазначених положень можна зробити висновок, що категорія володіння — це складний інститут цивільного права, що поєднує в собі правовий та фактичний аспекти.

Незважаючи на стародавнє походження даного інституту, він не втрачає своєї актуальності, а навпаки, набуває нових рис у

¹ Дождєв Д. М. Римское частное право. — М., 1996. — С. 364.

358

сучасних умовах розвитку суспільства. Існування категорії володін­ня, як зазначав професор І. О. Покровський, «вимагає культурна правосвідомість, повага людини до людини, спокій суспільного життя, громадянський мир, а завдяки цьому навіть інтереси самих власників»¹.

Тому відновлення даної категорії у цивільному законодавстві України має величезне значення не лише для розвитку цивільного законодавства, а й для зміцнення правового статусу людини і побу­дови правової держави.

Своєрідність, неординарність категорії володіння стали підста­вою створення теоретичного вчення про володіння. Його розробку почали ще римські юристи (Gai, Labeon, Paul), але лише уXIX ст. воно набуло розвитку. (Лише в одній Німеччині з1800 по 1864pp. вийшли друком понад 100 монографій, присвячених володінню). Проте одностайності серед вчених не було, їх погляди часто-густо суперечили один одному.

Попри це у XIX ст. існувало два найбільш значні вчення про во­лодіння — засновника історичної школи права німецького вченого Ф. Савіньї та його опонента — німецького вченого Р. Ієринга. Усі інші вчені вели полеміку на підставі їхніх концепцій, що стали ба­зовими для нормативних положень про володіння європейського цивільного законодавства.

Як підкреслює один із сучасних дослідників проблем категорії володіння С. Століар, «володіння зайняло особливе місце у цивіль­ному праві. Воно нібито чекало на прийняття двох основних цивіль­них кодексів — Французького та Німецького, щоб запропонувати не всі, а лише реально діючі концепції»².

На сучасному етапі українські вчені-цивілісти розрізняють два основних напрями трактування володіння — володіння у західній та східній традиціях права³. Західна традиція розглядає володіння як окремий, самостійний інститут. Східна правова традиція харак­теризується тим, що для неї не притаманно надавати захист безти-тульному (фактичному) володінню від власника або іншої уповнова­женої особи.

Слід зазначити, що наука радянського цивільного права ніколи не визнавала володіння окремим інститутом. Воно завжди розгля­далося як одне з повноважень власника, що може бути передано за

¹ Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998. —

С. 223-235.

Samuuel Stoliar. Possession in the Civil Codes // International and Comparative Law

Quaterly. — 1984. — Vol. 33. — P. 1026-1027. ³ Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві. — Одеса: Юрид. літ., 2002. — С. 200.

359

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ