24. Лейкози у дітей: найбільш часті форми, клінічні прояви, патогенетичне обґрунтування можливих напрямків лікування.

Лейкоз (лейкімія) - група гетерогенних клонально злоякісних захворювань кровотворної системи, які розвиваються з кровотворних клітин.

Епідеміологія. Лейкози посідають ведуче місце у структурі онкологічних захворювань у дітей і складають приблизно 30 % всіх злоякісних новоутворень дитячого віку. На гостру лімфобластну лейкемію (ГЛЛ) перепадає 80 %, на гостру мієлобластну лейкемію (ГМЛ) – 15–20 %. Хронічна мієлобластна лейкемія у дітей зустрічається с частотою 3–5 %. Розповсюдженість гострої лейкемії в світі – 3,2–4,4 випадки на 100 000 дитячого населення.

Етіологія

Екзогенні фактори:

Іонізуюче та електромагнітне опромінення

Хімічні речовини (бензол, індол, пестициди тощо)

Деякі лікарські препарати (бутадіон, левоміцетин, цитостатики тощо)

Віруси (ретровіруси, герпесвіруси, вірус Ебштейн-Барра тощо)

Ендогенні фактори:

Обмінні порушення (статеві гормони, жовчні кислоти, продукти обміну триптофану, тирозину тощо)

Генетична схильність (вродженні імунодефіцити, «сімейний лейкоз», хромосомні аномалії тощо)

Патогенез. Під впливом онкогенними вірусів, іонізуючої радіації, хімічних речовин відбувається мутація генів або епігеномное порушення регуляції процесу размнсженія і дозрівання кровотворних клітин II - III класів.

Загальна характеристика клінічних проявів. Подібність клінічних проявів при різних формах лейкозів в основному обумовлені заміщенням нормальної гемопоетичної тканини пухлинними клітинами. Таким чином, на певному етапі розвитку хвороби в периферичній крові слід очікувати анемію, тромбоцитопенію, нейтропенію з формуванням відповідних клінічних синдромів:

1) Анемічний синдром

2) Геморагічний синдром

3) Інфекційний синдром

4) Гіперпластичний

5) Інтоксикаційний синдром

6) Артралгічний (оссалгічний) синдром

Лікування лейкозів проводиться шляхом здійснення протокольної поліхіміотерапії, обсяг якої залежить від групи ризику за даним захворюванням, яка визначається у хворого у відповідності до прогностичних факторів. Важливими для прогнозу факторами є вік хворого, об’єм пухлинної маси (за початковим рівнем лейкоцитів крові), наявність прогностично несприятливих цитогенетичних аномалій t(9;22) і t(4;11) та їх молекулярно-генетичних еквівалентів, а також обов’язково оцінюється характер відповіді на ініціальне лікування (кліренс лейкемічних клітин з периферичної крові та кісткового мозку на перших етапах виконання протокольної хіміотерапії). Контроль відповіді на лікування здійснюється шляхом регулярних пункцій кісткового мозку, вивчення картини ліквору в динаміці, оцінки клінічних проявів. При ліквідації усіх проявів проліферативного синдрому, відсутності лейкемічних клітин у лікворі та при наявності < 5% бластних клітин у пунктаті кісткового мозку констатується ремісія захворювання. Якість ремісії можна контролювати шляхом вивчення мінімальної резидуальної хвороби молекулярногенетичним або імуноцитологічним методами. У пацієнтів з вкрай несприятливим прогнозом показано проведення алогенної трансплантації.