101. Патогенез клінічних проявів діабетичного кетоацидозу у дітей, хворих на цукровий діабет. Основні напрямки терапії діабетичного кетоацидозу.

Патогенез . Поєднання низького рівня інсуліну в крові та високої концентрації контрінсулярних гормонів призводить до активації процесів катаболізму з наступ ним підвищеним утворенням глюкози в печінці й нирках (шляхом глікогенолізу і глюконеогенезу); погіршується утилізація глюкози на периферії, що спричиняє гіперглікемію й гіперосмолярність, під вищення ліполізу й кетогенезу з наступ ною кетонемією та метаболічним ацидо зом. Гіперглікемія, яка перевищує нирковий поріг (близько 910 ммоль/л), викли кає глюкозурію, що одночасно з гіперкетонемією зумовлює осмотичний діурез із наступною дегідратацією та втратою електролітів (із внутрішньоклітинного та позаклітинного простору), що підсилюється внаслідок блювання. Вищеописані зміни стимулюють подальшу продукцію гормонів стресу з посиленням резистентності до інсуліну і, відповідно, збільшенням гіперглікемії й гіперкетонемії. Це хибне коло призводить до прогресуючої дегідратації й метаболічного ацидозу, не безпечних для життя, особливо якщо во ни підсилюються лактацидозом. Зниження артеріального тиску відбувається у ра зі значного падіння ниркового кровообігу та клубочкової фільтрації.

102. Етіологія, патогенез цукрового діабету 2-го типу. Роль спадкових факторів. Причини відносної інсулінової недостатності. Поняття інсулінорезистентності. Порушення обміну речовин і фізіологічних функцій. Клінічні прояви.

Цукровий діабет 2-го типу (інсуліннезалжений ЦД) – це велика група захворювань, що характеризуються гіперглікемією на тлі гіперінсулінемії.

В основі лежить інсулінрезистентність, тобто знижена чутливість печінки і м’язів до інсуліну та (або) знижена чутливість В- і А-клітин Лангерганса до глюкози. Інсуліно- та глюкозорезистентність може бути генетичною або набутою.

Роль спадкових факторів: пов’язана з порушенням не одного, а багатьох генів, причетних до діяльності бета-клітин та до реалізації регуляторних впливів інсуліну в периферичних тканинах. Важливу роль у виникненні ЦД 2-го типу може відігравати генетична схильність до ожиріння і його прогресування.

Патогенез: патогенетичними факторами ЦД 2-го типу є:

1) Зменшення здатності периферичних тканин відповідати на дію інсуліну – інсулінрезистентність. Виникає внаслідок:

А) Збільшення в крові вмісту вільних жирних кислот – гіперліпацидемія → депонування у вигляді триацидгліцеролів → розвиток жирової інфільтрації печінки та м’язів → ушкодженн мембран клітин → зменшення поглинання клітинами глюкози → підвищення глюконеогенезу в печінці → зменшення чутливості до глюкози

Б) Порушення утворення в жирових клітинах пептидних гормонів – адипогормонів → зменшення лептину і збільшення резистину → збільшення надходження їжі в організм та розвиток інсулінрезистентності м’язів

В) Порушення транскрипційного фактора PPAR-y (особливо в адипоцитах) → порушення метаболізму глюкози → зменшення синтезу лептину і адипонектину

2) Дисфункція бета-клітин, що веде до відносної інсулінової недостатності розвивається поступово. Гіперглікемія, що виникає через інсулінрезистентність викликає тривалу гіперфункцію бета-клітин підшлункової, виникає гіперінсулінемія, далі функціональне виснаження бета-клітин, що веде до зменшення кількості бета-клітин бо наявні певні генетичні фактори, що зменшують здатність цих клітин адаптуватися до великих функціональних навантажень, і

ушкодження клітин через тривалу гіперліпацидемію та гіперглікемію. Порушення обміну: зменшується використання, поглинання, депонування глюкози через зменшення проникності клітин для цієї речовини, утворюється велика кількість її похідних (гліоксаль, метилгліоксаль), що взаємодіють з амінокислотними залишками білків, утворюють кінцеві продукти неферментативного глікозилування білків, взаємодіють з відповідними рецепторами і спричинюють появу глікозильованих ліпопротеїдів, гемоглобіну, далі вивільнення цитокінів, факторів росту, підвищують проникність ендотелію. Недостатність інсуліну позначається на обміні білків, порушуючи синтез амінокислот і посилюючи ефекти протеолізу, що спричинює аміноацидемію, поліфагію, уповільнення регенеративних процесів. Клінічні прояви: поідипсія, поліурія, сухість в роті, поліфагія, загальна слабкість, свербіж шкіри, сонливість, втомлюваність, погане загоювання ран, гіперглікемія, ожиріння (переважно абдомінального типу), гіперглікемічна кома, макроангіопатії, виникнення хронічних ускладнень, частіше серцево-судинних.