3. Основні поняття нозології: здоров’я, хвороба, патологічний стан, патологічний процес, типовий патологічний процес, патологічна реакція.

Здоров'я - це стан повного фізичного, психологічного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб чи фізичних вад (визначення ВООЗ, 1946). Хвороба - це порушення нормальної життєдіяльності організму внаслідок впливу на нього шкідливих агентів, що спричинює зниження його пристосувальних можливостей, працездатності й збільшує ймовірність смерті

Патологічний стан — це сукупність патологічних змін в організмі, що виникають унаслідок розвитку патологічного процесу. У вузькому значенні слова— це стійке відхилення від норми, що має біологічно негативні наслідки для організму (стан після ампутації кінцівок, рубець, втрата зубів та ін.).

Патологічний процес - це певна послідовність змін і реакцій, що заісономірно виникають і розвиваються в організмі внаслідок дії патогенного фактора. Це поєднання процесів руйнування (ушкодження) і захисних компенсаторних реакцій, що виникають на різних рівнях організації організму під дією патогенного фактора Типові патологічні процеси - це процеси, які розвиваються за однаковими законами, незалежно від причини, локалізації, виду тварин та індивідуальних особливостей організму. Прикладами таких процесів можуть бути запалення, пухлинний процес, місцеві розлади кровообігу, гіпоксія, голодування, гарячка Патологічна реакція— це неадекватна і біологічно недоцільна відповідь організму чи його систем на дію звичайних або надмірних подразників. Патологічна реакція є елементом руйнівного, власне патологічного боку патологічного процесу. Приклади: алергія, патологічні рефлекси.

4. Основні напрями вчення про хворобу (гуморальний, солідарний, целюлярний), їх сучасний стан.

Гуморальна патологія — це система теоретичних поглядів, згідно з якими основним механізмом розвитку хвороб є порушення стану рідин організму. Основоположником цього напряму є Гіппократ. Його послідовниками були Гален, Ібн-Сіна (Авіценна), Парацельс, Рокитан- ський, Сельє. На сучасному етапі гуморальний напрям відображається у розв'язанні таких проблем, як порушення гуморальних механізмів регуляції (ендокринологія), роль гуморальних факторів у розвитку патологічних процесів (медіатори запалення, регулятори проліферації та ін.), гуморальні механізми імунітету.

Солідарний напрям — це система теоретичних поглядів, згідно з якими сутність хвороби полягає в порушенні співвідношення і характеру руху твердих часток організму (sol-idus - твердий). Цей \ напрям виник на основі атомістичного вчення Демокрита. Його основоположником вважається давньогрецький лікар Асклепіад (II—І ст. до н.е.). Сучасним етапом розвитку цього напряму варто вважати молекулярну патологію, що вивчає молекулярні механізми розвитку хвороб (спадкова патологія, молекулярна онкологія, імуногенетика та ін.).

Клітинна (целюлярна, Вірхова) патологія — це напрям, що розглядає клітину як матеріальний субстрат хвороби, а саму хворобу — як певну суму уражень великої кількості окремих клітин. Основні положення цієї теорії було сформульовано в роботах Р. Вірхова в 1855-1858 pp. у вигляді таких тверджень.

1. Хвороба організму - це хвороба його клітин. 2. Хвороба завжди має свою локалізацію. 3. Хвороба виникає хоча б за однієї з трьох умов (тріада Вірхова);

а) гетерометрія, тобто зміна кількості клітин;

б) гетеротопія — поява клітин не на своєму місці; в) гетерохронія — поява клітин не у свій час.

5. Філософські, медико-біологічні та соціальні аспекти вчення про хворобу. Принципи класифікації хвороб. З точки зору філософії, постає 2 питання: 1.Означення хвороби взагалі - у чому її сутність;Хвороба - це нездоров'я (його втрата, відхилення від норми) Вірхов: хвороба - це життя в ненормальних умовах, можливе завдяки існуванню пристосувальних механізмів. Хвороба - це порушення нормальної життєдіяльності організму внаслідок впливу на нього шкідливих агентів, що спричинює зниження його пристосувальних можливостей, працездатності і збільшує ймовірність смерті. (М.Зайко) 2.Чим відрізняється хвороба від здоров'я

-- Немає якісних відмінностей між хворобою і здоров'ям. Відмінність у кількісних показниках. У хворому організмі відбуваються ті самі процеси, що й в здоровому: тільки одні пригнічуються, а інші - посилюються.

-- У хворобі постає нова якість, яка, однак, не є результатом появи чогось принципово нового, а є наслідком переходу кількісних змін у якісні.

--Хвороба - це якісно новий стан організму, що докорінно відрізняється від здоров'я.

Хвороба як нозологічна одиниця

Нозологічна одиниця - це певна хвороба, яку виділяють з-поміж інших на підставі з'ясованих причин і механізмів розвитку і (або) характерної клініко-морфологічної картини. Вона є одиницею номенклатури і класифікації хвороб. Визначення нозологічної форми - основа постановки діагнозу.

Хвороба як недуга конкретної людини

Хвороба в конкретної людини, незважаючи на на загальні закономірності її розвитку, що виявляють себе завжди і в будь-кого, є особливою і неповторною. Така унікальність визначається 2ма групами чинників: ( 1) особливостями причини, локалізацією процесу, зовнішніми умовами; (2)віком, статтю, спадковістю, реактивністю організму

Принципи класифікації хвороб

1.Етіологічний принцип: Спадкові та набуті (---інфекційні (вірусні, біктеріальні, мікози, протозоонози, гельмінтози); ---неінфекційні) 2.Анатомо-топографічний принцип: Серцево-судинні, хвороби органів дихання, травної системи, нирок і видільної системи, ендокринної системи, нервової системи, органів зору, вуха, горла, носа, шкіри 3.За віком та статтю Дитячі хвороби, хвороби старечого віку, жіночі хвороби, чоловічі хвороби 4.Залежно від рівня уражень: - Молекулярні хвороби, - Хромосомні хвороби 5.Патогенетичний принцип - грунтується на основних механізмах розвитку патологічних процесів: +Алергічні; +Запальні; +Пухлинні; +Імунодефіцитні; +Хвороби обміну речовин 6.За екологічним принципом, який враховує природні умови життя людини і географічну патологію, виділяють - тропічні хвороби, хвороби Крайньої Півночі, гірську хворобу та інші. 7.Соціальний принцип : враховує вплив на людину чинників суспільних, пов'язаних з діяльністю людей. +Професійні хвороби, + Хвороби воєнного часу, +Хвороби цивілізації; + Хвороби слаборозвинених країн 8.Залежно від співвідношення структурних і функціональних порушень = Органічні; = Функціональні 9.За клінічним перебігом -Гострі; - Підгострі; - Хронічні 10. Залежно від методів, які переважно використовують для лікування: -Терапевтичні;-Хірургічні

6. Універсальні періоди в розвитку хвороби. Варіанти завершення хвороб. Поняття про термінальні стани: агонія, клінічна смерть, біологічна смерть. Принципи реанімації. Розрізняють чотири періоди: 1) латентний (інкубаційний); 2) продромальний; 3) період виражених клінічних ознак; 4) завершення хвороби.

У латентному періоді ще відсутні будь-які клінічні ознаки. Його тривалість - від кількох секунд до багатьох років (для лепри - 20 років). Під час продромального періоду з'являються деякі неспецифічні ознаки хвороби.

Можливі варіанти завершення хвороби: видужання (повне і неповне), рецидив, перехід у хронічну форму, смерть.

Видужання - це процес, що веде до ліквідації порушень, спричинених хворобою, і відновлення нормальних відносин із середовищем, для людини - насамперед до відновлення працездатності.

Повне видужання - це стан, при якому зникають всі ознаки захворювання і організм

повністю відновлює свої пристосувальні можливості. При неповному видужанні наявними є наслідки хвороби. Вони залишаються надовго або назавжди. Видужання забезпечується негайними (аварійними) і довгостроковими захисно-компенсаторними реакціями організму.

Ремісія - це тимчасове поліпшення стану хворого, що виявляє себе в уповільненні або припиненні прогресування хвороби, частковому зворотному розвитку або зникненні клінічних проявів патологічного процесу.

Рецидив - це новий прояв хвороби після уявного або неповного її припинення. Ускладнення - це вторинний стосовно наявної хвороби патологічний процес, що виникає у зв'язку з особливостями патогенезу первинного (основного) захворювання або як непередбачений наслідок діагностичних і лікувальних заходів, що проводилися.

Термінальні стани - це стани, перебуваючи в яких, організм стоїть на межі життя і смерті. До таких належать стани вмирання, що складаються з кількох стадій: преагонії, агонії, клінічної смерті, біологічної смерті.

Преагонія характеризується різною тривалістю (найчастіше – доба). В цей період спостерігається задишка, зниження артеріального тиску, тахікардія. У людини відзначається затьмарення свідомості. Поступово преагонія переходить в агонію.

Агонія (від грец. agon – боротьба) характеризується поступовим виключенням усіх функцій організму й у той же час крайнім напруженням захисних пристосувань (судороги, термінальне дихання). Тривалість агонії – 2-4 хв, інколи довше.

Клінічна смерть – такий стан, коли всі видимі ознаки життя вже зникли (припинилися дихання і робота серця, однак обмін речовин, хоч і на мінімальному рівні, все ще продовжується). На цьому етапі життя може бути відновлене. Саме тому стадія клінічної смерті привертає увагу клініцистів і експериментаторів.

Біологічна смерть характеризується незворотними змінами в організмі.

Реанімація, або оживлення організму, включає в себе низку заходів, які спрямовані перш за все на відновлення кровообігу і дихання: масаж серця – закритий непрямий чи відкритий на операційному столі, штучна вентиляція легень, дефібриляція серця. Остання вимагає відповідної апаратури й може бути проведена лише в спеціальних умовах.

Якщо розвивається фібриляція серця, коли внаслідок хаотичного асинхронного скорочення м’язових груп повноцінна систола неможлива, застосовують електричну дефібриляцію: на серце (оголене або через грудну клітку) подається струм до 6 000 В тривалістю до 10 с. Такий поодинокий розряд (інколи повторний, але не більше чотирьох) усуває фібриляцію і сприяє відновленню кровообігу.

Ці заходи в кінцевому результаті переслідують одну мету – відновити функцію кори великого мозку. При цьому першочергове значення має діяльність дихального центру. Саме він є «водієм» мозкових ритмів, і від нього йдуть імпульси, здатні вплинути на появу електричної активності кори та підкоркових центрів, у тому числі й судинорухового. Відновлення самостійного дихання сприяє відновленню кровообігу.

Реанімаційні заходив обов’язковому порядку супроводжуються застосуванням лікарських засобів, що забезпечують негайне відновлення функцій дихального, судинного центрів головного мозку (глюкокортикоїди, адреналін, антигіпоксанти, препарати, що відновлюють колатеральний, мозковий і серцевий кровообіг, вентиляцію легень).

7.Визначення поняття “етіологія”. Основні напрями вчення про етіологію: монокаузалізм, кондиціоналізм, конституціоналізм, психосоматична концепція. Проблема причинності в патології, сучасний стан її вирішення. Етіологія – це вчення про причини й умови виникнення хвороб.

Історично у вченні про етіологію склалося кілька напрямів, що по-різному висвітлюють значення причин і умов у виникненні хвороб.

Монокаузалізм. Ця течія визначає абсолютне верховенство причини у виникненні хвороби. У хвороби завжди є одна причина. Різні умови практично не мають ніякого значення.

Кондиціоналізм. Цей напрям етіології не визначає визначальної ролі причини у виникненні хвороби, натомість його представники вважають, що хвороба постає як наслідок багатьох рівнозначних чинників, які, по суті, є умовами.

Конституціоналізм. Відповідно до цієї концепції вирішальне значення у виникненні хвороби мають не патогенні фактори довколишнього середовища, а сам організм, зокрема його спадковість і конституція.

Психосоматична концепція. Ті, хто дотримуються цієї концепції, вбачають основну розвитку хвороб у порушенні психічної сфери людини, зокрема підсвідомих психічних процесів.

Якщо стояти на позиціях діалектики і детермінізму, то проблему співвідношення причини і умов у виникненні хвороби можна розв’язати, усвідомлюючи, що жодна з умов, навіть їх сукупність, не можуть викликати хворобу без збудника (причини). Однак, виникнення хвороби при дії збудника можливе в кожному окремому випадку тільки за наявності необхідних умов. При цьому специфічні особливості хвороби залежать уже не тільки від збудника, скільки від комплексу умов, насамперед від загального стану організму, його генетичної схильності, реактивності та ін. За таких обставин кожна з умов стосовно певної особливості хвороби сама виступає вже як причина.