1. Історичний досвід створення шкільного підручника з літератури

■ Посібники в античних та західноєвропейських школах

Виникнення підручника з літератури, як і з інших предметів, було обумов­лене потребами шкільного навчання. В античній школі, в якій література як навчальний предмет була ще в зародку, спеціальних підручників не існувало. У музичних школах Греції учні читали поеми Гомера та байки Езопа, а також вивчали відомості з поетики й риторики. Довгий час джерелом теоретичних знань були записи лекцій учителя, пізніше використовувалися як додатковий матеріал діалоги Платона, в яких розглядалися окремі питання поетики ("Фі-леб", "Бенкет", "Гіппій великий" та ін.). Нагромаджені протягом віків у прак­тиці школи теоретичні відомості, розпорошені по різних сувоях, були ще фрагментарні, нерідко суперечливі. Викладаючи в організованій ним філо­софській школі (Лікеї) в числі багатьох дисциплін поетику й риторику, Арис-тотель узагальнив, систематизував і значно доповнив тогочасну науку про мистецтво слова. Його поетика ("Про поетичне мистецтво") була першим повним шкільним підручником з літературознавства. Багато положень тут викладалося у формі настанов і навіть приписів, як писати твори різних родів і жанрів. Відомості про художню мову Аристотель виклав у "Риториці", яка теж була результатом узагальнення та систематизації тих надбань з ораторського мистецтва, які нагромадилися в попередні століття.

Хрестоматія (гр. скгезіотаїеіа від скгезШ - хороший, корисний та тапікапо - вивчаю) як жанр навчальної книги виник у IV ст. н.е.: грецький математик Елладій уклав збірник вибраних місць з творів різних вітчизняних письменників, давши йому назву "Хрестоматія".

У граматичних школах Риму читали твори Лівія та Вергідія, пізніше -ще й хрестоматійний збірник Марциана Каппели "Весілля Філолвгії з Мерку­рієм і про сім вільних мистецтв". На відміну від грецьких шкіл, у римських вивчалися і прозові твори - переважно історичні праці, які мали художньо-публіцистичний характер. Курси поетики й риторики римських авторів ґрун­тувалися на працях Аристотеля, однак основні положення їх буди піддані більшій догматизації й канонізації. Як посібники з поетики використову­валися також епістоли Горація "Послання до Пізонів" та деякі його сатири ("Про Лупія", "Нарада", "На захист сатири"), а з риторики - трактати Ціцерона "Про оратора" й "Оратор" та,дванадцятитомна праця Квінтіліана "Виховання оратора" (томи 3-11).

В епоху раннього феодалізму освіта набрала переважно богословського характеру. Учні читали церковні книги, проповіді та казання "отців церкви". Поетика як самостійний предмет не викладалася: її матеріал був поділений між граматикою, філософією та риторикою. Поетика Арістотеля використо­вувалася в школах як підручник, але в скороченому варіанті й латинському перекладі. Були й інші підручники, складені для навчальних потреб на основі римських поетик останніх часів імперії. Ці шкільні поетики викладали мертву схему скам'янілих правил, які школярі мали завчити напам'ять і викорис­товувати під час написання власних творів. Найбільша увага приділялася віршуванню, бо однією з "семи рицарських чеснот" було вміння складати вірші, щоб прославити ратні подвиги, красу та моральні чесноти дами серця і цим відзначитись у вищому товаристві.

Розвиток капіталізму викликав глибокі зміни в змісті й напрямку ідео­логічного життя людства, у науці й мистецтві, а також в освіті. У ті часи в древніх бібліотеках були відкриті оригінали творів греко-римських письмен­ників та вчених (у тому числі й теоретичні праці), до яких нові автори писали численні коментарі.

Швидкими кроками йде й опанування теоретичних надбань античного світу, причому деякі питання розробляються глибше на основі нових досяг­нень естетики та філософії. Починається новий етап розвитку теорії словес­ного мистецтва - вона виходить із стін школи, проте догматизм і схоластика переборені ще не були. Найвизначніші серед теоретичних праць Відродження -дидактична поема Марка Ієроніма Віди "Роеіісогшп ІіЬгі III" (1520) та Юлія Скалігера "Роеііка" (1562). В обох цих творах гармонійними латинськими віршами викладено вчення тільки античних теоретиків; нові дослідження зовсім не враховувалися. Скалігер оголосив закони античного мистецтва абсолютною нормою; нові літературні явища намагався убгати в старі теоретичні рамки, - цим він став попередником класицизму. Теоретичні положення розглядалися тільки як засіб вироблення у вихованців уміння писати вірші, що було однією з ознак освіченості. Читалися й аналізувалися художні твори як античних авторів, так і нових, писані латинською мовою.

У XVI ст. в багатьох країнах Європи виникають колегіуми та гімназії, в яких введено самостійний курс поетики, що вивчався в спеціальному класі протягом півроку, а пізніше - року. Найбільш використовуваними підруч­никами були праці Віди та Скалігера; крім того, учні вели записи лекцій. Існували також хрестоматії творів античних і тогочасних авторів.

Коли в XVII ст. запанував класицизм, славнозвісна праця Н.Буало "Пое­тичне мистецтво" (1674) стала основною навчальною книгою з поетики в усіх школах Європи, витіснивши книги Віди й Скалігера. Як шкільний посібник, трактат Буало мав досить високі якості. Теоретичний матеріал в ньому викладався чітко, ясно, мелодійними римованими віршами, які легко запам'ятовувалися, що для того часу, коли заучування було основним мето­дом навчання, мало велике значення. Крім того, книга Буало написана фран­цузькою мовою і перекладена багатьма іншими мовами.

Рукописні підручники коштували дорого, а тому їх було мало не тільки в античних, а і в європейських школах. Недостача поповнювалася тим, що учні, дослівно записуючи лекції вчителів, виготовляли саморобні підручники, які потім нерідко продавалися, але по значно нижчій ціні.

■ Підручники в школах України ХУІ-ХУІІ ст.

Після прийняття християнства в Київській Русі почали виникати школи. Уже в перші роки християнства князь Володимир організував школу для дітей "мужів л-кпших", в якій вивчалися тогочасні науки. Ще ширше поставив справу Ярослав Мудрий, який відкрив школи не тільки в Києві, а й у Нов­городі, Смоленську, Курську та деяких інших містах. Учителі й учні корис­тувалися книгами, зібраними в бібліотеках при монастирях та соборах. До таких книг належали й два "Изборника Святослава" (1073 і 1076 рр.).

У першому з них вміщено в перекладі досить значну обсягом (до семи сторінок) статтю викладача граматики у Константинопольській вищій школі Георгія Херобоська "О образах", що є першою літературознавчою працею на Русі. За традицією, що йшла з античної Греції, переклади робилися дуже вільно: у текст вносилися різні уточнення, переробки, внаслідок чого переклад змістом і композицією міг значно відрізнятися від оригіналу. У статті "О образах" на слов'янську мову перекладено і терміни. Зіставлення змісту цієї статті з працями Аристотеля та Квінтиліана показує, що в ній поясню­ються всі тропи та фігури, відомі античній науці й засвоєні на той час се­редньовіччям. Тут подано пояснення 27 образотворчих засобів - звуконаслі­дування, тропи, стилістичні фігури - з відповідними прикладами, а також деякі прийоми красномовства, використовувані для пожвавлення викладу, зокрема притча, байка і мораль у ній.

Учні руських шкіл читали, аналізували, заучували твори не тільки цер­ковної та світської літератури того часу, а й античних авторів у перекладах чи оригіналах, хоч спеціальних хрестоматій ще не було.

Під час монгольської навали і в наступні сторіччя школа у нас дуже занепадає, але не зникає зовсім. До початку XVI ст. слов'янська мова вивча­лася за граматикою Іоана Дамаскіна "О сЬми часткхь слова", а пізніше -за творами Максима Грека "О грамматик'Ь" та "Бесйдуваніе о грамма-тшсй". За традицією, в розділі просодії в тодішніх граматиках викладалися основи віршування, а розділ синтаксису включав елементи поетичної стилістики. Отже, тогочасні школярі одержували початкові відомості з поетики.

Наприкінці XVI ст. на Україні почали виникати братські школи, в яких навчали дітей не лише читанню та письму, а й "семи вільним наукам". У перший час з основними поняттями поетики учні знайомилися в курсі гра­матики за спеціальними підручниками: "Адельфотес" (1591), складеної учителями та учнями Львівської братської школи; "Граматикою Словен­ською..." Лаврентія Зизанія (1596), "Граматикою Словенською правильное Синтагма..." Мелетія Смотрицького (1619). Коли поетика почала виклада­тися як самостійний предмет у спеціальному класі, з'явилися і відповідні посібники, зразком для яких були підручники єзуїтських авторів - Понтана, Сасена, Донаті, Фосса й ін., які в свою чергу використовували праці Віди та Скалігера. З-поміж рукописних поетик латинською мовою, які дійшли до нас, п'ятнадцять написані у 80-90 рр. XVII ст. і понад сто - у XVIII ст. Хоч вони належать різним авторам, але за змістом і структурою дуже подібні між собою.

Усі поетики поділялися на дві основні частини: загальну і прикладну. Загальна мала чисто теоретичний характер: тут давалося визначення поезії, говорилося про її мету, викладалося вчення про віршування (теорія латин­ського вірша, ознаки силабіки, пізніше - силаботоніки за Тредіаковським та Ломоносовим). У прикладній (частковій) поетиці мовилося про роди й види художніх творів, викладалися правила їх написання і наводилися літературні зразки. Цих зразків (художніх творів) було так багато, що прикладна части­на наближалися до хрестоматій.

Рукописні поетики створювалися не лише в Київській академії, а й у семінаріях різних міст (Кам'янця-Подільського, Чернігова, Полтави та ін.). Найвизначнішою серед них була праця Г.С.Сковороди "Рассуждение о поззии и руководство к искусству оной" (середина 50-х рр. XVIII ст.), напи­сана для учнів Переяславської семінарії. Навчаючись у Київській академії та європейських університетах, Сковорода опанував надбання передової теоретичної думки свого часу, обробив їх і виклав у своєму курсі. Однак ректор-єпископ, заклятий ворог усього нового, прогресивного, різко осудив нову поетику, і вона не одержала прав громадянства.

Властивості художньої мови й образотворчі засоби розглядались в класах синтаксису та поетики, але найдокладніше цей курс вивчався в класі рито­рики, яка один час викладалася слов'янською мовою, а з кінця XVII ст. -латинською. Вчителі братських шкіл рідко користувалися риториками своїх попередників: найчастіше вони виготовляли власні (як і підручники з поетики) на основі західноєвропейських посібників. Складалися риторики з двох частин: загальної (теоретичної) та часткової (прикладної). У загальній части­ні розглядались мовно-стилістичні засоби. Прикладна частина містила вели­ку кількість різноманітних правил складання промов численних видів і під-

видів, а також зразки таких творів. Найвідомішими серед риторик були ано­німні "СопсЬа..." (1698) і "Огаїог...", а також риторик Ф.Прокоповича (1704, 1706-1707), Л.Горки (1707-1708 та 1736), Кулябки (1736), С.Яворського (1689).

Українські поетики й риторики ХУІ-ХУІІ ст. не тільки стояли на рівні європейської теоретичної думки того часу, а й зробили свій вклад у науку. Чимало питань, зокрема про природу творчості, трактування ряду жанрів, теорія силабічного віршування були розроблені глибше, більш науково.

З 1776 року рукописні підручники були замінені на друковані, які мали стабільний характер. Поступово здійснився перехід до викладання російської риторики за підручником МЛомоносова, латинської - Л.Бургія, російської поетики - А.Байбакова, латинської - Ф.Прокоповича. Ці підручники за зміс­том, композицією, способом викладу матеріалу мало чим відрізнялись від давніх шкільних поетик.

■ Навчальні книги з літератури в школах Західної України

Коли в І чверті XVIII ст. у зв'язку з введенням унії були закриті братські школи, на західних землях до середини XIX ст існували тільки початкові українські школи (типу дяківок). Викладання граматики довгий час велося за підручником М.Смотрицького, лише наприкінці ХУШ ст. з'явилися нові навчальні книги з цього предмета, укладені В.Морозовичем "Руководство к славянской граматиці" (1794, 1800, 1821), Левицьким "Огатаїісп дег гигЬе-пізсЬе..." (1834) та ін. Як і в підручнику М.Смотрицького, в нових грамати­ках викладалися початкові відомості з віршування та поетичної стилістики, - у тому ж обсязі й структурі.

Українські гімназії почали виникати в ІІ-ій половині XIX ст.: у 60-х рр. -приватні, у 70-х - державні; більшість з них мали тільки нижчі (І-ІУ) класи. Шкільний предмет, що мав назву "українська мова", включав в себе вивчен­ня граматики й читання художніх творів. Більшість навчальних книг з літера­тури від самого свого виникнення носила печать відсталості, архаїчності, однак були й такі, що стояли на рівні кращих підручників з шкільних курсів для німецьких, польських, угорських шкіл того часу. Це "Руська читанка для нижчої гімназії" ч. І М.Шашкевича та під тією ж назвою книг£ В.Коваль-ського (1886). Добір творів у читанках мав патріотичне спрямування, фор­мував в учнів національні почуття. Тут вміщені численні нариси з історії України, зокрема з часів козаччини, нариси про заснування монастирів, побудову церков, описи різних "чуд" тощо. З народної творчості добиралися казки, легенди, пісні, прислів'я релігійно-моралізаторського спрямування. Майже у всіх читанках подаються самі тексти, без будь-якого методичного апарату. Лише в окремих підручниках пізнішого часу, зокрема А.Крушель-ницького, вміщено нечисленні запитання на відтворення змісту чи виявлення особливостей форми. Біографічні відомості про письменників дуже скупі, викладаються в довідниково-інформаційній формі. Теоретико-літературних статей в хрестоматіях для 1-3 класів гімназії та 4—5 вселюдних шкіл зовсім немає. В "Українському альманасі" (1921) А.Крушельницького до кожного твору або групи зразків одного жанру ставиться по декілька запитань теоре­тичного характеру. Наприклад: "Які є прикмети казок (з огляду на особи, на час і місце дії?)". Кожний наступний жанр пов'язується з попереднім: "Вказати спорідненість переказів з казками. Найти схожість міх казками, приказками і міфами". Є запитання, що вимагають сформулювати визначен­ня жанру, дібрати приклади використання образотворчих засобів тощо.

У більшості читанок твори групувалися за пожанровим або дидактичним принципом. Частинаг текстів (молитви, "житія святих", зразки стародавньої літератури тощо) подавалася старокнижною мовою, надрукувалися кирили­цею. Викладовою мовою було так зване "язичіє", що негативно позначилося і на мові підручників.

Консервативний напрям мали й підручники для вищих класів гімназії та ИІ-У курсів учительської семінарії, зокрема навчальні книги О.Барвінського й О.Огоновського. І.Франко гостро критикував підручники О.Огоновського за поверховість, відсталість, перекручення фактів, дат, теоретичних положень.

У перший час існування українських гімназій ніяких підручників з "теорії поезії та прози" ні для учнів, ні для вчителів не було. Викладачі користувались теоретичними працями українських учених, у першу чергу - І.Франка, а також німецькими, польськими, угорськими шкільними поетиками. Лише в 1894 р. у вступі до свого підручника "Взори поезії й прози..." К.Лукачівський виклав основні відомості з поетики та риторики. Незабаром цей вступ був надрукований окремою брошурою ("Начерки стилістики, поетики й ритори­ки"), яка відігравала роль підручника для учнів усіх класів. Деякі відомості про літературний процес (поняття про різні творчі метопи та напрямки, при­чини їх виникнення, основні представники тощо) викладалися в підручниках з історії літератури.

Коли в листопаді 1918 року боярська Румунія окупувала Буковину, всі українські школи було закрито. На окупованій Польщею Галичині викла­дання в старших класах українських гімназій поступово переведено на поль­ську мову, українські школи зливаються з польськими. Нових підручників з історії літератури створено не було, - перевидавалися старі з деякими пере­робками та доповненнями.

Першим найповнішим підручником з теорії літератури українською мовою є двотомна праця вчителя Золочівської гімназії В.Домбровського: "Українська стилістика й ритміка" (1923) та "Українська поетика" (1924). Автор використав шкільні поетики українські, німецькі, польські, але

і

безпосереднім зразком були російські, що позначилося як на змісті книг, так і на їх структурі. У 1933 р. П.Лушпинський видав брошурку "Естетична аналіза поетичних творів", яка є записом кількох лекцій, прочитаних на методичних курсах української мови.

■ Підручники з літератури в школах Росії XVIII - поч. XX ст.

У російських гімназіях XVIII ст. (їх було всього три - в Петербурзі, Москві та Казані) поетика й риторика вивчалися за підручниками А.Бай-бакова та М.Ломоносова. Мета вивчення цих предметів та ж, що й у попе­редні епохи: навчити вихованців писати вірші та виголошувати промови. Передові люди того часу (О.М.Радіщев, М.І.Новіков, М.М.Щербатов, М.М.Сперанський та ін.) твердили, що середня школа не може ставити собі завдання виховувати поетів і ораторів, що вивчення поетики й риторики повинно допомагати учням оволодівати багатствами рідної мови, краще розуміти творіння майстрів художнього слова. Ці думки поступово заво­йовували загальне визнання. Однак навіть з введенням за статутом 1828 р. історії літератури (у VIII класі) монопольне становище довгий час посідали ще теоретичні курси, мета вивчення яких залишалася попередня. В того­часному літературознавстві ще не було розроблено засад наукового аналізу художніх творів, що негативно позначалося як на практиці викладання літе­ратури, так і на якостях підручників: у методичному апараті їх перед­бачалося тільки читання та переказ художніх творів.

В оригінальних підручниках з поетики й риторики ясно проступало прагнення вийти за межі класицизму, замінити застарілі поняття і твердження новими, звузити обсяг навчального матеріалу, встановити межі цього шкіль­ного предмета. За традицією ці підручники мали дві частини - загальну та прикладну з тим же розміщенням матеріалу. Навчальні книги з обох словес­них наук можна поділити на три основні групи: догматичні ("Общая рито­рика" і "Частная риторика" М.Кошанського, "Учебная книга русской сло-весности... "М.Греча та ін!)7 логіко-граматичні ("Опит реторики" І.Риж-ського, "Основания российской словесности" А.Нікольського, "Российская риторика..."О.Могилянського тощо), філософсько-естетичні ("Правила красноречия..." Ф.Малиновського, "Краткое начертание теории изящной словесности" О.Мерзлякова, "Чтение о словесности" І.Давидова, "Руковод-ство к изучению русской словесности..." П.Гергієвського та ін.). Отже, для кожного класу одночасно існувало декілька підручників із словесних предметів. Книги М.Кошанського та М.Греча були основними, офіційно призначеними підручниками, хоч дозволялося, крім них, користуватися ще будь-якими вибраними самим учителем. Реакційність підручників проявля­лася в тому, що автори прагнули пов'язати вивчення теорії словесності з вихованням учнів у дусі офіційної моралі, вірнопідданських почуттів, вірності самодержавству.

У зв'язку з суспільно-педагогічним рухом в 60-х рр. XIX ст. в Росії намітився новий підхід до створення навчальних книг. Думка про потребу вивчати в школі самі художні твори, а не схоластичні правила про літера­туру, завойовувала все більше прихильників. У "Родном слове" К.Д.Ушин-ський вперше виклав доступну учням певного віку суму знань і здійснив керівництво процесом засвоєння знань за допомогою системи запитань та спеціальних вправ. Це позитивно позначилося і на створенні хрестоматій з літератури. Піднесенню науково-методичних якостей навчальних книг спри­яли також праці Ф.І.Буслаєва, В.Я.Стоюніна, В.І.Водовозова, В.П.Остро-горського. Ці методисти й самі створювали шкільні підручники.

Художні твори в дореволюційних хрестоматіях розміщувалися по-різному: на історико-літературній основі (В.Скопіна, В.Кеневича та ін.), за тематичним принципом (А.Острогорського, Н.Бродського тощо), на відпо­відності до матеріалу теорії словесності та завданням її (Л.Поліванова, В.Сто-юніна, А.Шалигіна, П.Житецького й ін.). Дидактичний матеріал подавався або в самих хрестоматіях, або в посібниках до них. Як у доборі творів, так і в аналізі й трактовці проявилися суспільно-політичні та педагогічні погляди їх укладачів. У хрестоматіях А.Острогорського, М.Бродського, П.Сакуліна та ін. виявилися прогресивні погляди їх авторів на освітньо-виховні завдання школи. Хрестоматія М.Греча виражала консервативні погляди на життя і мистецтво, насаджувала схоластику у викладанні предмета.

Високо цінуючи роль підручника в навчанні, добре розуміючи потреби тогочасної школи, співвідношення надбань передової теорії та навчального предмета, В.Г.Бєлінський задумав створити шкільний посібник - "Теоре-тический и практический курс русской литературн", але встиг написати лише деякі розділи, що були надруковані окремими статтями ("Разделение поззии на родьі и види", "Идея искусства", "Общее значение слова литера-тура","0бщий взгляд на народную поззию и ее значение"). Вплив цих робіт позначився на підручниках 60-70-х рр.

Наприкінці XIX - поч. XX ст. курс літератури включав читання художніх творів, теорію словесності й історію російської літератури. Найбільша увага приділялася давній літературі та літературі XVIII ст.; з авторів пізнішого часу - окремі твори О.Пушкіна, М.Лермонтова, М.Гоголя; наприкінці XIX ст. - І.Гончарова, І.Тургенєва, Л.Толстого. Підручники історії словесності АЛ.Незелєнова, В.В.Сиповського, В.Ф.Саводніка базувалися на ідеях куль­турно-історичної школи в літературознавстві, яка розглядала мистецтво слова як виразника тільки загальнолюдських ідеалів, ігноруючи конкретно-історичний аспект.

РОЗДІЛ X

Підручники з теорії словесності - невеликі однотомники, які включали основний навчальний матеріал своїх попередників - поетики та риторики. Будувалися навчальні книги різних авторів майже однаково: вони мали три частини - стилістика, теорія прози і теорія поезії. Більшість підручників мають додатки, в яких вміщено художні твори, вправи стилістичного характеру, запитання й завдання, за якими аналізувалися літературні тексти під час пояснення теоретичних положень. У зв'язку з тим, що всіх потрібних художніх творів у навчальну книгу з теорії словесності ввести не можна було, теоре­тичні курси, як правило, спиралися на якусь шкільну хрестоматію (найчас­тіше Галахова). За ідейним спрямуванням підручники словесності того часу можна поділити на дві групи: догматичні (М.Мініна, А.Філонова, А.Сосниць-кого, В.Лебедєва та ін.) й "практичні" (В.Классовського, К.Петрова й ін.). Офіційними визнаними підручниками в 60-70 рр. були "Учебная теория словесности" М.Мініна й "Учебная теория словесности" І.Бєлоруссова.

На початку XX ст. на викладанні літератури позначився вплив психоло­гічної школи А.А.Потебні, що знайшло своє вираження в підручниках з історії літератури В.Фішера, Д.Овсянникова-Куликовського та ін. Хоч у цих курсах ураховувалася специфіка літератури як виду мистецтва, особливості сприй­няття художніх образів учнем-читачем, однак суб'єктивно-ідеалістична сут­ність методологічних засад знижувала наукові та педагогічні якості цих під­ручників. Курс теорії словесності включав лише найважливіші поняття, знання яких необхідне для вироблення в учнів хорошого стилю та вмінь ана­лізувати художні твори. З декількох підручників з теорії словесності, що існували тоді, шкільна програма рекомендувала старі - Філонова, Кірпіч-никова, Смирновського, Балталона, хоча у вжитку були й створені на почат­ку XX ст. - Александрова, Когана, Овсянникова-Куликовського та ін.

■ Підручники з літератури в радянській школі

У перші роки радянської, влади панувала тенденція проводити навчання без будь-яких підручників: учні мали здобувати знання шляхом самостійних спостережень над літературними творами і з пояснень учителя. Ця тенденція породжена трьома причинами: відсутністю нових, радянських²⁷навчальних книг, у зв'язку з чим учителям і учням доводилося користуватися пристосо­ваними дореволюційними підручниками, сповненими застарілих положень; ці книги розглядалися як єдине джерело знань, чим зв'язувалася ініціатива вчителя; вплив теорії "вільного виховання"_ияка відкидала програми й підруч­ники, вважаючи, що всі знання учні мають здобувати самостійно на основі власного досвіду. Однак скоро було виявлено, що навчання без підручників неможливе.

З російської літератури в ці роки діяла дещо перероблена чотирьохтомна

] хрестоматія "Наш мир", складена гуртком московських учителів (Н.П.Блод-| ським, Є.Д.Домашевською та ін.). За зразком дореволюційних, в різних гу-| берніях та повітах укладалися нові хрестоматії, наприклад, "Жизнь и слово" | (Л., 1922). З української літератури використовувалися ті підручники, які ! діяли в школах Галичини і Буковини, очищені від монархічних тенденцій. Створювалися й деякі нові: О.К.Дорошкевича "Література стародавнього періоду", "Українська література. Підручна книга для старших груп семиріч­ної школи", "Розсипні підручники" М.Зерова, О.Шахматова, О.Білецького та ін. У цих навчальних книгах увага учнів спрямовувалася на аналіз творів І у єдності змісту і форми, передбачалося застосування знань з теорії ! літератури.

Підручники С.Гаєвського "Барвисті квіти" (1919) і "Теорія поезії" (1921), І на яких виразно позначився вплив досліджень А.Потебні й О.Веселовського, і мали структуру російських шкільних поетик кінця XIX - початку XX ст. і Д.Загул у своїй "Поетиці" (1923) зробив спробу знайти нову структуру для підручника: у вступі він розглядає загальні питання мистецтва і літератури; у першому розділі викладає поняття про літературні роди та види; у другому - про засоби художньої мови й початки віршування. Але у визначеннях понять відчутні віджилі уявлення старої схоластики, поняття надто деталізу­ються, внаслідок чого новий підручник виявився застарілим.

Для учнів були перевидані теорії словесності І.Бєлоруссова та Д.Овсян­никова-Куликовського, а для вчителів - О.Пєтухова (останнє в перекладі на українську мову). У 20-х рр. діяли й нові навчальні книги В.Томашев-ського - "Теория литературьі" і "Краткий курс позтики", в яких літературні явища розглядались ізольовано від конкретно історичних умов; застарілою була і структура цих підручників.

З уведенням у 1923 р. комплексної системи створюються і відповідні навчальні книги. У них основним матеріалом були статті соціологічного змісту, до яких додавалися однотемні художні тексти, - переважно оповідан­ня, епізоди з повістей і романів та вірші. Наприклад, у розділі про тяжке минуле трудящих групувалися такі твори: чумацькі й наймитські пісні, "Ко­зачка" Марка Вовчка, "На чужину" С .Васильченка, "Для загального добра" (уривок) М.Коцюбинського, "Безробіття" Е.Золя, "Сілезькі ткачі" Г.Гейне (6 група). Нерідко вводилися твори низькі своїми ідейно-художніми якостями й заважкі для учнів. Запитання і завдання були спрямовані не на аналіз творів, а на висвітлення якогось суспільного явища чи факту.

Після опублікування постанов ЦК ВКП(б) "Про початкову і середню школу"(1931) та "Про навчальні програми й режим у середній та початковій школі"(1932) розгорнулася підготовка до створення нових програм і під­ручників: проводилися дискусії, наради, конференції з участю вчителів, ме­тодистів і літературознавців, публікувалися статті в педагогічній та гро­мадсько-політичній пресі.

Комплексна система була засуджена й відкинута; література стала само­стійним предметом. У 5-7 групах почав вивчатися елементарний курс історії літератури; були створені й відповідні підручники. Так, для 5 групи діяла "Українська література" Є.П.Кирилюка та його ж "Хрестоматія з.української літератури". Підручник містив біографічні довідки, аналізи творів, елементарні відомості з теорії літератури; у хрестоматії були тільки художні тексти. Для старших класів у ті роки діяли підручники О.Дорошкевича і В.Коряка.

Як у середніх, так і в старших класах нерідко вивчалися твори важкі й нецікаві учням. Сприймання і засвоєння навчального матеріалу утруд­нювалися вульгарно-соціологізаторськими трактовками літературних явищ, що було характерно для тогочасного стану літературознавства. Наприклад: "Мова Панаса Мирного має свої особливості, що стверджують дрібнобур­жуазну класову основу його творчості: мова Мирного підкреслено грубу­вата,, вона передає сумний, розпачливий настрій автора..."' У навчальних книгах старших класів, замість ідейно-художнього аналізу конкретних творів часом давалися абстрактно-соціологічні схеми; критична оцінка творів під­мінювалася іноді соціологізаторським трактуванням змісту. Після виступу газети "Правда" (1936) та видрукування в цьому ж році методичного листа Управління середньої школи НКО РРФСР шкільні програми й підручники починають очищатися від соціологізаторських перекручень, але цей процес ^відбувався дуже повільно, тривав довгі роки.

За постановою 1932 року семирічка реорганізувалася в десятирічку. В середні класи вводиться літературне читання (з 1937-1938 нав.року), в старші - систематичний курс на історико-літературній основі. Для середніх класів укладено навчальні хрестоматії. А.Ряппо (5 клас), Н.Падалка (6), М.Берн-штейн, Т.Бугайко, Ф.Бугайко (7). Дві перші хрестоматії містили тільки ху­дожні твори дожовтневої та радянської літератури, а також деякі зразки з літератур народів СРСР. Навчальна хрестоматія для 7 класу позначена риса­ми новаторства. Короткі біографічні нариси й довідки написані жваво, дохід­ливо; одні запитання та завдання спрямовані на повніше осягнення ідейно-художнього змісту творів, інші - на розвиток мовлення учнів; даються грама-тико-стилістичні вправи. Визначені теми й розроблена система письмових робіт різних шкільних жанрів; при цьому дотримано послідовності переходу від простих форм до складніших. Встановлюються внутрішньопредметні й міжпредметні зв'язки (з мовою та малюванням). Крім статей, в яких розгляда­ються теоретико-літературні поняття, призначені для вивчення в 7 класі, і вміщених у підтемах, є додаток "Основні поняття з теорії літератури", де відомості викладені в порядку, в якому вони знаходяться в самій науці.

У 1940 році в авторський колектив навчальної хрестоматії для 6 класу ввійшли П.Волинський та С.Канюка; вона була перероблена за зразком підручника для 7 класу.

Для кожного з трьох старших класів написані підручники й укладені хрестоматії. Хрестоматію для 8 класу уклали Р.Волков і М.Устенко; під­ручник написали О.Білецький, Р.Волков, Т.Коберник, М.Устенко. Ці нав­чальні книги містили три розділи: фольклор (представлені всі жанри), література Київської Русі (літописи, "Слово о полку Ігоревім"), з літератури ХУІ-ХУІІІ ст. (уривки з послання І.Вишенського, шкільні вірші й драми, вертепна драма, вірші та байки Г.Сковороди), література першої половини XIX ст. (від І.Котляревського до П.Куліша включно). Всі теми висвітлені досить докладно, внаслідок чого підручник дуже перевантажений; до того ж твори були малодоступні й нецікаві учням. У 9 класі (укладач хрестоматії і автор підручника - І.І.Пільгук) вивчалася література від Т.Шевченка до П.Грабовського включно. Ці навчальні книги й за добором творів, і за спосо­бом викладу дидактичного матеріалу були доступніші, цікавіші учням. Біо­графічні довідки в підручнику короткі, але написані жваво; аналізи творів нескладні; обсяг книги невеликий (перше видання 210 с, наступні - 260). З другого видання в підручник введено хронологічну таблицю ("Дати життя і творчості"). Хрестоматія і підручник С.М.Шаховського для 10 класу мали два розділи: література епохи імперіалізму та пролетарських революцій; радянська література. Підручник містив стислі біографічні нариси, доступно викладені аналізи творів. Цікавим у підручнику є те, що кожному розділу, підрозділу і параграфу передували плани їх змісту.

У 1939 році "Літературная газета" й ряд інших періодичних видань дру­кували на своїх сторінках статті про те, яким має бути підручник з літера­тури для середніх і старших класів.

Почалася робота по удосконаленню навчальних книг, але в роки Великої Вітчизняної війни вона була загальмована. У перше повоєнне десятиріччя програми розвантажуються від застарілого або важкого для учнів худож­нього та дидактичного матеріалу; їх зміст і обсяг приводиться у відповідність з пізнавальними можливостями школярів, що сприяло посиленню виховного впливу літератури на підростаюче покоління.

У світлі нових вимог підручники, створені ще в довоєнний час, виявилися вже застарілими. На початку 50-х років у відповідності з оновленими програ­мами були перероблені й розвантажені підручники для 6 класу (автори П.К.Волинський, С.М.Канюка, Н.І.Падалка) та 8 (О.І.Білецький, П.К.Волин­ський, І.І.Пільгук); для всіх інших класів створили підручники нові автори й авторські колективи: для 5 класу - Н.Й.Жук, для 7 - Н.І.Падалка, П.Ю.Кикоть, О.І.Данисько, Г.К.Штепенко; 9 - О.К.Бабишкін, В.М.Борщев-ський, О.Р.Мазуркевич; 10 - А.І.Бондаренко, М.Ф.Кашуба, Г.К.Турчина, С.М.Шаховський. Ці навчальні книги своїм науковим рівнем, педагогічними якостями були значно вищі, досконаліші за попередні.

Життя вимагало від авторів навчальних книг їх періодичної переробки та вдосконалення. Змінюються і деякі авторські колективи.

Так з 1956 року для 6 класу діяла навчальна книжка Н.І.Падалки, К.М.Сторчака та ін., а з 1960 - для 10 кл. Т.Ф.Бугайко, Ф.Ф.Бугайко, П.Д.Мисника.

У підручниках, що діяли в 50-60 рр., методи і прийоми аналізу стають різноманітнішими, відповіднішими ідейно-художнім особливостям виучува­них творів; більше уваги приділяється їх образній системі, створенню харак­терів, неповторній своєрідності кожного літературного твору, що вивчався за програмою, виразному читанню.

З 1966 почалася робота з підготовки до створення нових програм та підручників. Програмно-методичним управлінням Міністерства освіти УРСР спільно з відділом методики літератури Науково-дослідного інституту педа­гогіки була створена і видрукована способом ротапринта експериментальна програма, за якою вивчення пропедевтичного курсу літератури мало почи­натися з 4 класу, а в 10 класі передбачалось вивчення тільки радянської Літератури. Паралельно проводилося і широке обговорення цієї програми вчителями, методистами, літературознавцями, письменниками, і перевірка в школах на підготовлених за ними експериментальних матеріалах до майбутніх підручників. Міністерство освіти УРСР оголосило закритий кон­курс на кращий підручник для 4-7 класів. Над створенням конкурсних під­ручників для кожного класу працювали по три авторських колективи, склад яких був затверджений Міністерством освіти і тримався в таємниці. Перші місця взяли рукописи таких авторських колективів: для 4 класу - П.Г.Море-нець, Н.С.Ткаченко; для 5 - О.М.Бандура, Є.М.Кучеренко; для 6 - Н.І.Падал­ка, К.М.Сторчак; 7 - А.С.Василенко, Б.М.Мізерницький. На основі цих рукописів були створені відповідні підручники.

Сьоме видання підручника для 5 класу було відзначене Державною премією Української РСР (1977 р.).

Навчальні хрестоматії для 6 і 7 класів спочатку містили, крім запитань і завдань до художніх текстів, ще й окремі статті, в яких давався аналіз деяких складних для учнів творів. З кожним новим перевиданням кількість таких статей збільшувалася, біографічні нариси ставали все докладнішими, внаслідок чого ці навчальні книги за своїм змістом і структурою стали набли­жатися до елементарного курсу історії літератури, відкинутого ще в середині 30-х рр. У 1976 р. попередній підручник для 7 класу був замінений новим; автори - М.П.Лакиза, М.І.Машура, П.І.Фединець. Він відкривається звер­танням до учнів ("Дорогі семикласники"), в якому висловлено поради, як читати художні твори. Біографічні нариси мають художньо-публіцистичну форму; невеликі літературно-критичні статті, в яких дається аналіз творів, написані жваво, емоційно, що робить їх доступними і цікавими учням. Проте методичний апарат розроблений слабко, а це негативно позначається на самостійній роботі школярів над текстами художніх творів.

Увійшовши з 1978 р. в авторський колектив для 7 класу, В.Цимбалюк переробив підручник²⁸за зразком навчальної хрестоматії для 7 класу, внаслідок чого педагогічні та наукові якості його значно поліпшились. У 1980 р. вийшов новий підручник для 10 класу О.С.Непоржнього та І.Р.Семенчука.

Програмно-методичний відділ Міністерства освіти разом з Спілкою пись­менників та інститутом літератури імені Т.Г.Шевченка Академії наук прове­ли конференцію, на якій письменники, літературознавці, методисти й учителі в своїх доповідях і виступах дали глибокий аналіз діючих навчальних книг. Було прийнято рішення про необхідність нового закритого конкурсу на кра­щий підручник для всіх класів; наприкінці 1981 р. конкурс було оголошено. Оскільки в цей час розгорнулась активна робота з підготовки до проведення нової шкільної реформи, Колегія Міністерства освіти, розглянувши подані на конкурс рукописи, винесла ухвалу зобов'язати їх авторів узгодити свої праці з програмами для 11-річки; видати їх друкарським способом для експе­риментальної перевірки з тим, щоб нова школа одержала високоякісні нав­чальні книги. Для 8 класу залишався значно перероблений підручник О.І.Бі-лецького та П.К.Волинського; в останні видання вміщено створений В.І.Цим-балюком методичний апарат.

У 70-ті роки авторський колектив підручника та хрестоматії для 9 класу оновився: в нього ввійшли В.К.Рудик, В.В.Фещак, П.П.Хропко. У 1984 р. вийшов заново створений підручник. Слід відзначити, що останні видання навчальних книг для 9 і 10 класів досягли такого науково-методичного рівня, на якому не стояв жодний підручник попередніх років. Біографічні нариси містять багато цінних у виховному й освітньому відношенні фактів, цікавих учням; аналізи творів нескладні, виклад їх жвавий, емоційний, доступний школярам. Методичний апарат містить запитання і завдання не тільки репродуктивного, а й пошукового та проблемного характеру. До кожної підтеми додано списки рекомендованої літератури. Проте, звичайно, удоско­наленню немає меж: авторські колективи продовжують творчі пошуки, праг­нучи перебороти деякий академізм цих книжок, зробити їх досконалішими, доступнішими, цікавішими учням. На жаль, всі вони були заполітизовані.

Хрестоматії для старших класів, які майже завжди укладали автори відповідних підручників, спочатку містили тільки художні твори. Від початку 50-х рр. у них вводяться тексти партійних документів з питань художньої літератури і праці В Л.Леніна, вивчення яких передбачено програмами, а також літературно-критичні статті про творчість письменників.

1987 року вийшов новий підручник для 8 класу (автори - співробітники Інституту літератури АН УРСР - В.С.Бородін, О.І.Гончар, М.С.Грицай). Ця навчальна книга більше, ніж попередня, відповідала вимогам тогочасної шко­ли, доступніша й цікавіша учням, проте була написана за старими зразками, в яких недостатньо врахована специфіка вивчення літератури в школі.

На оголошений у 1981 році Міністерством народної освіти закритий кон­курс було подано два рукописи майбутніх підручників для 5 і 8 класів (автори - О.М.Бандура, Н.Й.Волошина); члени конкурсної комісії обидва рукописи трактували як вищі своїми науково-методичними якостями за діючі. За наказом Міністерства, після доопрацювання вони були видані в 1989 році як пробні, а після дворічної перевірки, переробок і вдосконалень - як стабільні. Основна увага в цих підручниках приділена роботі учнів над текстом худож­ніх творів, що знайшло своє вираження в докладно розробленому методич­ному апараті. У зв'язку зі змінами в політичному й громадському житті Союзу та в згоді з переробленою програмою значно оновлено добір художніх творів: уведено народні та літературні твори про життя старої України, боротьбу народу за національне й соціальне визволення, Запорозьку Січ, рідну мову. Частина цих творів належать письменникам, які були вилучені з історії української літератури (В.Винниченко, Б.Грінченко, О.Олесь та ін.). У підручнику для 8 класу біографічні нариси замінені уривками з художньо-публіцистичних (спогади, листи, щоденники тощо), наукових і науково-по­пулярних праць письменників та літературознавців (історико-літературних курсів, монографій, статей і под.). Для узагальнення й систематизації знань з виразного читання (6 клас) і теоретико-літературних понять (8 клас), а також повторення всього курсу кожного з цих класів, виділення його основ­них проблем розроблено запитання і завдання. Наприкінці книги для 8 класу подано "Короткі відомості з теорії літератури". Тут містяться стислі довідки про ті теоретичні поняття, які вивчалися протягом усіх попередніх років, розміщені вони в структурі самої науки. Ці підручники удостоєні Першої премії АПН України.

Підготовка і видання навчальних книг є важливою державною справою, до якої залучаються викладачі ВЗО, методисти, досвідчені вчителі.

За останнє десятиліття, коли Україна стала незалежною, вийшли нові підручники з української літератури для 9 класу (автор П.Хропко), для 8 класу (автор В.Цимбалюк), для 5 і 6,кл. (автори Є.Пасічник, О.Слоньов­ська), для 11 класу (автори Р.Мовчан, Ю.Ковалів, В.Панченкр та ін.), для 9 класу шкіл з поглибленим вивченням предмета (О.Бандура).

Простеживши за історією створення навчальних книг з літератури, можемо зробити деякі висновки:

• перед цими книгами в кожну епоху ставилися завдання і вимоги, які відповідали потребам та інтересам держави;

• вищими за своїми педагогічними якостями були ті підручники, які базувалися на прогресивних суспільних ідеях свого часу;

• протягом довгих віків дей жанр педагогічної літератури поступово удосконалювався змістом і структурою, наукові та методичні якості його підносилися на вищий рівень;

• "довговічними" були ті навчальні книги, які періодично перероблялися, удосконалювалися не тільки відповідно до змін і вимог програм, а й унаслідок врахування нових надбань літературознавства, теорії шкільного підручника, практики його створення та кращого досвіду передових учителів.