13.1. Проблеми розміщення продуктивних сил України та її регіонів

Внаслідок порушення основних принципів розміщення продуктивних сил у РПС України склалися такі проблеми:

- при розміщенні нових виробництв недостатньо розвивалася інфраструктура (облаштованість території) - комплекс будинків, споруд, що обслуговують сферу матеріального виробництва і населення. Виробнича інфраструктура - транспорт, зв'язок, енергомережі, водопостачання і т.ін.. Соціальна інфраструктура - заклади охорони здоров'я, освіти, культури, побутового обслуговування, житлово-комунального господарства. Нерозвинена соціальна інфраструктура - нераціональні маятникові міграції, неефективне використання трудових ресурсів,

- будівництво окремих промислових об'єктів виявилося недоцільним (АЕС у Криму і Харківської області, зрошувальні системи в низов'ях Дністра і Південного Бугу й ін.);

- посилювалася територіальна концентрація промисловості і населення у великих містах при недостатньому розвитку малих і середніх; склалася надмірно висока концентрація потенційно небезпечних виробництв великих одиничних потужностей;

- значні промислові підприємства нарощували потужності без реалізації природоохоронних заходів;

- небезпечні, екологічно шкідливі виробництва розміщувалися поблизу рекреаційних зон (Прикарпаття, Північний Крим);

Нераціональне розміщення продуктивних сил регіонів → економічні втрати, зниження суспільної ефективності праці.

Однією з найбільш важливих проблем комплексного розвитку економічних районів і областей є зближення рівнів їх економічного розвитку. Конкретними показниками рівнів розвитку районів і областей України виступають: виробництво валової продукції промисловості, вартість основних промислово-виробничих фондів (у розрахунку на душу населення), енергоозброєність на одного працюючого, а також чисельність промислово-виробничого персоналу на 1000 чоловік населення.

Фактори вирівнювання рівня економічного розвитку:

- вдосконалення галузевої структури і територіальної спеціалізації промислового виробництва, в першу чергу пріоритетних галузей регіону та комплексного і ефективного використання природно-сировинних ресурсів;

- виважена політика регіонального розподілу капітальних вкладень. Сьогодні вони концентруються у великих містах і промислових центрах, а доцільніше перейти на систему розподілу капітальних вкладень у розрахунку на душу населення. Це стало б заохоченням слаборозвинутих регіонів до пошуків власних можливостей прискореного розвитку народного господарства.

- прискорений розвиток тих галузей виробництва, для яких є достатній економіко-ресурсний потенціал, наявні трудові ресурси.

- використання у виробництві вторинних ресурсів і відходів виробництва, їх утилізація.

- інтенсифікація розвитку агропромислового комплексу.

13.2. Стратегічні напрямки розвитку та вдосконалення розміщення продуктивних сил України:

- структурна трансформація господарства з метою збільшення наукомістких галузей обробної промисловості і галузей споживчого комплексу економіки;

- інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури;

- підвищення ефективності використання економічного потенціалу, обмеження спорудження нових промислових об'єктів, їх реконструкція та впровадження нової техніки і технологій;

- раціональне використання природно-ресурсного потенціалу та відходів виробництва, вторинних ресурсів, зниження водо-, енерго- та матеріаломісткості виробництва;

- розвиток еколого безпечного напряму в розміщенні продуктивних сил.

^{Інтенсифікація виробництва передбачає значне збільшення частки капіталовкладень на реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств при зниженні частки витрат на будівельно-монтажні роботи.}

Процес реконструкції і технічного переоснащення може відбуватися прискореними темпами у високо розвинутих регіонах, що сприяє зростанню територіальної концентрації виробництва у великих містах. Наприклад, у Донецькому і Придніпровському районах спостерігається найвища територіальна концентрація промисловості, сформувалися найбільші промислові вузли України, тут найвищі показники виробництва продукції на душу населення. Особливо висока концентрація промисловості спостерігається у Донецькій, Макіївській, Дніпропетровсько-Дніпродзержинській, Київській та Харківській агломераціях. Необхідна виробнича і просторова деконцентрація промисловості великих промислових вузлів і агломерацій з метою посилення розвитку середніх і невеликих центрів. Прискорення розвитку промисловості у середніх і малих містах периферійних районів не вимагає значних капіталовкладень на впорядкування населених пунктів і не змінює розселення, дозволяє залучити частину не зайнятих трудових ресурсів, скоротити міграцію населення у великі помислові центри, зменшити витрати на розвиток соціальної сфери, оскільки вона вже сформована. Економія капіталовкладень при створенні філій, цехів і окремих виробництв великих промислових підприємств у таких містах оцінюється в 15-20 %.

^{У сучасних умовах розвитку територіальної організації продуктивних сил основною проблемою є вдосконалення методів формування та управління територіально-виробничими комплексами.} У районах з великим промисловим потенціалом, значною кількістю великих міст вдосконалюються територіально-виробничі комплекси, оптимізується галузева структура, здійснюється технічне переозброєння і розширення діючих підприємств, раціоналізація економічних зв'язків.

13.3. Завдання регіонального розвитку України

Сучасний етап економічного і соціального розвитку передбачає створення соціально зорієнтованої економіки, яка означає поворот всього виробництва до потреб споживача. Властиві ринку механізми саморегулювання повинні забезпечити збалансованість економіки країни; найкращу координацію всіх виробників; раціональне використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів; гнучкість виробництва, його сприйняття досягнень науково-технічного прогресу; органічне поєднання вітчизняної економіки із світовим господарством.

Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюються за кількома взаємопов'язаними напрямами:

1) лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2) стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента і єдиного платіжного засобу на території країни;

3) приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства і економічного зростання;

4) структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентноздатності української продукції на світовому ринку;

5) створення конкурентного ринкового середовища;

6) активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найбільш вразливих верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ролі ділової активності населення.

За концептуальними розробками науковців Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, основною метою розвитку народногосподарського комплексу України в перспективі повинно бути зростання темпів ВВП як важливого джерела підвищення життєвого рівня населення.

Стратегічним напрямом економічних реформ має стати їх соціальна спрямованість. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці підвищення реальних доходів населення зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращення медичного обслуговування, посилення охорони довкілля.

Поступове становлення економічного потенціалу України пов'язане з реалізацією структурної політики у сфері матеріального виробництва. Така політика полягає у створенні високорозвинутого народногосподарського комплексу, який відповідає сучасним вимогам ринкового господарства.

Основа формування структурної політики в галузях матеріального виробництва зумовлена тим, що нині склалася недосконала структура виробництва, а дія адміністративних, економічних та соціальних важелів управління значно послаблена.

Основними напрямами у фінансовій сфері є: посилення контролю за діяльністю комерційних банків з боку національного банку, орієнтація на підтримку національних товаровиробників, запобігання створенню фіктивного капіталу, залучення коштів у довгострокові депозити. В сфері грошової політики необхідно приборкати інфляцію, забезпечити пріоритет національної валюти як платіжного засобу, підвищити золотовалютні резерви національного банку.

Створенню збалансованого народного господарства України значною мірою заважає невиважена цінова політика держави. Поступовий розвиток народного господарства України буде неможливим без активної науково-технічної політики, яка повинна забезпечити технологію оновлення виробничого потенціалу, сприяти випуску наукомісткої продукції.

Зовнішньоекономічна політика держави повинна бути спрямована на подальшу інтеграцію у світовий простір на базі створення могутнього експортного потенціалу та досягнення збалансованості торговельного балансу.

Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обгрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки регіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і розміщення продуктивних сил окремих областей і АРК, програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон.

Подальший розвиток України пов'язаний з вирішенням багатьох соціально-економічних та екологічних проблем. В розвитку соціальних процесів існують значні регіональні відмінності Так, у високоурбанізованих регіонах відбувається зменшення загальної чисельності населення. У цих регіонах, як і в регіонах глибокої депопуляції, найбільш високі показники зниження природного приросту, зростання рівня безробіття. В окремих районах склалася несприятлива екологічна ситуація, яка вимагає термінового вирішення (Донецький, Придніпровський та Поліський райони).

Соціально-економічні та екологічні проблеми економічних районів та шляхи їх вирішення охоплюють і більш дрібні територіальні структури — області, адміністративні райони, міста тощо. У них загальні процеси мають особливості, що зумовлено місцевими природно-ресурсними і соціально-економічними умовами, особливо обмеженими можливостями місцевих бюджетів. Гостра проблема - недостатність коштів у місцевих бюджетах для забезпечення фінансування соціальної сфери та місцевих виробничих потреб.

Так, співвідношення між трьома регіонами з найвищим рівнем усіх видатків на соціальну сферу (Київ, Полтавська і Харківська області) і найнижчим рівнем видатків на душу населення (Чернігівська, Луганська і Вінницька області) становить 2,2 рази. Таким чином, в одних регіонах загальні витрати з місцевих бюджетів в розрахунку на одного жителя більше ніж у 2 рази перевищують аналогічні витрати в інших регіонах.

Такі значні відмінності у фінансуванні соціальної сфери з місцевих бюджетів ставить перед регіональними і місцевими органами завдання для вирішення соціальних та економічних проблем:

- оптимізація співвідношень між місцевими і загальнодержавними бюджетами

-вдосконалення інвестиційної і кредитної політики держави,

- розширення місцевих джерел наповнення бюджету за рахунок удосконалення податкової системи тощо.

- вдосконалення і посилення державного управління регіональним розвитком, забезпечення місцевого самоврядування → зростання децентралізації управління соціальним розвитком і активний перехід до регіонального та місцевого самоврядування, передача територіальним громадам повноважень і матеріальних та фінансових ресурсів з метою самостійного вирішення соціальних і економічних.

- поглиблення й розширення правових основ самоврядування регіонів, надання їм науково-методичної, організаційної та інформаційної допомоги з цих питань;

- створення спеціального загальнодержавного органу з питань регіонального розвитку (міністерство, комітет), що займався б питаннями регіонального та місцевого соціально-економічного розвитку;

- розробка та запровадження соціальних та економічних нормативів (на душу населення), диференційованих за різноманітними соціально-економічними критеріями по регіонах країни.

Політика економічного зростання на базі ринкових перетворень повинна бути пов'язана з регіональною соціальною політикою, які разом утворюватимуть комбіновану модель економічного і соціального розвитку, змістом якої мають бути позитивні зрушення в розвитку соціальних процесів, активізація реформ у соціальній сфері. Соціальна політика для регіонів усіх рівнів має стати пріоритетною.

Для Донецького району найбільш актуальною серед економічних проблем є ефективна реструктуризація економіки за рахунок удосконалення виробничої спеціалізації базових галузей — вугільної, хімічної, коксохімічної, металургії. Саме ці галузі є найбільш матеріаломісткими і створюють найбільше техногенне навантаження на природне середовище. → загострення і соціально-економічної ситуації: постійне зменшення чисельності населення за рахунок перевищення (понад 2 рази) смертності над народжуваністю, від'ємним сальдо міграції. У цих регіонах найбільше вивільнення працівників зі сфери економічної діяльності, в структурі яких переважно жінки й молодь →. загострення проблеми зайнятості працездатного населення, особливо шахтарів, жінок та молоді.

У Придніпровському районі, де зосереджена чорна і кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі та важке машинобудування, утворилось надмірне навантаження на довкілля, загострюються соціальні проблеми → активізація структурних перетворень у виробничій сфері з урахуванням соціальних наслідків.

У Поліському районі найбільш гострою проблемою є реабілітація радіаційно забруднених територій та залучення ресурсного потенціалу в народногосподарський обіг.

Найбільш гострими проблемами Карпатського району є: зупинення деіндустріалізації, активний розвиток сфери зайнятості, активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, вирішення екологічних проблем, зокрема, запобігання та упередження природних і техногенних катастроф з тяжкими екологічними, соціальними та економічними наслідками.