Пасісниченко Антон Харківський національний університет імені в.Н. Каразіна

(Україна, м. Харків)

В пошуках теорії ідентичності: від есенціалізму до дискурсивного конструктивізму і далі

Ідентичність в її особистісному та соціальному вимірах довгий час знаходиться в центрі уваги гуманітарних наук. Однак аналіз цього поняття представниками різних галузей знання призвів, швидше, до росту невизначеності його змісту. Тому для концептуалізації поняття «ідентичність» початковим завданням ми ставимо більш чітке визначення теоретичних підходів до соціологічного дослідження даного феномену.

Розвиток концепції ідентичності є нелінійним процесом, адже протягом своєї історії цей термін зазнав суттєвих змін, поворотів та реінтерпретацій. На першому етапі (який умовно можна датувати від античності приблизно до середини ХХ ст.) ідентичність визначається через поняття тотожності (індивіда чи будь-якої речі самому собі у будь-який час та за будь-яких умов). Це простежується y класичній європейській філософії, що розглядає суб’єкта як єдиний самототожний субстрат. Пізніші дослідження (кінець XIX – початок ХХ ст.) персональної ідентичності (як самості в рамках, насамперед, психологічних досліджень), та соціальної ідентичності (якою переймалися більшою мірою соціологи) також сходились у баченні ідентичності як тотожності. У першу чергу це стосувалось ідеї сутнісного внутрішнього Я індивіда як безперервного та тотожного собі.

Відповідно, перший етап концептуалізації ідентичності є есенціалістським за своєю природою. Його головна мета – пошук сутності (essense) особистої та групової ідентичності, що є даною, однаковою, незмінною та спільною для всіх. Тому в рамках есенціалістських тлумачень ідентичності ключовими для її пояснення стали такі риси, як тотожність, постійність, безперервність, унікальність та неподільність. У цій концептуальній схемі ідентичність сприймається як процес, в якому окремий індивід чи група утверджують себе в часі як «тотожні собі», а вся їх активність зводиться до «спостерігання», «усвідомлення» та «знаходження того, хто я (ми) є».

Ближче до другої половини ХХ ст. в концептуалізації ідентичності окреслюється новий етап розвитку. Свою антиесенціалістську спрямованість він отримує від послідовників символічного інтеракціонізму, які вперше переносять ідентичність з площини суб’єктивної в інтерсуб’єктивну, розглядаючи її як наслідок інтеракції. Цей етап слід розглядати в контексті теоретико-методологічних поворотів в науці того часу (лінгвістичний поворот 1960-70-х рр.., ціла хвиля зрушень у 1980-х – «постструктуралістьский поворот», «культурний поворот», «дискурсивний поворот», – які знайшли своє відображення в соціальному конструктивізмі). Відмінність соціально-конструктивістського дослідження від інших полягає у наявності певних “базових припущень”, які має поділяти дослідник: 1) критичне ставлення до очевидного знання; 2) історична та культурна обумовленість способів (ре)інтерпретації світу та самих себе; 3) зв'язок між знанням та соціальними процесами; 4) зв'язок між знанням та соціальною поведінкою.

Роботи постструктуралістів Лакана, Дерріда та, особливо, Фуко доводять попередній інтерес до питань мови та дискурсу до формування цілого наукового напряму дискурс-студій, представлених у теоретичному плані доробком М. Фуко, теорією дискурсу Е. Лакло та Ш. Муф, напрямком критичного дискурсивного аналізу (CDA) та дискурсивною психологією. Новітні поштовхи до переосмислення теорії ідентичності з'являються у спадщині постмодерну – таких сучасних класиків соціології, як П. Бурд’є, Е. Гідденс, У. Бек та З. Бауман.

Принциповою відмінністю нового дискурсивно-конструктивістського трактування ідентичності є акцент на її соціальному конструюванні. Замість фіксації сутнісних рис індивідуальної чи соціальної ідентичності в центрі уваги опиняються процеси конструювання цих ідентичностей у певних дискурсах та певних контекстах. До того ж ці процеси відображають складні владні протистояння у боротьбі за встановлення гегемонії одного дискурсу (боротьба за владу номінації). Відповідно, дискурсивно-конструктивістська концептуалізація ідентичності фокусується на принципово інших рисах, ніж її есенціалістська теорія: замість тотожності підкреслюється відмінність, замість постійності – плинність сучасних ідентичностей, замість безперервності – їх фрагментарність та суперечливість, замість унікальності єдиної ідентичності – множинність ідентифікацій, виражена у плюральних та гібридних формах ідентичності. Відбувається перехід від знаходження через досвід сутності незмінної ідентичності до відкриття того, як ідентичність конструюється у конкретному дискурсі та контексті і набуває певного змісту та цінності.

Сьогодні дискурсивно-конструктивістська концептуалізація ідентичності стикається із все більшою критикою, в рамках якої наголошується, що дискурсивно конструйований контекст та плюралістичний характер породжують ряд проблем, навіть парадоксів для подальших досліджень ідентичності. Нарікання на невизначеність поняття ідентичності знов актуалізують питання доцільності використання цього концепту. Представлені есенціалістська та дискурсивно-конструктивістська моделі концептуалізації ідентичності співпадають із запропонованим Р. Брубейкером та Ф. Купером розрізненням двох відповідних типів ідентичності: 1) «сильна ідентичність», що базується на аналізі самості та тотожності індивіда як серцевині концепції ідентичності; 2) «слабка ідентичність», що наголошує на складності та контекстній чутливості множинних ідентичностей. Автори зазначають, що прибічники нового підходу постійно натикаються на відтворення старого змісту концепту – ідентичності як тотожності. Есенціалізм «слабкої» ідентичності (дискурсивно-конструктивістської) можна спостерігати на прикладі сучасного конструювання європейської ідентичності. Парадоксальним є те, що зовні політика конструювання европейської ідентичності на основі гасла ЄС “Поєднані у різноманітті” («United in diversity») вказує на відмінність цієї нової наднаціональної ідентичності у термінах плюральності та інклюзивності. В той же час внутрішня логіка конструювання звертається до есенціалістської моделі концептуалізації європейської ідентичності, визначаючи її колективною у термінах гомогенності групи, що тотожна собі та визначається на противагу “неєвропейським” Іншим.

Пилека Тарас

Донецкий государственный университет управления

(Украина, г. Донецк)