Проблеми реалізації положень нормативно-правової бази України в повсякденній роботі соціального працівника

У даній роботі ми проаналізуємо проблеми реалізації нормативно-правової бази України соціальним працівником на прикладі затвердженого у 2005 році наказом Міністерства молоді та спорту «Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи в Україні». Недосконалість нормативно-правових актів, що регулюють цю роботу, часто призводить не лише до етичних суперечностей, але й до суперечностей із законом: іноді етичні норми прямо суперечать нормам чинного законодавства. Прикладами для нашого аналізу служитимуть реальні випадки із роботи наших колег, викладачів та нашої власної.

Актуальність проблеми зумовлена самою практикою, коли механізми, цілі, методи та принципи соціальної роботи не збігаються із аналогічними засадами різноманітних правових, економічних та соціальних інститутів, часто породжуючи конфлікти, які можна було б попередити, або, принаймні, зменшити, за умови відпрацювання певних конвенційних норм їх взаємодії. Із зазначеної тематики нами було знайдено лише одне українське видання, що розкриває етичні дилеми в роботі соціального працівника (підручник С.В. Іщук «Етика соціальної роботи. Курс лекцій»), та жодного – щодо реалізації нормативно-правових актів загалом. Для прикладу, в сусідній Росії подібні видання з’являються регулярно з початку 90-х років. В Україні це питання досліджується лише на рівні окремих наукових робіт та розділів у підручниках із соціальної роботи.

Як зазначено у преамбулі до Етичного кодексу: «У документі визначено шляхи розв'язання моральних проблем та прийняття найбільш адекватного професійного рішення в етичних питаннях». Виберемо три ключових положення цього кодексу та на прикладах із роботи соціального працівника проаналізуємо, наскільки адекватно нормативно-правова база включно із даним кодексом допомагає розв’язанню професійних проблем соціального працівника.

Отже, кодекс декларує наступне: І) «Безпека клієнтів є першою умовою діяльності спеціалістів із соціальної роботи» (п.2.2.3); ІІ) «Пріоритетність інтересів клієнта» (п.1.2); ІІІ) «Обов'язок спеціалістів із соціальної роботи – бути конфіденційними, що виключає можливість розголошення будь-яких відомостей про клієнтів за винятком тих випадків, коли це робиться з їхньої згоди чи в установленому законом порядку» (п.1.6).

Але ці ж принципи у рішенні конкретної ситуації часто виявляються нереалізовуваними. Так, соціальний працівник, що працює у середній школі, де вчаться діти-сироти із притулку для ВІЛ-інфікованих, а також незаражені діти, постає перед дилемою: хто в даній ситуації є клієнтом соціальної роботи? Незрозуміло, чиї інтереси, відповідно до пункту ІІ, мають бути пріоритетними? Інтереси ВІЛ-інфікований дітей чи інтереси решти дітей? Проаналізувавши дану ситуацію, ми впевнилися, що, відповідно до Етичного кодексу та норм законодавства, в ній неможливо діяти етично та законно.

Подібні колізії виникають не лише в окремих випадках, а є характерними для соціальної роботи в цілому. Типовий зразок соціальної роботи в Україні: соціальний працівник має щоденно обходити поквартирно задану кількість осіб пенсійного віку, які потребують допомоги. Є чітко визначений перелік послуг, які має надати соціальний працівник (купити продуктів, допомогти з прибиранням, виміряти тиск тощо), задана кількість квартир та графік. Виконавши свої обов’язки, зазначені в посадовій інструкції та вичерпавши відведений час, соціальний працівник раптом отримує від клієнта запит на додаткову потребу, ніде не зазначену, а саме: просто поговорити. Для бабусі, що нездатна нормально пересуватися та тривалий час живе одна, це є надзвичайно важливим. Виконати пункт ІІ з обраних нами можна лише шляхом порушення графіку та ненадання послуг іншим клієнтам, на відвідання яких не вистачить часу. Отже, соціальний працівник має порушити графік роботи або нашкодити інтересам клієнта. Етичний кодекс не дає відповіді щодо дій соціального працівника у цій ситуації.

Стаття 24 Конституції України, ст. 161 Кримінального кодексу та пункт 1.3 згаданого Етичного кодексу забороняють будь-яку дискримінацію за етнічною ознакою. Неможливість дотримання соціальним працівником цих норм можна продемонструвати на прикладі працівника дитячого будинку, до якого постійно звертаються циганські родини із запитом про усиновлення.

В чому причини невідповідності нормативно-правових актів реальній діяльності соціального працівника? Чому Етичний кодекс, який має полегшувати його роботу, навпаки, в ряді випадків заганяє його в глухий кут? Виділимо три головні причини:

1. В Україні на державному рівні не вироблено ефективних моделей надання соціальної допомоги. Ці моделі в ряді сфер налагоджено на недержавному рівні, але вплив такого позитивного досвіду на державну політику є незначним. В державних установах, за деякими виключеннями на «низовому» рівні, панує орієнтація не на реальні здобутки, а на звіти, статистику, показники.

2. Метою ряду нормативно-правових актів є не реальна допомога у розв’язанні повсякденних проблем в роботі, а декларативність. Тобто проголосити «правильні» гасла, із зазначенням «правильних» кліше на зразок «толерантність», «рівність», «інтереси клієнта» тощо. В результаті виходить гарний, «правильний» документ, який майже не має стосунку до реальних проблем в соціальній роботі.

3. Кодекс було написано чиновниками, що здебільшого не мають безпосереднього досвіду та уявлення про реальні проблеми, з якими стикається соціальний працівник.

В рамках цієї роботи неможливо повноцінно проаналізувати світовий досвід розв’язання подібних дилем, але відповіддю на питання «Що робити?» ми вважаємо необхідність «спустити» розробку подібних документів на низовий рівень. Тобто етичні дилеми в соціальній роботі мають вирішувати безпосередньо ті, хто з ними стикається, і, систематизуючи досвід, виробити ефективні, діючі вказівки для своїх колег і наступників.

Фаблинова Ольга

Институт социологии Национальной академии наук Беларуси

(Республика Беларусь, г. Минск)