Європейський Союз: у пошуку методологічних координат дослідження

Європейський Союз – унікальне за своєю історією, складом та структурою партнерство країн, що за роки свого існування зазнало кількісних та якісних змін, які стосувалися складу учасників ЄС та основних напрямів його діяльності. На даному етапі вивчення ЄС – не данина науковій цікавості, а нагальна потреба в аналізі складного утворення та основних його проблем, розробці шляхів їх вирішення, прогнозуванні варіантів розвитку, і головне – виробленні нового уявлення про Євросоюз.

Найбільшого поширення для аналізу ЄС в літературі отримав системний підхід. Це пояснюється тим, що Євросоюз, розвиваючись, все більше тяжів до створення цілісного утворення, з інститутами та органами, що керували б діяльністю всього об’єднання; спільною економічною (а згодом і політичною та культурною) системою; з соціальними спільнотами та індивідами, чия діяльність була б складно організована та спрямована на підтримання та відтворення загальноприйнятих зразків поведінки, цілісності ЄС. В результаті ЄС частіше за все розглядають саме як цілісну соціальну систему.

Аналіз ЄС за основними критеріями соціальної системи дозволяє сказати, що такі ознаки, як синергічність, неаддитивність, мультиплікативність, цілісність, відособленість, адаптивність, сумісність, зворотний зв’язок, динамічність різною мірою притаманні ЄС. Також системний підхід дозволяє виділити основні проблеми ЄС на сучасному етапі – статусну невизначеність, тенденцію до підвищення складності, економічну гетерогенність, соціальну напруженість. Але вирішення цих проблем з точки зору системи вимагає радикальних змін ЄС, зрушень у його законодавстві, устрої, складі. Це, в свою чергу, може поставити під питання існування ЄС в цілому.

Ґрунтуючись на здійсненому аналізі ЄС як системи, ми дійшли висновку щодо обмеженості використання системного підходу. Він не пояснює такі специфічні особливості ЄС, як відсутність внутрішньої цілісності, географічної єдності, внутрішньої неоднозначності та фрагментарності, а також не відкриває можливостей реального пояснення та вирішення сучасних проблем ЄС.

За умови існування ЄС в сучасному вигляді, на наш погляд, доцільніше використовувати інший підхід. Розгляд Євросоюзу як певного соціального простору має значно більші пояснювальні можливості, аніж як системи. Зберігаючи актуальними всі характерні для систем якості (адаптивність, зворотній зв'язок та ін.), соціально-просторовий підхід висвітлює та пояснює такі специфічні риси ЄС, як фрагментарність, варіаційність, наявність певних полів, позицій, локусів тощо. Незважаючи на особливості національної політики, територіальної та адміністративної організації тощо, спільний соціальний простір об’єднує всі держави Євросоюзу, тоді як об’єднання їх у межах єдиної соціальної системи зіштовхується з складнощами у поясненні деяких явищ.

Зокрема, відсутність цілісності Євросоюзу, рухливість його кордонів та географічної приналежності – одне з положень, несумісних з уявленням про ЄС як про систему. З іншого боку, це цілком характерно для просторового підходу до вивчення ЄС. Просторове зближення і співіснування агентів, віддалених в соціальному просторі, не матиме ніякого позитивного результату, і навпаки – близькість в соціальному просторі, однакове положення в економічному, культурному, політичному полях призводить до інтеграції навіть за умови віддаленого географічного положення. Тому немає нічого дивного в орієнтації ЄС на приєднання неєвропейських країн, близьких за економічними і соціальними показниками до країн Євросоюзу.

Іншим прикладом може бути пояснення в рамках просторового підходу неоднорідності ЄС, поділу його на центр та периферію, залежне становище окремих країн. З точки зору системного підходу цей поділ має, швидше, негативний характер, тоді як для просторового представлення реальності така тенденція природна. Внаслідок неоднорідності розподілу капіталів (економічного, культурного, політичного) кожна з країн (або груп країн) може займати неоднакове положення (позиції) у просторі чи підпросторі (полі). Також в просторі існують природно нерівні позиції, що в різні відрізки часу займають різні країни та групи країн. Це так звані домінантні та залежні позиції. До перших відносяться позиції розвинених, провідних країн. До других – маргінальні позиції, позиції відчуження тощо. Також існують периферійні позиції. На наш погляд, причин для зайняття країною периферійного становища може бути декілька:

- низька швидкість діяльності в окремих країнах (фактори – щільність населення, частка ВНП, культурне виробництво, соціальна активність);

- рівень включеності в основні процеси, інститути, зони ЄС (Єврозону, Шенгенську зону, ЄЕЗ);

- стан адаптації до умов існування в ЄС, викликаний недавнім входом до його складу.

Згідно з цими причинами, можна припустити, що периферійну позицію за рівнем включеності на сьогодні займають Великобританія, Румунія та Болгарія (знаходяться в складі ЄС, ЄЕС, Митного союзу, проте не входять до Шенгенської зони та Єврозони). Що стосується адаптивного стану, найбільш яскраво він проявився у тих країнах, які увійшли в склад ЄС у 2004 році (Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Словакія, Словенія, Чехія, Естонія, Польща) та 2007 році (Болгарія, Румунія). Економічні і соціальні показники цих країн відрізнялися від тих, що вже були в складі ЄС, їм був потрібний час для включення в економічне, політичне, культурне поля простору ЄС.

Отже, навіть такий загальний розгляд Євросоюзу в рамках просторового підходу відкриває значні дослідницькі можливості для пояснення і аналізу основних проблем цього утворення, а також прогнозування його подальшого розвитку. Тому в подальшому, на наш погляд, при поясненні специфічних і неоднозначних утворень, одним із яких є ЄС, доцільно використовувати саме просторовий підхід.

Шкуріна Вікторія

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

(Україна, м. Луганськ)