Особенности речевой коммуникации в студенческой среде

Анализ особенностей речевого поведения в социальном взаимодействии обусловлен необходимостью различения уровней социальной коммуникации. Особенности речевой коммуникации в социальном взаимодействии связаны с определенными ожиданиями получателей сообщения. Причем эти ожидания обусловлены более или менее устойчивыми ролевыми стереотипами, существующими в представлении адресатов, а именно: как должен говорить представитель той или иной социальной группы, какая речь вызывает или не вызывает доверие, владеет или не владеет выступающий темой и т.п. Чем более официальной является речевая ситуация, тем более формализованы ожидания слушателей.

Студенческая среда – особая субкультура, речевое поведение и невербальная коммуникация в ней специфичны и обусловлены самим студенческим образом жизни. Рассмотрим на примере студентов вуза, какие уровни социальной коммуникации можно выделить и в чем их особенности.

1. Уровень «Студенты – староста группы». Это пример формализованного речевого поведения: староста группы выступает как посредник между студентами и деканатом. Если староста в своих выступлениях подражает декану, при этом не пользуясь неформальным авторитетом, скорее всего, коммуникация цели не достигнет. Если староста общается с одногруппниками как рядовой студент, то посредническая функция также может быть не реализована. Здесь многое зависит от авторитета старосты. Если таковой имеется, можно держать незначительную дистанцию и выполнять посреднические функции. Если авторитета нет, его необходимо создавать, соответственно, при коммуникации проявлять сдержанную серьезность.

2. Уровень «Выступающий (например, на семинарском занятии или конференции) перед группой студент – группа». Речевое поведение выступающего строится в соответствии с требованиями к лектору или оратору. Студент может рассчитывать на живой интерес одногруппников только в случае яркого, не монотонного выступления в виде рассказа. Фразы с обилием причастных и деепричастных оборотов здесь в принципе неприемлемы. Сложные слова и выражения, по возможности, необходимо заменить на более простые.

3. Уровень «Студенты одной группы – студенты другой группы» (например, во время поточной лекции по заданию преподавателя или на студенческих соревнованиях). В этом примере коммуникация отличается обезличенностью речи в социальном взаимодействии, когда участники речевого общения говорят «не от себя», не от своего имени, а «от имени группы».

4. Уровень «Студент – преподаватель». Здесь могут быть варианты, например, особенной является коммуникация «Студент – молодой (не старше 35 лет) преподаватель». С таким преподавателем студенту легче найти общий язык. В его лице студенты могут обрести не только верного наставника, но и союзника. Молодые преподаватели участвуют в социальных сетях, что даёт им возможность быть ближе к своим подопечным. Но следует помнить, что студенты должны соблюдать субординацию в общении с преподавателем. В ситуации общения «студент – взрослый преподаватель» студенты должны с уважением относиться к преподавателю и демонстрировать соответствующее поведение на лекциях. Преподаватель, в свою очередь, должен уважать человеческое достоинство студентов и не переносить свое настроение на отношение к ним.

Крайне нежелательный вариант в общении с преподавателем – панибратские отношения. Есть примеры, которые говорят о том, что не только молодые, а даже средневозрастные или пенсионного возраста преподаватели вступают в панибратские отношения со студентами. Забавно смотрится картина, когда студенты, только что ушедшие с занятия, здороваются за руку, «стреляют» сигареты у своих преподавателей… Бывает, что студент старше преподавателя лет на 10 или даже на 20-30 лет. В послевоенные годы бывали случаи, когда разница в возрасте студента и преподавателя была очень существенной. Преподавателями становились люди, еще не окончившие вуз, а студенты приходили весьма взрослые. Говорят, что особых проблем в общении не отмечалось.

5. Самые интересные варианты: коммуникации «студент-студент», «студент-студентка», «студентка-студентка». Здесь и особые приветствия: «Здорово, братан!», «Привет, пацаны!»… У некоторых словарный запас не богаче, чем у Эллочки-людоедки. Однако в коммуникации важны не только слова, произносимые нами, но и жесты, мимика. Например, среди девушек есть традиция – целоваться и обниматься при встрече. Это все равно, что мужское рукопожатие. К счастью, у юношей это не принято.

Реальная речь (особенно в молодежной среде) грешит отступлениями или нарушениями тех или иных правил общения: люди бывают многословны, не всегда говорят то, что думают, их речь бывает отрывочной, неясной. Во внеучебное время студенческая коммуникация осуществляется посредством Интернета. Это, в свою очередь, особая культура и, соответственно, тема отдельного разговора. Но несколько примеров все же хотелось бы привести: так, фраза «я в сети» вовсе не означает, что вы – рыба. «Кинуть на мыло», «положить в ящик» – передать информацию по электронной почте. В скайпе принято «стучаться». Файлы не отправляют, а «заливают». «Кинуть в личку» – отправить сообщение конкретному пользователю.

Следует отметить, что в социальном взаимодействии отчетливо проявляется обслуживающий характер речевой деятельности; здесь речь всегда подчинена внеречевой цели, направлена на организацию совместной деятельности людей. Хотя нормы речевого поведения относятся к сфере молчаливых соглашений «между членами общества», именно в сфере социально ориентированного общения их соблюдение сопровождается значительно более строгим контролем.

Скляренко Катерина

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

(Україна, м. Дніпропетровськ)

Іграїзація як сучасна практика політичної участі

У контексті дослідження сучасного суспільства важливим є звернути уваги на феномен іграїзації. Незважаючи на наявні серйозні історичні дослідження феномену гри, розкриття витоків ігрових практик індивідів у саме соціологічному аспекті багато в чому залишається неопрацьованим. У цій ситуації актуальною стає проблема теоретичного обґрунтування евристичних можливостей теорії іграїзації і її застосування на практиці для пояснення сучасних українських полiтичних реалій.

С.А. Кравченко пропонує розглядати іграїзацію як нову соціологічну парадигму раціональності, в якій основна увага приділяється вбудовуванню ігрових елементів у соціальні практики, соціальні структури і процеси сучасного суспільства [2, c.271]. Теоретико-методологічний інструментарій пропонованої парадигми дозволяє аналізувати невизначеності постмодерністського суспільства через знаходження в них певного порядку і відносної визначеності. Іграїзація в цьому плані виступає як свого роду аутопойезисна операція, завдяки якій провадиться конструювання соціальної реальності з внутрішньосистемною невизначеністю [3, с.57]. Також видається можливим розглянути іграїзацію як усереднену уніфіковану "спектаклізацію" сучасного суспільства [1, c.125]. У "спектаклізованому" суспільстві індивіди звикають до двоїстості, характерної для ігрової ситуації. По суті, іграїзація озброює соціальних акторів мовою ігрових габітусів, створюючи програми комунікації, які дозволяють акторам ефективно взаємодіяти один з одним. Відповідно, соціальні актори нині мають адаптуватися до реальності, зміст якої визначається грою знаків. У цих умовах іграїзація виступає адаптаційним чинником, особливим нормативним регулятором соціального життя. Таким чином, ми виходимо на поняття іграїзації як ключове для розуміння соціальних стосунків.

Суспільно-політичне життя демонструє наявність в українському суспільстві помітної тенденції до іграїзаціі політичних процесів. Про іграїзацію політики красномовно свідчить здійснення виборчих кампаній як кампаній рекламних, що сприяє передачі ключових функцій з їх проведення з рук професійних політиків у руки професіоналів рекламної індустрії. Образи відомих українських політиків конструюються іміджмейкерами. Політична боротьба трансформується у боротьбу не стільки партійних програм, скільки публічних іміджів. Однією з ознак виборів 2010 р. стала велика кількість партій, що брали участь у виборчих перегонах, із символічними та емблематичними назвами. Помітним стало і дедалі частіше використання у назвах партій та партійних блоків слів, які, безпосередньо не відображаючи програмних положень політичних об’єднань, апелювали значною мірою до загальнозначущих почуттів виборців («Сильна Україна», «Батьківщина»). Лише назви кількох партій (КПУ тощо), які могли реально претендувати на місця у Верховній Раді, мали назви, що відображали певну ідеологічну позицію. Це значно ускладнило проблему впізнання виборцями положень передвиборчих платформ, але водночас засвідчило «спектаклізацію» політичної боротьби.

В сучасному політикумі після реалізації свого власного інтересу зацікавленість у діяльності партії і в політиці знижується або взагалі зникає. В цьому реалізується принцип раціональності іграїзованих практик політичних акторів з ігровим габітусом, який передбачає різноманітний набір засобів та цінностей для досягнення власних прагматичних стратегій. Зараз спостерігаються активні та швидкі переходи політиків із однієї політичної партії в іншу, часто протилежного ідеологічного спрямування. Це відбувається тому, що актори з адекватним ігровим габітусом мають широкий ризик-досвід, що дає їм змогу вчасно переоцінювати позиції «значущих інших» і змінювати відповідно до цього свої власні. Проте така стратегія політичної боротьби сприятлива, радше, для тимчасового залучення громадян до політичного процесу, без гарантії реальної їх участі в ньому у подальшому.

Французький дослідник П. Шампань зазначає, що «боротьба всередині національних політичних полів, що морфологічно і географічно стають дедалі ширшими, має тенденцію перетворюватися переважно в боротьбу символічного ґатунку» [4, c.76]. Внаслідок цього на перший план висувається питання виправдання і обґрунтування поточних політичних рішень, яке визначає ціннісно-смислові перспективи, формуючи адаптативно-іграізаційні підвалини наявної політичної системи. Внаслідок цього українське суспільство залишилося позбавленим будь-якої реалістичної консолідаційної ідеї, що позначилося «ідеологічним вакуумом», властивим поточним суспільно-політичним процесам. Можна бачити, що деяких акторів не стільки цікавлять аргументи власної правоти, скільки прагматична ефективність. За допомогою пропаганди і політичної реклами впроваджується ідея плюралізма інтерпретацій істини.

Отже, для іграїзованого суспільства характерна особлива модель поведінки, яка проявляється в межах сучасного українського політичного простору. Основними рисами, що характеризують процес становлення і поширення iграїзацiї в сучасному суспільстві, можна назвати: принцип "спектаклізації", адаптативності, симулятивностi та раціоналізації. Іграїзація є важливим феноменом для формування політично самоорганізованого актора, здатного адаптуватися і орієнтуватися в плюралізованому, відкритому суспільстві, раціоналізувати свої політичні дії.

Література: 1. Дебор Г. Общество спектакля.— М.: Логос, 2000. — 255с. 2. Кравченко С.А. Играизация общества: блага и проблемы // Сборник научно-популярных статей – победителей конкурса РФФИ 2007 года. - М.: Октопус – Природа, 2008. - С. 270-276. 3. Луман Н. Очерк общей теории общества. – М.: Литера, 2000. – 612 с. 4. Шампань П. Практика проведения опросов общественого мнения. – Спб., 2001. – 126с.

Смирнова Кристина

Харьковский национальный университет имени В.Н.Каразина

(Украина, г. Харьков)