Інверсії політико-інституційної системи у пострадянських державах

Інституціалізація політичного ринку в державі відбувається через встановлення формальних правил, таких, як закони, а також неформальних, на кшталт норм, традицій, звичок, пов’язаних із політичною поведінкою агентів політичного поля.

Монополізація політичного ринку дає можливість уряду встановлювати правила гри виключно на свій розсуд. Політична сфера суспільного життя завжди обертається навколо завоювання та утримання контролю, монополізації політичного ринку. Концепт політичного ринку є досить ефективним та поширеним сьогодні інструментом для аналізу політичних реалій крізь призму формально-економічної теорії.

Було б невірно пояснювати всі політичні зміни виключно волею еліт. Прийнято вважати, що нова політична еліта спирається на неоліберальні засади та прагне впровадити їх у політичну реальність. Але еліти пострадянських держав коректніше та доцільніше було б характеризувати не за критерієм їх ідеологічних переконань, а за їх реальними інтересами.

Суттєвим викривленням реальності було б трактувати процес переходу від соціалістичної до ринкової економіки й від авторитарної до демократичної держави як прямий та механічний. Державні структури є історично випадковими творіннями. Інституційна структура комуністичної держави була набором могутніх адміністративних структур, але їх нелегко переспрямувати на нові задачі. Кремезна радянська поліцейська машина не змогла після «перебудови» виявилася неспроможність системи виконавчої влади перетворитися на інститут захисту прав власності та контролю за дотриманням правил конкуренції на вільному ринку. Зміна суспільного ладу не означає, що радянська потенція гарантувати певний рівень добробуту кожного радянського громадянина швидко та спритно перетворилася на потенцію новостворених держав відповідати на виклики посткомуністичної економіки та суспільного розвитку.

Внаслідок «перебудови», крім приватизації власності, відбулася також приватизація політики: перехід від вироблення політичним сектором суспільного блага до забезпечення приватних можливостей бізнес-росту та придушення конкурентів. Політика у такому разі використовується як специфічна технологія перерозподілу ринку та сфер впливу. Політичний курс використовується як спосіб включення в економічну боротьбу.

Дослідники трансформацій у цьому регіоні зосереджують свою увагу на швидких змінах, що розгорнулися після 1989 року: на змінах політичного, економічного ладу та створенні громадянського суспільства. В цьому контексті зміни, що вже відбулися та ще відбуваються, важко назвати державним будівництвом – це, скоріше, демонтаж держави, роззброєння того Левіафану, яким вона була за радянських часів.

Зниження якості держави на пострадянському просторі пов’язане зі спрощенням структури управлінських інститутів, що відбувається за рахунок переходу до «ручного керування». Деінституціоналізація політичної системи є результатом адаптації суспільства та політичних еліт до умов життя пострадянського періоду. В контексті політичного, соціального та економічного хаосу 90-х років всі суспільні відносини (в тому числі й державні, фіскальні, поліцейські) почали регулюватися на основі традицій, що були притаманні певним суспільствам у дорадянський період. В результаті формальна зона в усіх сферах суттєво зменшилася, змінивши докорінним чином політичну систему, нівелювавши її роль. Публічна влада реалізується на основі патронажно-клієнтарних схем, не потребуючи для цього складної інституціональної системи політико-правових механізмів. Ці механізми закріплені юридично, але їх функція – не регулювання, не регламентація суспільно-політичних відносин, а лише їх ритуальна імітація, яка дозволяє сховати реально функціонуючі владні механізми (під ритуальною імітацією мається на увазі відтворення традиційно закріплених ролей, дискурсивних конструкцій, що створюють ілюзію правопорядку).

Більшість пострадянських держав відчувають гострий брак державної могутності. Відбувся радикальний перегляд ключових державних агентів, зменшився вплив адміністративної системи, інституціональна інфраструктура держави драматично погіршилася. Але й досі не сформульовано єдиного підходу стосовно розуміння всієї сукупності процесів державотворення після розпаду СРСР. Запропонована в дослідженні концепція деформалізації державних інститутів вбачається ефективним інструментом дослідження трансформаційних процесів політико-інституційної системи на пострадянському просторі.

Мозжегоров Сергей

Национальный исследовательский университет «Высшая школа экономики»

(Россия, г. Москва)

Сторителлинг как рефлексивный проект конструирования гомосексуальной идентичности

Социологическая теория конструирования индивидуального “Я” базируется на теоретической основе символического интеракционизма, который сфокусирован на особенностях межличностного взаимодействия индивидов в контексте формирования собственной Я-идентичности. Понятие самости (self) включает в себя активное переживающее “Я” и соответствующее восприятие себя как объекта, или “мое Я”. Данные диалектически-когерентные стороны индивидуального “Я” последовательно синтезируются в единый образ личности. Характеризуя современную личность как “рефлексивный проект”, который основан на самостоятельном выборе индивидом личностных форм идентичности, Э. Гидденс замечает, что процессуальность рефлексивной самоидентификации находит своё отображение в автобиографическом повествовании [1]. Таким образом, нарративное измерение конструирования идентичности приобретает социальный смысл в условиях общества поздней современности, становясь актуальным предметом междисциплинарных исследований.

Одной из возможных нарративных техник, воспроизводящих Я-идентичность является сторителлинг (англ. «story-telling»), понимаемый как процесс “рассказывания истории” и способ подачи информации, облечённой в форму сконструированной персональной истории. Сторителлинг как нарративная методика получил распространение в западных исследованиях, акцентирующих внимание на институциональных и политических контекстах личного повествования [2]. Исследовательский интерес западных социологов сфокусирован на социальных общностях и индивидах, идентичности которых наделены конкретными смысловыми социальными маркерами, далеко не всегда имеющими исключительно положительный оттенок в общественном сознании. В этом смысле ЛГБТ-сообщество (от англ. LGBT – объединение геев, лесбиянок, бисексуалов и трансгендеров) представляется социальной общностью, чья идентичность лишь несколько десятилетий назад обрела социокультурный, а также политический, контекст в пространстве публичного сторителлинга.

Сексуальность, представляющая в современной западной культуре ценный для самоидентификации индивидов конструкт [3], нашла своё отражение, прежде всего, в нарративных исследованиях гомосексуальной идентичности как предмета, который, в противовес нормативной гетеросексуальности, проблематизирован изначально. В исторической ретроспективе гомосексуальный субъект выступал в качестве маргинализированного объекта религиозного, медицинского и криминального дискурсов, находясь за рамками социальных норм и публичных практик артикуляции собственного “Я”. Социальные трансформации второй половины XX века, связанные с протестными акциями новорожденного гей-движения, т.н. “сексуальная революция”, превратили гомосексуального субъекта в “героя постсовременности”, который публично артикулировал факт своего существования. Гомосексуальная идентичность стала определяться как социальный конструкт, воспроизводящийся посредством «гомосексуального раскрытия» (coming out) в публичных нарративных практиках. Персональный генезис гомосексуалов контекстуально сопровождается длительным процессом рефлексивной самоидентификации, который включает в себя критический момент осознания собственной сексуальной идентичности, преодоления внутренней гомофобии, поиски своего сообщества, и конечную социализацию и культивацию гомосексуального “Я”.

Концепт гомосексуальной идентичности оформился в нарративе “модернистской сказки”, представляющей собой историю личных переживаний и опыта гомосексуальных индивидов [4]. Сюжетно “модернистская сказка” была выстроена в эмоционально-психологическом контексте категорий сексуального страдания, выживания и преодоления – своеобразной смыслоформирующей модели “классической” истории гомосексуального раскрытия [5]. Сторителлинг в рефлексивной перспективе ЛГБТ-идентификации выстраивается в фокусе следующих нарративных моментов:

Персональные истории гомосексуалов в контексте публичного раскрытия своей идентичности включают в себя два жизненных этапа – жизнь до «раскрытия гомосексуальности», и жизнь после него. Публичное раскрытие проводит демаркационную линию, которая разделяет нетождественные и контрастирующие по отношению друг к другу нарративные сюжеты. Гомосексуальное раскрытие есть своеобразная проективная точка, которая (пред)определяет формирование новых смысловых нарративов, (ре)интерпретацию прежних «до-гомосексуальных» сюжетов в условиях перестройки Я-идентичности;

Оформление нарративных сюжетов после гомосексуального раскрытия происходит в условиях сложившегося «здесь и сейчас» ситуационного контекста, определенного социальными и экзистенциальными факторами индивидуального бытия гомосексуальных индивидов;

Дискурсивное измерение гей-историй позволяет выявить общий смысловой фон нарративов на микроуровне. Техника сторителлинга акцентирует внимание на процессуальных моментах повествования; в частности, как осуществляется процесс рассказывания. Это включает широкий арсенал вербальных и невербальных проявлений, репрезентирующих публичное самовыражение гомосексуалами своей Я-идентичности.

Литература: 1. Гидденс Э. Последствия современности / пер. с англ. Г.К. Ольховикова. М. Изд-во: Праксис. 2011. 352 с. 2. Polletta F., Chen P.C., Gardner B.G., and Motes A. The Sociology of Storytelling. Annual Review of Sociology. April 20, 2011. P. 109-130. 3. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. М. Касталь. 1996. 448 с. 4. Plummer K. Telling sexual stories: Power, change, and social worlds. New York: Routledge. 1995. 5. Crawley, S.L. & Broad, K.L., “Be your [real lesbian] self: Mobilizing sexual formula stories through personal (and political) storytelling”. Journal of Contemporary Ethnography. 33 (2004). P. 39-71.

Мороз Снежана

Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)