Радянська музика

Цим поняттям виражається надзвичайно строкатий і багатобарвний період більше семи десятиліть - насичений блискуче яскравими і водночас трагічними подіями, творчими досягненнями, значними фігурами, новими сферами творчості - киномузыкой, музикою для драматичного театру, електронною музикою. Суперечності, зумовлені политикоидеологической ситуацією, не можуть перешкодити визнати цей період епохою тріумфального розквіту радянської музики, представленої гучними іменами С. Прокоф'єва, Д. Шостаковича, Р. Свиридова, А. Хачатуряна, А. Ешпая, Р. Щедріна і "дисидентів" 1960-х - А. Шнітке, Е. Денисова, С. Губайдуліної, Р. Канчелі. Всі вони дуже різні: за стилем, творчим кредо, відносин до реальності і до світу. Але їх внесок в музичну культуру XX ст. незаперечний і вагою.

Одна з перших і найяскравіших сторінок починається до революції - майбутній корифей радянської музики Сергій Прокоф'єв (1891 -1953), який 13 років, як він згадує в автобіографії, приніс на вступний іспит у Петербурзьку консерваторію чотири опери, дві сонати, симфонію і безліч фортепіанних п'єс. Навчаючись на композиторському та фортепіанному факультетах, автор "модернистических" опусів для фортепіано і перший в Росії виконавець творів Шенберга, у 1912 і 1913 рр. пише і виконує сам два фортепіанні концерти, сьогодні прикрашають репертуар піаністів, а тоді прийнятих петербурзькими меломанами з іронічним подивом. Закінчивши консерваторію, у закордонних подорожах молодий Прокоф'єв розсовує для себе горизонти нової музики, знайомлячись з музикою Равеля, Стравінського, і, повернувшись в Росію, захоплюється ідеєю написати російський балет за мотивами казок зі збірки А. Афанасьєва. Жива пустотлива "Казка про шута, сімох блазнів перешуткував" визначає стильову міру майбутнього майстра: лірика, глибока і разом з тим боязка і трепетна, в поєднанні з іронією і гротеском, сарказмом.

Ці лінії простягнуться до фортепіанних циклів "Сарказмы" і "Скороминущості", вокальної казці "Гидке каченя", фортепіанних сонат, "Класичної симфонії", а "м'язисті" ритмічна стихія знайде відображення в "Скіфській сюїті", зустрінутої слухачами приблизно як "Весна священна" Стравінського в Парижі.

Як Рахманінов, Стравінський і багато інших російські композитори, Прокоф'єв в 1918 р. на довгі десять років залишає Росію, займаючись концертною діяльністю і не кидаючи твір музики. Але за кордоном музику його сприймали неоднозначно - як пролетарську. Хоча саме в цей період були створені дивовижної краси Третя симфонія, балет "Блудний син", Четвертий та П'ятий фортепіанні концерти. Були і справжні успіхи на концертному ниві: в 1921 р. Дягілєв ставить в Парижі "Казку про шута". У США написана і поставлена опера, що йде сьогодні на багатьох сценах світу, - "Любов до трьох апельсинів". У 1927 р. Прокоф'єв гастролює в Росії і захоплений як теплим прийомом, так і загальною атмосферою оптимізму та ентузіазму.

У 1933 р. Прокоф'єв повертається в Росію і активно включається в музичне життя країни. Не все було безхмарно. Хоча він стає постаттю першої величини, композитору доводиться йти на компроміси ідеологічного порядку. Такими поступками радянської творчої програмі були і кантата "До двадцятиріччя Жовтня", і опера "Семен Котко" за повістю Ст. Катаєва "Я син трудового народу", а після знаменитого Постанови 1948 р. (який оголосив боротьбу з формалізмом у мистецтві) опера за повістю Б. Польового "Повість про справжню людину", ораторія "На варті миру". Але в радянський період (практично за двадцять років) з'являються один за іншим чудові твори - балет "Ромео і Джульєтта", музика до кінофільмів С. Ейзенштейна "Олександр Невський" (і однойменна кантата) та "Іван Грозний", комічна опера "Дуенья", опера "Війна і мир".

Війна накидає похмурі відтінки на музику цього сонячного композитора, і стан тривоги, колючі й агресивні епізоди відрізняють і П'яту, Шосту симфонії, і Сьому, Восьму фортепіанні сонати. Хоча в цей і наступний важкий період ідеологічних репресій Прокоф'єв пише чудово світлі твори - балети "Попелюшка", "Кам'яна квітка" і дивовижну за майстерністю Сьому симфонію (1952).

Особливі сторінки творчості С. Прокоф'єва - його музика для дітей, яку він писав охоче і захоплено. Його чудова симфонічна казка "Петя і вовк", що знайомить дітей з інструментами симфонічного оркестру, втілена в десятках сценічних і мультиплікаційних версій.

Важко не погодитися зі словами письменника Іллі Еренбурга: "нащадки не зможуть зрозуміти важкого і славного часу, який ми ще маємо право назвати нашим, не вслухаючись у твори Сергія Прокоф'єва і не замислюючись над його надзвичайною долею".

Але ці ж слова можна віднести до творчості і долі іншого видатного радянського композитора Дмитра Шостаковича (1906-1975). І він відбив свій час з такою пронизливою силою і правдивістю, що музику його найчастіше важко слухати без співпереживання болю і гіркоти. Належачи вже до наступного за Прокоф'євим поколінню, хоча почасти і його сучасник, Шостакович живе в іншій Росії, бачить її іншим поглядом. Дивно м'який і делікатний чоловік, він був щиро відданий своїй Батьківщині, але невимовно страждав і співчував своєму народові, замордованого брехнею і энтузиастическим напором фальшивої ідеології. Він на собі відчув методи батога і пряника, що застосовуються до радянської творчої інтелігенції, - оббреханий і оскаржений у статті 1937 р. "Сумбур замість музики", позбавляється права виконання своїх творів, які не відповідають державним настановам, і удостоєний звання Народного артиста СРСР, Героя соцпраці, шести Державних премій СРСР, Державної премії РРФСР, Шостакович був признаваем у всьому світі, обраний членом академій і університетів багатьох країн. Але режисер Юрій Любимов якось розповів, що композитор довгі години проводив на сходах, нібито курячи за межами квартири, а насправді боячись, що за ним прийдуть з арештом, і не бажаючи, щоб сім'я стала свідком такої сцени.

Його світової популярності як композитора поклала початок дипломна робота - Перша симфонія, а всього їх було створено п'ятнадцять, і кожна ставала подією. У 1941 р. з'являється військова Сьома зі знаменитим епізодом фашистської навали, потім трагічно експресивна Восьма. Оговтавшись після ідеологічних репресій 1948 р. та заборони на виконання фактично всіх творів 1930-х рр.., у тому числі опери "Леді Макбет Мценського повіту", після запеклої критики Десятої симфонії (за песимізм і невірне відображення радянської дійсності) композитор пише "ідейні" твори з використанням мелодики побутових масових жанрів і пісень - Одинадцяту "905 рік", Дванадцяту "917 рік", Тринадцяту симфонію на вірші Е. Євтушенко, гостру й іронічної. Досвід звернення до симфонії до поезії знайшов блискуче вираження в Чотирнадцятої симфонії, своєрідному вокально-симфонічному циклі на тексти поетів Ст. Кюхельбекера, Р. Рільке, Ф. Гарсіа Лорки, Т. Аполлінера - глибоко ліричному і філософському творі. Абсолютно чудовим гімном бетховенскому і малеровскому симфонізму стала остання - П'ятнадцята симфонія Шостаковича, відверта лірична сповідь людини трагічної долі і найтоншої культури. Видатним внеском у світову спадщину камерної інструментальної музики треба назвати п'ятнадцять струнних квартетів.

П'ятнадцяти масштабних симфоній і квартетів вже було б достатньо, щоб прославити ім'я композитора і вважати його однією з найзначніших творчих постатей музики XX ст. Але спадщина композитора величезний, він створив чудові твори в різних жанрах. Отримуючи за російською традицією в консерваторії і фортепіанне освіту, він навіть сумнівався в юності у виборі шляху композитора чи піаніста. Вирішивши на користь написання музики, він виступав з концертами, взяв участь у Міжнародному конкурсі ім. Ф. Шопена і написав кілька видатних творів для фортепіано, серед яких два концерти, відомі цикли характерних п'єс, 24 прелюдії і фуги - геніальна репліка баховскому клавирному циклу поліфонічного майстерності.

Його скрипкові і віолончельні концерти, сонати виконувалися такими майстрами, як Давид Ойстрах і Мстислав Ростропович, а передсмертна трагічна соната для альта з парафразом у фіналі теми "Місячної сонати" Бетховена належить до перлин рідкісного для цього інструменту репертуару. Величезна і театральна спадщина Шостаковича, в якому крім згаданої чудової опери, забороненої до виконання названої у другій редакції "Катерина Ізмайлова", треба назвати оперу "Ніс" за Гоголем, балети 1930-х рр. "Золотий вік", "Світлий струмок" і "Болт", партитури для драматичного театру і кіно. Широко відома "Пісня про зустрічний" з однойменного кінофільму, колишня у 1945 р. гімном ООН, музика до кінофільму "Овід", з якої в концертах часто виконується інструментальний "Романс". Особливе місце займає тонка і вишукана вокальна лірика, перетворює чудові традиції Мусоргського та Малера, - ліричні цикли на вірші Мікеланджело, Блоку, Цвєтаєвої та гумористичні - "Сатири" на вірші Саші Чорного. П'ять романсів на слова з журналу "Крокодил", "Чотири вірші капітана Лебядкина" на слова з роману "Біси" Достоєвського.

Шостакович створив неперевершену музичну літопис радянської країни, у якій шедеври, зустрічаються з захватами та хулою сучасниками, сусідили з творами, написаними в догоду офіціозу (Друга симфонії "Жовтня", Третя "Першотравнева", ораторія "Пісня про ліси", кантата "Над Батьківщиною нашої сонце сяє"). Але і вони писалися щирим майстром, старавшимся висловити з силою ті почуття, які переживав народ зі своєю країною.