Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
історія (додаткові матеріали).doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
12.11.2019
Размер:
343.55 Кб
Скачать

Історія світової естетичної думки

Античні ідеї естетичного

Антична естетика розвивалася в Давній Греції (з кінця VII ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) та Давньому Римі (з II ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.). Мала своїми витоками міфологічні уявлення, що склались в первісному суспільстві. Міфологія - це відображення природи і всього світу такими, що заселені живими істотами з їх магічною, таємничою та фантастичною практикою. В поемах Гомера боги не лише набувають в міфології людиноподібний вигляд, їм притаманні риси, які співпадають з первісними уявленнями про прекрасне.

Найважливіше місце в естетиці античності належить поняттю гармонії - уявленню про єдність протилежностей, які складають єдине ціле. Найвищим втіленням цієї гармонії став космос. Філософська школа піфагорійців (VI ст. до н. е.) ототожнювала гармонію, красу та досконалість. Гармонію чисел вони шукали, зокрема в музичних звуках струн. Піфагорійці не тільки розробили вчення про математичні основи музичних інтервалів, але й намагалися застосувати музику для встановлення душевної гармонії людини. За уявленнями піфагорійців, душа людини являє собою гармонійно організовану числову структуру. Музика резонуючи з душею, долучає її до гармонії космосу, радує людину. Таким чином душа осягає закони космосу тому, що подібне пізнається подібним.

Естетичний ідеал: прекрасне для елліна - це передусім, завершене, оформлене, практичне, конкретне, симетричне. Зразком такого типу прекрасного - людське тіло, відтворене скульпторами класичної епохи.

Античні мислителі пишуть про триєдність істини, добра та краси, розглядаючи етичні та естетичні проблеми в нерозривному поєднанні.

Значну роль у розвитку естетичного знання відіграв видатний давньогрецький філософ Сократ (близько 469-399 рр. до н. д.). Поставивши в центр своєї філософії людину, на неї він спрямовує інтерес свого пізнання. Він наголошував на єдності естетичного та етичного, що було відображено в понятті калокагатія. Філософ розглядав прекрасне, як загальне поняття. Воно пов'язано з користю, доцільністю, а отже прекрасним є все те, що придатне за для досягнення певної мети. Відносність цього поняття визначається тими цілями, котрі ставить людина. Ідеал Сократа - мудрець, який силою власного розуму переборює всі страждання і навіть страх перед смертю.

Сократ відкрив дорогу для систематичної розробки естетики в ученнях Платона та Арістотеля.

На противагу своєму учителю, Платон (427-347 рр. до н. д.) виводить поняття краси не від суб'єкта, що її пізнає. Згідно з його ідеалістичними поглядами, реальним є світ ідей, а земний світ - це лише "тінь ідеального світу". Ідея прекрасного - це об'єктивна, безособова, реально існуюча ідея, яка породжує прекрасні речі. Краса осягається не почуттями, а розумом. Має надчуттєвий характер. Сприймає красу як двозначне поняття: з одного боку вона є джерелом чуттєвої насолоди, яке не потрібне, аз іншого - сприяє прагненню людини до духовної сфери. Ключові естетичні поняття філософ пов'язував з мистецтвом. Мистецтво, як "тіньтіней", вторинне відображення світу, позбавлене пізнавальної цінності, воно саме оманне та заважає пізнанню істини. Але, все ж таки він вважав його могутньою силою, яка може покращувати чи погіршувати людину. Потрібним є лише таке мистецтво, що є корисним для держави. Воно знаходиться під суворим контролем держави, створюється за суворими канонами та виховує громадян. Наприклад, корисним є складання та виконання гімну богам. Зразковою є культура Давнього Єгипту.

Основними роботами, в яких розглядається естетична проблематика вважають: "Гіппій Великий", "Бенкет", "Іон", "Держава", "Закони".

На противагу Платону, Арістотель (384-322 рр. до н. д.) вважав, що всі речі становлять в собі єдність матерії та форми (ідеї). Тому краса існує не в світі ідей, а є ознакою реальних предметів. "Основні форми прекрасного - це порядок (у просторі), співмірність і визначеність".

Філософ розглядав мистецтво як особливий, заснований на наслідуванні спосіб пізнання. Завдання мистецтва полягає в творчому відображенні дійсності, а не в механічному її відтворенні. На відміну від історика, пише Арістотель, поет говорить не про те, що сталося насправді, а про те, що може статися.

Показав зв'язок мистецтва з найвищими формами задоволення. Є задоволення "низькі", тілесні, такі, що властиві людям нижчих соціальних станів. їм проти поставляються "чисті", високі, елітарні - це задоволення від прекрасних речей, як наприклад живопис чи наука. Останні пов'язуються з естетичною насолодою. "Насолода ж надає досконалість і повноту діяльностям, - писав він, - а відповідно і самому життю, до якого всі прагнуть. Тому зрозуміло, що всі тягнуться до задоволення, для кожного воно робить життя повним". В своїх роботах "Поетика", "Риторика" Арістотель розглядає окремі жанри та види мистецтва. Всі види мистецтва різняться засобами імітації: звук - засіб для співу та музики; слова та розміри - для поезії. Види мистецтва поділяються на мистецтва руху (поезія, танок, музика) та мистецтва спокою (скульптура і живопис). Твір мистецтва облагороджує людей тим, що через очищення душі звільняє її від негативних пристрастей. Катарсис являє собою мету мистецтва. Виховний вплив мистецтва, Арістотель розумів не лише як наслідок змісту та спрямованості твору, а і як результат певної підготовки глядача та слухача, наявності культури естетичного сприйняття.

Поняття людської краси філософ пов'язував із її внутрішньою красою, такими поняттями як мужність, справедливість. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

Елліністичний період розвитку античної естетики (III ст. до н. д. - III ст. н. д.) знайшов своє відображення у розвитку стоїцизму (Зенон, Цицерон, Сенека), епікуреїзмі (Епікур, Лукрецій), скептицизмі (Піррон, Секст Емпірик) та неоплатонізмі (Плотін, Прокл).

Основні ідеї неоплатонізму були сформульовані Плотіном та доповнені Проклом. Вони, подібно до Платона, визнавали чуттєвий світ проявом божественної еманації, відповідно краса матеріального світу є відображенням краси вищого порядку - надкраси божественного принципу. Витікаючи з божественного та пронизуючи духовно-матеріальне буття, краса свідчить про єдність універсуму. І чим більше душа звільняється від тілесного та "долучається до ідеї Бога", тим вона прекрасніша.

Середньовічна естетика

Доба Середньовіччя починається в Європі з кінця IV ст. і завершується приблизно в XIV ст. Середньовічна культура - це культура релігійного типу, якому притаманна різка перевага релігії над усіма іншими сферами культури. Насиченість усієї системи культури духом релігії та її принципами, знищення всього, що не відповідає нормам, канонам і догматам церкви стають типовими для Середньовіччя, втілюються у своєрідному світогляді.

Центральне місце у християнській моделі світу належало Богу, як вищому, всеохоплюючому началу. Бог є творцем світу з його упорядкуванням. Основним принципом цього упорядкування є ієрархія різних, рівнів світобудови. Вищий рівень - це світ вічного, незмінного і довершеного в своїй організації буття. Це світ божественного, або "інтелектуальне небо", де блаженні бачать лик Святої Трійці. Другий рівень - це "духовне небо", яке населяють духовні субстанції, тобто ангели. Потім іде світ земний - світтварний, недосконалий і мінливий, який підпорядкований занепаду і зникненню. Нижчий світ - це пекло, де хазяйнує диявол. Отже, основу християнської картини світу складає протистояння божественного і земного, "світу горнього" і "світу земного", духовного і матеріального, добра і зла.

Теоретичне обгрунтування християнського світобачення було здійснене середньовічною філософією. Філософію Середньовіччя часто йме ну вали "служницею теології (богослов'я)", оскільки розвиток її дуже тісно був пов'язаний з релігією християнства. Дійсно, філософія цього періоду теоретично обґрунтовувала догмати християнства; виробляла теоцентричну модель світу, де центром світобудови був Бог-творець; вивчала всі проблеми у зв'язку і крізь призму християнського розподілу світу на добро (небесне, божественне) і зло (земне, диявольське).

Традиції античної естетики після розпаду Римської імперії продовжували своє існування у Візантійській державі, але стався перенос акцентів від таких естетичних категорій як гармонія та міра до категорії піднесеного. Розвиток естетичної думки епохи Середньовіччя відбувався під впливом християнської доктрини, що обумовило її специфічність, підпорядкованість релігійним вимогам. Головне місце в естетичній системі займала божественна краса. А світ наповнений красою, оскільки він - творіння бога. Творчий процес був прирівняний до божественного акту, бо художник - це посередник між вищими силами та людьми. Завдання мистецтва полягало не в реалістичному відображенні світу, а в тому, щоб застосовуючи символи, алегорії та знаки, натякати на вічне.

Характерною рисою християнського світогляду є його символізм. Тобто сприйняття і тлумачення кожного предмета або явища природного світу як певного знака - символу світу божественного, духовного. Архітектуру та скульптуру цього періоду називають "Біблією в камені" через те, що вони відображають прагнення людини до Бога. Значна висота готичних храмів, їх прагнення вгору та вертикалізм, символізують "порив та політ віруючої душі". За принципом символізму побудовані зображення святих на іконах. Великі очі - дзеркало душі - є символом пріоритетності духовного над земним.

В- історії естетичної думки можна виділити два хронологічні періоди: раннього та пізнього середньовіччя. Найвизначнішими представниками естетики середньовіччя виступають Аврелій Августин, Псевдо-Діонісій Ареопагіт та Фома Аквінський.

Теоцентричну філософію репрезентує християнський богослов Аврелій Августин (354-430 рр.). В центрі світотворення, за Августином знаходиться Бог - триєднання абсолютної істини , добра та краси. Бог створив світ за законами краси, тому він є прекрасним. Краса ієрархічна, виступає мірилом усіх речей. Вона втілюється в таких принципах як цілісність, єдність, порядок та форма. Значну увагу філософ приділяв питанню мистецтва, змістом якого виступає краса, насамперед духовна. Пріоритетним є мистецтво, що відтворює саме таку красу: поезія та музика. Всі мистецтва повинні долучати людину до краси та духовних цінностей. Це можливо шляхом прямого емоційно-естеяйчного впливу, чи за допомогою візуальних знаків-символів. Знак у Августина стає універсальною категорією. Знаками виступають різні міметичні зображення, мова, алегорії та ін. Саме знаки натякають на божественну сутність речей, ведуть до розуміння істини, навіть насолоду від сприйняття творів мистецтва; Августин розуміє як знак вищої духовної насолоди. Знаково-символічний характер мистецтва став однією з характерних рис естетичного мислення в Середні віки.

Основу середньовічної естетики становлять погляди Псевдо-Діонісій Ареопагіта (V чи поч. VI ст.) - анонімного автора "Арео-пагітиків". "Ареопагітикі" складаються з трактатів: "Про божественні імена", "Таємниче богослов'я", "Про небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію". За ними саме за допомогою прекрасного відбувається залучення людини до Бога, як джерела краси. Передача вищого знання здійснюється через розуміння символів. Останніх вирізняють два типи - "подібні" та "неподібні" до архетипу. "Неподібні" вищі, бо через відсутність зв'язку з предметом легше направити уяву на дещо протилежне зображенню - на абсолютну духовність. Навіть потворні предмети та явища можуть бути символами духовного. Повне розуміння символів дає найвищу насолоду.

Систематизатором середньовічної філософії вважають Фому Аквінського (1225-1274 рр.). Він поєднав християнську філософію, що базувалась на ідеях Платона та неоплатоніків, з раціоналістичною філософією Аристотеля. В естетиці розробляв вчення про форму (ідею) та сутність (матерію), визначаючи прекрасне як сукупність суб'єктивних та об'єктивних характеристик предмета. Ними виступають об'єктивні (пропорційність, духовність, повнота, досконалість) та суб'єктивні (духовна насолода, яку відчуває людина споглядаючи об'єкт) характеристики. Краса оцінюється не як символ божественного, а як природна краса, від споглядання якої людина отримує задоволення. Наголошував на ідеалізаторській функції мистецтва, коли митець робить прекрасне з потворного.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.