Лекція 12. Історія російського образотворчого мистецтва Образотворче мистецтво Русі IX-XIII ст.

Давньоруська монументальний живопис з'являється в епоху розквіту Київської Русі (за князів Володимира Святого і Ярослава Мудрого). Вона складалась на основі візантійських традицій, проте російські майстри зуміли створити власне національне мистецтво, збагативши європейську культуру своєрідними стінними розписами і іконописом. Майстри, оформляючи давньоруські собори, використовували два види техніки монументального живопису: мозаїку і фрески.

Систему розпису середньовічного храму можна представити на прикладі самого відомого пам'ятника XI століття - Софійського собору в Києві. Головні частини інтер'єру (подкуполыюе простір і апсида) були прикрашені мозаїкою. У куполі в оточенні чотирьох архангелів був зображений Христос Вседержитель (Пантократор). У простінках між 12 вікнами барабана поміщені фігури 12 апостолів; в парусах, що підтримують купол, - євангелісти; на стовпах тріумфальної арки перед центральною апсидою зображується сцена Благовіщення. У центральній апсиді на її верхній увігнутій поверхні постає Богоматір у молитовній позі з піднятими вгору руками. Це заступниця, яка отримала пізніше в народі ім'я "Нерушима стіна", - образ, що сходить до язичницького образу праматері. Її фігура досягає висоти майже п'яти метрів. Нижче Богоматері представлена сцена євхаристії - причастя. Ще нижче, в простінках між вікнами, зображуються фігури святителів, отців церкви. Мозаїчні зображення площинні, їх форми архаїчні, овали осіб подовжені, очі широко відкриті, жести умовні, складки одягу утворюють орнаментальний малюнок. Однак урочиста канонічна нерухомість фігур святителів (фігури, представлені в фас, розташовуються на певній відстані один від одного) не позбавляє їх одухотворені обличчя індивідуальності.

Інші частини храму розписувалися водяними фарбами по сирій штукатурці - фресками. Під фрескового техніки в Київській Софії виконані багато сцени з життя Христа, Марії, архангела Михайла, зображення праведників і мучеників. Таким чином, мозаїки і фрески російської церкви (як і візантійської) знайомили віруючих з основними персонажами і подіями з Євангелія.

У Київській Софії були також і фрески світського змісту: на південній стороні центрального нефа зображені фігури дочок князя Ярослава, а на північній - його сини.

Іншими прикладами монументального живопису домонгольської Русі виступають фрески в соборі Святого Дмитра (1195) у Володимирі, Спасо-Преображенського собору Спасо-Мирожского монастиря (середина XII ст.). Порівняння фресок у соборі Святої Софії в Києві, в соборі Святого Дмитра у Володимирі дозволяє зробити висновок, що там використовувалися різні принципи монументального живопису. На володимирських фресках апостоли - це не масивні фігури київського храму з їх спрямованим прямо на глядача гіпнотизуючим поглядом широко розплющених очей. Художник зобразив апостолів в динамічних позах. Вони одягнені в широкі, спадаючі складками плащі і звернені один до одного, подібно античним філософам, провідним тиху вчену бесіду. Їх особи дуже індивідуальні, "портретний. В руках апостоли тримають розкриті Євангелія - це знак, який вказує на початок Страшного суду. Володимирські фрески дуже яскраві і багаті колірними поєднаннями: тут найбільше золотисто-коричневих тонів, їх доповнюють жовтувато-зелені, блакитні, лілові, світло-сині і червоно-коричневі. Лики святих об'ємні, переходи від тіні до світла плавні.

Найяскравішою сторінкою давньоруського мистецтва є іконопис. Ікона - це твір мистецтва особливого роду. За вченням Отців Церкви, іконний образ сходив до первообразу, тобто являв собою не особисте сприйняття якимось художником старозавітних або євангельських осіб, подій і відкриттів, а як би відбиту духовну істину; володів (у доступних людині межах) такою ж повнотою знання про надприродне, Божественне світі, як і тексти Священного Писання. А це означало, що художник повинен був слідувати прийомаміконографії, тобто він не міг змінювати композиційні схеми і вигляд персонажів на свій розсуд. Саме іконографія гарантувала вірність зображеного Священному Писанню і соборного досвіду церкви.

Так сформувався один з основних ознак середньовічного мистецтва -канонічність, тобто слідування суворим правилам - канону. Особливо це стосується давньоруських іконописців, які використовували стійкий набір сюжетів, а головне - типи зображення і композиційні схеми, затверджені традицією і церквою. У художній практиці застосовувалися так звані зразки - малюнки, пізніше - прориси (контурні кальки), без яких рідко обходиться середньовічний майстер. Вони не давали художнику збитися і ухилитися на шлях самомышления. Канон - явище складне і не може бути оцінений однозначно. З одного боку, він сковував думка середньовічного живописця, обмежував творчі можливості. З іншого - як невід'ємна частина середньовічної культури він дисциплінував художника, направляв його творчий пошук в область ретельного опрацювання деталей, виховував глядача, допомагаючи йому швидко орієнтуватися в сюжетах і внутрішньому змісті творів. Справжнє високе мистецтво іконопису починалося там, де творча воля майстра, не пориваючи з каноном (в цьому випадку художник просто не був би зрозумілий тими, для кого він писав), тим не менш долала його.

Ікона як зображення світу не прагнула до зовнішнього, формального реалізму. Навпаки, вона підкреслювала дистанцію і відмінність між вищим світом і земним буттям. Тому ікона тяжіла до умовних форм, до подолання тілесності персонажів і об'ємності оточуючих їх предметів. В іконі кидається в очі підкреслено невелика глибина простору, переданого в "зворотній перспективі". Дальній план обмежений непроникним золотим (жовтим, червоним, зеленим, синім) фоном. Іконописці називають його світлом, тому що це і є зображення Божественного світла (сфери безмежної і сверхпредельной). На жаль, відомо не так вже й багато імен давньоруських іконописців. Це пояснюється тим, що середньовічне східно-християнське мистецтво було в основному безіменно. Адже художник вважався не стільки творцем, скільки виконавцем твору. Ось чому набагато частіше відомий замовник іконописного шедевра, ніж його творець. Відомості про майстрів, принаймні до кінця XV ст., практично поодинокі. Проте до наших днів дійшло не одне і не два імені вітчизняних художників, вцілілі на полях і затыльях (обороти) ікон, на стінах храмів, на сторінках історичних документів. Наприклад, Києво-Печерський патерик (збірник повчальних церковних повістей) зберіг ім'я знаменитого російського іконописця XI - початку XII ст. печерського ченця Алімпія. На штукатурці Софійського собору в Новгороді були виявлені автографи його сучасників: Стефана, Радко, Сежира, Гаги. Таким чином, вже на зорі середньовічної іконопису відкриваються імена її перших творців. Найдавніша з уцілілих російських ікон написана, мабуть, при Святополка Изяславиче або Володимира Мономаха (тобто в кінці XI - першої чверті XII ст.). Це поясне зображенняСвятого Георгія з соборного храму Юр'єва монастиря в Новгороді. У князівсько-дружинної середовищі Георгій шанувався як Змієборець - покровитель ратників і військової справи. Воїн, зображений на іконі, натхненний, йому притаманне аристократичне витонченість. Колірна гамма не насичена, у ній переважають червоний і коричневий відтінки. Величезні очі святого Георгія під тонкими, плавно вигнутими бровами задумливо спрямовані на глядача. Ніжність овалу прекрасного юнацького ліка підкреслена м'якістю контуру. Але в правій руці Георгія - спис. А у лівій він тримає перед собою меч, який в середньовічній Русі був символом і емблемою князівської влади.

Типово новгородським можна вважати великий за розмірами образ святого Георгія в повний зріст, також із соборного храму Юр'єва монастиря. За спокійною нерухомістю фігури воїна відчуваються його впевненість і силу.

В одній руці він тримає спис як ратний символ, а інший - стискає меч. Такий образ воїна висловлював дійсність новгородської життя, пов'язаної із захистом рідної землі.

Власний образотворчий мову, дивує витонченістю форми, специфічної ошатністю, виробився у іконописців Володимиро-Суздальської Русі. В якості джерела цієї школи іконопису можна назвати ікону Богоматері з немовлямвізантійського письма, вивезену Андрієм Боголюбським з Вишгорода в середині XII ст. В 1161 році цей видатний твір мистецтва стало головною святинею Успенського собору Володимира і всієї володимирської землі, а пізніше, перенесена в Москву, - головною святинею Росії. Згодом воно отримало назву "Богоматір Володимирська". У тому місці, де вона зробила диво, згодом була побудована резиденція князя Андрія - Боголюбово. А невідомий іконописець зобразив явище Богоматері князю Андрію, на верхньому полі якої - деисусх. Ця ікона стала називатися "Богоматір'ю Боголюбовской". В цій темі знайшла втілення ідея заступництва, здатна всотати в себе найрізноманітніші життєві драми.

В ярославській школі іконопису сформувався видатний по майстерності образ Богоматері Оранти (від лат. огапэ - "молиться", в раннехристианском мистецтві зображення молящейся фігури з піднятими руками. У середні віки склався іконографічний тип Богоматері, відомий під назвою "Велика Панагія". "Панагія" - зображення Богородиці типу "Оранта", але в повний зріст. На Русі було відомо більше трьохсот іконографічних сюжетів зображення Богоматері. Крім Богоматері Оранти та Богоматері Панагії назвемо також Богоматір Одигітрію (грец. "дороговказниця") - коли немовля Христос сидить на колінах Богоматері, не доторкаючись до її щоки, і дивиться суворим поглядом перед собою, склавши пальці правої руки в благословляючий жест; і Богоматір Розчулення - коли на іконі зображена Богоматір з немовлям, який торкається своєю щокою до щоки матері. Розглянута ікона ярославської школи, пов'язана з київською традицією, вражає вишуканістю колориту, великою кількістю золота, народжують відчуття коштовності живописної поверхні, скульптурної вправністю та аристократизмом форм, урочистою священної нерухомістю, заглибленістю у вічність. Тут втілено ідеал царственої краси тієї епохи, як його розуміли вищі верстви давньоруського суспільства. Народ вважав мистецтво більш простодушне і яскраво декоративне.

Особливим розділом давньоруської живопису є мистецтво мініатюри рукописних книг. Найдавнішої російської рукописом є "Остромирове Євангеліє", написане в 1056-1057 рр. дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. Книжковий майстер навчався на зразках монументального живопису: фарби мініатюр, що зображають євангелістів, яскраві, накладені площинно, фігури і складки одягів прокреслені золотими лініями, самі постаті євангелістів схожі з фігурами апостолів Софійського собору в Києві.

Кругла скульптура в мистецтві Давньої Русі не отримала розвитку. Проте російські майстри, які мають багатий досвід різьблення по дереву, перенесли його на вироби дрібної пластики, мистецтво вівтарних перешкод, різьблення по каменю, лиття (у тому числі монет).