Романтичний програмний симфонізм

Після Л. симфонія Бетховена стає найважливішим жанром у творчості композиторів Західної Європи, представляючи в певному сенсі міру творчої спроможності та рівня майстерності. Природно, що модель бетховенської симфонії виявляється зразком, за яким створюють твори в цьому жанрі Ф. Шуберт, Р. Шуман, В. Брамс, Р. Малер. У Росії засновником симфонічного стилю прийнято вважати М. Глінку його увертюра "Камаринская" продемонструвала вміння писати для симфонічного оркестру по-європейськи на оригінальному російською матеріалі. Але, звичайно, російська симфонізм - це творчість П. Чайковського, С. Рахманінова, О. Скрябіна.

Однією з характерних рис романтичної симфонії є особливе ставлення композиторів і, відповідно, публіки до питань її змісту. Бетховенские монументальні оркестрові "картини" яскравістю тематизму і способів розвитку, обумовлені напруженою семантикою музичної мови, викликали безліч літературних асоціацій у слухачів. Для романтизму "сюжетні плани" в симфонічних творах стають найголовнішим завданням композиторів і основою для сприйняття літературно і театрально освіченою публікою. Особливо важливим у цьому плані виявляється не тільки оперне творчість композиторів, але і написання ними музики до драматичних спектаклів. Симфонія виявляє глибоку родинний зв'язок з романом, його оповідної "ритмікою" відображення подій. Разом з тим тяжіє до яскравості і наочності, завойованої оперою і музикою у драмі.

Асоціації, образні уявлення як плід фантазії підказують французького композитора Гектора Берліозу (1803-1869) ідею і назва твору, позначивши новий жанр так званого програмного симфонізму. Це знаменита, надзвичайно популярна і сьогодні "Фантастична симфонія" (1830) - справжній музичний роман з персонажами, сюжетом, подіями. Композитор сам розкрив його зміст в короткій анотації, мета якої - спрямувати фантазію слухача. У кожній частині пятичастного циклу є свої підзаголовки: 1-я - "Пристрасті та мрії", 2-я - "Бал", 3-я - "Сцена в полях", 4-я - "Хода на страту", 5-"Сон в ніч шабашу". Для сучасників такий композиційний план і рішення були дуже неординарними - над всім панує "тема коханої", своєрідна idee fixe.У всіх частинах музика яскраво картинна: у запальних ритмах бального танцю, в похмурій поетиці пейзажу "Сцени в полях", в епізоді з відсіканням голови в 4-й частині, в диявольських танцях нечисті у фіналі.

Відтепер композитори так чи інакше будуть "повідомляти" слухачеві змістовні орієнтири своїх симфонічних опусів, називаючи це "програмою". Вона може бути запозичена з літературного твору або містити автобіографічні риси. У Берліоза, безсумнівно, знайшла поетичне відображення його власна драма - любов до англійської актрисі Гаррієт Смітсон, розпещеної публікою і так і не здатної відповісти на лихоманковий закоханість композитора. У 1834 р. Берліоз створює ще одну програмну симфонію "Гарольд в Італії", в якій передана драма героя на тлі колоритних картин країни, в якій двома роками раніше Берліоз провів свої "римські канікули". Ще одна програмна симфонія, але вже з залученням слів, - "Ромео і Джульєтта" (1839). У масштабному симфонічному творі по трагедії Шекспіра використаний величезний оркестр, хор і солісти, і це наближає її до опери. Сам Берліоз мріяв про опері, шукав свій шлях у цьому жанрі, але його опера "Бенвенуто Челліні" (1838) провалилася при постановці, не мали особливого успіху його комічна опера "Бенедикт і Беатріче" (1862), "Троянці" по Вергілію (1863). Будучи видатним диригентом, Берліоз багато концертував, але завоювати даний схвалення паризької публіки йому не вдалося - ні своїм "Реквіємом" (1837), ні Четвертою симфонією (1840), вже не програмній, але присвяченої жертвам Липневої революції 1830 р. Прагнення доносити до слухачів конкретний зміст музики і невдачі з оперою призвели Берліоза до створення абсолютно незвичайного жанру драматичної легенди "Засудження Фауста" (1846), яку не можна назвати ні оперою, ні ораторією. Тільки після смерті композитора Франція усвідомила значення творчої спадщини видатного Берліоза, оголосивши його класиком. У наші дні незрозумілі сучасниками твори видатного французького симфоніста виконуються досить широко.

"Винаходом" програмного романтичного симфонізму є жанр симфонічної поеми, міцно пов'язаний з іменем Ф. Листа. Це одночастинні форми, що містять контрастні епізоди за типом частин симфонічного циклу, як правило, побудовані на принципі "монотематизма", тобто варіаційних трансформаціях однієї музичної теми. Лист створив 13 симфонічних поем, серед яких "Мазепа" (1851), "Прелюди", "Орфей", "Тассо" (1854), "Прометей" (1855), "Битва гунів" (1857), "Гамлет" (1858). Найзнаменитіша, часто виконувана в наші дні - "Прелюди" (1848). Її літературний джерело (поема Альфонса де Ламартина, меланхолійного французького поета) дуже вільно відображено в музичних подіях твору. "Прелюди", згідно з літературного джерела, становлять ланцюг епізодів, що передують смерті, і це реалізується композитором в еволюції медитативної мелодійної фрази, то перетворюється в любовну сцену, то перетвориться в бурхливу грозу і ідилічну пастораль і, нарешті, в тріумфальне торжество. Певний героїчний пафос музики фінального розділу, можливо, опосередковано пов'язаний з політичною фігурою Ламартина, активного державного діяча вируючої революційної Франції.

Один приватний симфонічний твір стає у романтиків дуже популярним не тільки під назвою "поеми"; це можуть бути "фантазії", "увертюри", "картини". Власне поеми пишуть західноєвропейські композитори: Р. Штраус ("Дон Жуан", 1888; "Тіль Уленшпігель", 1895; "Дон Кіхот", 1897), К. Сен-Санс, Ц. Франк, Я. Сібеліус, А. Дворжак. У Росії цей жанр цікавив М. Балакірєва ("Тамара, 1882; "Русь", 1887), Н. Римського-Корсакова, А. Глазунова. А. Лядов називав свої одночастинні твори для оркестру симфонічними картинами - це яскраві, барвисті, сповнені музичного гумору чарівні замальовки "Баба Яга", "Чарівне озеро" (1909), "Мара" (1910). Видатні зразки - симфонічні поеми А. Скрябіна "Поема екстазу" (1907) і "Прометей" (1911).

І звичайно, чудові зразки цього нового за змістом жанру належать П. Чайковському: "Ромео і Джульєтта", "Франческа да Ріміні" - нев'янучі симфонічні полотна концертного репертуару, приголомшливі слухачів декількох поколінь "фірмовим" ариозным мелодизмом, багатством оркестрової фантазії, стрункістю і компактністю композиції. Можливо, ефектність програмних симфонічних творів підказана композитору подієвої логікою балетів, якими він відкрив чудову історію симфонизированного танцювального театру. Лібрето балету і є, по суті, якийсь сюжетний план оркестрової музики. Разом з тим самі новаторські підходи до балету Чайковського, насичений музичними подіями, відобразили принципи романтичного програмного симфонізму: романтичне захоплення XIX ст. літературою і листовской поэмностью.