Велика Вітчизняна війна стала особливою темою в радянському кіномистецтві

дискурс фільмів про неї - це ще й своєрідне відображення часу їх створення. В роки війни та перші повоєнні вона переживалася і відображалася на екрані інакше, ніж по закінченні років.

Війна сама по собі, як і будь-яка інша історична подія - трагічне чи радісне, - не може довго бути самостійним предметом мистецтва, вона - основа художнього переживання. Однак для того, щоб гострота радості чи болю обернулася рефлексією, те чи інше подія неминуче повинно пройти фазу самоцінності і тільки потім стати ще одним виразним прийомом.

У часи "відлиги" ситуація почала радикально змінюватися. У кінематографі заявив про себе зовсім інший погляд на війну. І це не випадково: молоді кінематографісти самі були її учасниками. Їм судилося долею бачити війну з окопу, і не тільки бачити. Тому вони були точні у відтворенні на екрані особливих військових деталей. Але, звичайно, творчість режисерів-фронтовиків все-таки важливо не скрупульозним відповідністю побуті війни, а новим поглядом на людину, про що ми ще скажемо надалі. Стрічки про війну часів "відлиги" - це не тільки і не стільки правдиве відображення війни, скільки точну відповідь на виклик часу кінця 1950-х - початку 1960-х рр.

Фільм А. Тарковського "Іванове дитинство", з часу відноситься до "відлиги", на наш погляд, "долає" її, стоїть осібно. Тарковський по-іншому чує війну. Найчастіше цей фільм трактувався як нова форма вираження ненависті до війни, як свідчення абсолютної священності її: війна краде у юного героя дитинство, і він йде в бій як дорослий воїн. Але, на наш погляд, одне з найбільш точних прочитань тексту режисера належить Ж. П. Сартра.

При всій шляхетності боротьби дитини з світовим злом його військовий досвід руйнівним для особистості. Сартр вбачає у Івана не тільки героя, але по-своєму страшного людини, тому що хлопчик перетворився на згусток ненависті, настільки зрозумілою, але саме тому і моторошною. "...Іван божевільний, "чудовисько"; він маленький герой; насправді він найневинніша і сама зворушлива жертва війни: цей хлопчик, якого не можуть змусити любити, скутий жорстокістю, вона проникла всередину його. Нацисти вбили його тоді, коли вони вбили його матір і розстріляли мешканців його села. Між тим він залишився жити..." Героїзм Івана - це не тільки усвідомлена боротьба, але і позбавлення від нестерпних мук. Сартр як би вивертає навиворіт найпоширенішу трактування стрічки Тарковського - про те, що сни є забуття хлопчика, що живе він тільки в мріях, а війна - це необхідність, умова повернення до тієї, світлою, життя. Філософ наполягає: жах полягає в тому, що війна стає справжнім ліками, а світ несе в собі небезпеку страху спогадів, підперти які нічим. Сартр знаходить у Тарковського вселенський сенс: війна страшна тим, що її втрати не можна нічим заповнити, у тому числі неможливо відновити, згармонізувати свідомість маленького воїна, і тому його загибель вирішена. З тим, що він пізнав, жити неможливо. Саме спогади про дитинство, які приходили до Івана уві сні, робили його слабким, але на війні він звільнявся від цієї слабкості.

Новий погляд на війну Тарковського - це зовсім не поетичний розповідь про драматичну долю хлопчика на війні (до речі, сам режисер завжди протестував, коли його поетичним кіно називали), а безжальна констатація її абсурдності взагалі.

Особливе місце в киноповествовании про війну займає кіноепопея "Звільнення" (1968-1971). Сам жанр цієї масштабної стрічки та особливості оповіді говорять про специфіку часу її створення кінорежисером Юрієм Озеровым (1921-2001). Це був державне замовлення, навіть розповідь про війну починався не з самого важкого часу її початку, коли за кілька місяців ворог встиг дійти до столиці, а тільки з Курської битви, але автори цієї стрічки показали, що перемога далася радянському народові нелегко. Як би не ставитися до ідеологічної складової цієї пятисерийной картини, не можна не відзначити, що вона розширювала знання молодого покоління про новітній історії країни і світу, в тому числі і про Великої Вітчизняної війні.

Станіслав Ростоцький (1922-2001) у фільмі "А зорі тут тихі" (1972) звертає увагу на те, що героями війни були не тільки солдати, падаючі грудьми кулемет або люто йдуть в атаку, але і ті, хто не загинув на увазі, хто брав участь у "боях місцевого значення". Звичайно, першовідкривачем цієї теми є письменник Борис Васильєв (р. 1924), по повісті якого і створив свій фільм Ростоцький, але режисер, безперечно, актуалізував цю тему. І зробив це, як завжди, емоційно точно. "Соня Гурвич встигла застонать від смертельного удару фашистського багнета - тому, що ворог не розраховував зустріти жіночі груди". Такі стислі, але ємкі деталі (і в книзі Васильєва, і в картині Ростоцького) особливо гостро дають відчути її безжалісність і жорстокість. Але найголовніше, фільм розширює поняття героїзму. Він віддає належне безумовним сміливцям (Риті Осяниной і Дружині Комельковой), але "реабілітує" і тих, хто, здавалося б, і не проходить по цій табелі. Він наполягає, що вбита фашистом з-за свого страху Галя Четвертак - теж героїня, хоча б тому, що вона, боязка і полохлива, все ж опинилася на війні. І Ліза Бричкииа, потонула в болоті, не менша героїня, ніж ті, у кого розрядили автомат гітлерівці. Після цієї стрічки полюбилися глядачам виконавці головних ролей Андрій Мартинов, Ірина Шевчук, Олена Драпеко, Ірина Долганова, Ольга Остроумова, Катерина Маркова.

Погляд на війну, представлений Л. Бикова (1928-1979) у фільмі "В бій ідуть одні старики", знятому в 1973 р., вже зовсім інший. Він відображає реалії початку сімдесятих. Це явно своєрідний романтичний парафраз більш раннього, знятого в естетиці майже минулої "відлиги", максимально по тим часам освоїв область дозволеного в оповіданні про війну фільму Н. Бірмана(1924-1989) "Хроніка пікіруючого бомбардувальника" (1967). Після цієї стрічки в пам'яті глядача та історії вітчизняного кіно залишилися аскетична чорно-біла картинка хроніки життя і смерті "повітряних робочих війни", віртуозні акторські роботи Л. Вайнштейна (1941 -1990), Р. Сайфуліна (р. 1941) і О. Даля (1941 -1981) та інтонаційно точна музика А. Колкера (р. 1933). Л. Биков створив кіно пронизливе і романтичне, ніж по слідах "Бомбардувальника", але зовсім інше, так як пройшло цілих шість років. І це було вимогою часу: у середині 1970-х рр. хотілося зниження градуса офіційної пропаганди в темі війни і був затребуваний інший дискурс. Однак шанування героїв ще не скасували і патріотизм ще не став "останнім притулком негідників". У Бикова все це залишилося, тільки патріотизм виражений інтимно, по-людськи, а трагедія війни - поетично. Від йде в піке літака переломившего свій страх льотчика в пам'яті залишається не купа уламків, не останки, але пісня. Довге і щасливе життя фільму Л. Бикова визначив талант режисера, зумів почути заклик свого часу.

Фільм Л. Шепітько (1938-1979) "Сходження" (за повістю Ст. Бикова (1924-2003) "Сотников"), знятий всього на три роки пізніше від "Старих", в 1976 р., демонструє зовсім інший ракурс зображення Великої Вітчизняної. І в прозі Бикова, і особливо в стрічці Шепітька оповідання про війну переростає конкретно-історичну складову. Велика війна не віддається забуттю, але видно, як з рухом часу на перший план виходять істинно філософські питання: "що є подвиг", "зрада", "для чого можна пожертвувати життям".

Багато нового відкрив пару тематики війни з часом починається перебудови. У ці роки глядач побачив фільм Олексія Германа (р. 1938) "Перевірка на дорогах", який був знятий ще в 1971 р. В ньому була зроблена спроба ввести в оповідь і зрозуміти нового неоднозначного героя, людини, зім'ятого жорнами війни, який вважався у воєнні часи безумовним зрадником. У роки перебудови на виклик часу відповідає фільм Е. Климова(1933-2003) "Іди і дивись" (1985). У цій стрічці напруга початку перебудовного мислення, можливість говорити все, що думаєш, дозволила режисерові відкрити в кіно ще один черговий тип розповіді про війну - жорсткий, майже натуралістичний. Цей фільм особливо точно відбив вже не тільки вічні філософські проблеми, пов'язані з війною, але і реалії середини 1980-х, і саме тому гостро врізався в кинопамять.

Не можна не відзначити і ще один цікавий штрих нового, часів 1980-х рр., дискурсу фільмів про війну. До середини 1980-х рр. остаточно зживає себе ідея її романтизації, але починає заявляти про себе показана через призму війни романтизація людських відносин, тобто війна починає використовуватися як добротна основа жанрового кіно. У цьому сенсі дуже показовий фільм А. Мкртчяна "Законний шлюб" (1985). Фільм, який посів перше місце в традиційному тоді конкурсі "Радянського екрана" (кращий фільм 1985 р.), на наш погляд, переміг все-таки як дуже хороша мелодрама на матеріалі війни, а не просто фільм про війну.

Сьогодні, по всій видимості, складається новітній художній погляд на війну. Один з них - спроба оповіді. На наш погляд, це має місце у стрічці Н. Міхалкова "Предстояння" (2010). Для порівняння: у знаменитого американського кінорежисера К. Тарантіно в "Безславних виродках" (2009) ми спостерігаємо своєрідну карнавализацию, переставлення усталених знань про неї, у Михалкова - швидше міфологізації. Кожен художник, звертаючись до теми війни, який завжди пропонує новий погляд на неї, і це завжди продиктовано викликом часу, в якому він живе. І якщо сьогодні, коли для багатьох тема Великої Вітчизняної війни вичерпана і коли з'явилося молоде покоління, виховане в забуття пам'яті про Велику війну, хтось знову звертається до цього історичного матеріалу, то неймовірно цікаво дізнатися, що ж в ній зачепило. Твір може бути вдалим або невдалим, але новий ракурс погляду, на нашу думку, не повинен залишитися без уваги.

Свідченням нового дискурсу військового фільму є і стрічка Андрія Малюкова "Ми з майбутнього" (2008). Вона, з одного боку, підтверджує висловлену раніше думку про те, що війна постає основою жанрового кіно. З іншого ж - це спроба нагадати молодому поколінню про те, якою була тавійна. У картині йдеться про несподіване подорож трьох молодих хлопців - наших сучасників, "чорних археологів", до того ж представників різних молодіжних субкультур - військове минуле. Вони потрапляють туди "до першої крові", як би в покарання за їх гріховну діяльність.

У фільмі Малюкова війна представлена по-іншому, ніж раніше: це не війна "Звільнення" або "Гарячого снігу", не війна зовсім близьких "Зірки" або "У серпні 44-го". На екрані так само рвуться снаряди і міни, так само санінструктор витягує поранених, але все інше. Може бути, тому, що ми дивимося на все це як би очима цих сучасних молодих людей. Фільм явно патріотичний, але щирий і правдивий. Наприклад, люди йдуть в атаку не просто з любові до Батьківщині, але і тому, що просто неможливо по-іншому. Коректно зняті смішні епізоди, а це дуже складно - знімати про війну з гумором, тим більше про нашою головною війні.

Світовий кінематограф знає і добре освоїв тимчасові інверсії. Приклад - той же американський чудовий фільм "Назад у майбутнє" (1985). Але у Малюкова не просто подорож "назад в майбутнє", вірніше, в минуле, а погляд на зіткнення поколінь, нічого не знають один про одного. Ми живемо, якщо живі серцем.

Цікаво, що у фільмі багато цитат. Але вони не дратують, тільки посилюють сенс. Це і "після першої не заїдаю" від шолоховського героя "Долі людини", і візуальна відсилання до знаменитого кадру фотохроніки, де командир з револьвером піднімає бійців в атаку - ракурс знизу. Є і кінематографічна цитата зі згадуваного фільму "Назад у майбутнє": один з героїв, виконуючий сьогодні реп, бере гітару і, починаючи підігравати героїні, співаючої задушевну пісню 1940-х рр., заходиться в сучасному ритмі ХХІ ст. При цьому бійці Червоної армії хоч спочатку і з подивом, але приймають це виконання.

Останній кадр, коли герой-скінхед намагається стерти зі свого плеча свастику, при всій прозорості сенсу зовсім не виглядає повчальним, але логічним. Молоді сучасники по-іншому оцінили той світ, в якому народилися після несподіваного триденного військового "буття", і по-іншому оцінили раніше таку далеку від них війну. У чому-то стрічка "Ми з майбутнього" відсилає до одного з найяскравіших фільмів 1980-х - "Параду планет" Ст. Абдрашитова. При всій різниці герої цих стрічок по-іншому поглянули на реальність після повернення з своєрідного екзистенціального подорожі.