Методика виконання самостійної роботи

В ході практичного заняття студенти знайомляться з основними джерелами і збудниками внутрішньолікарняних інфекцій та обґрунтовують рекомендації щодо запобігання їх виникненню та профілактики поширення.

Профілактика внутрішньолікарняних (шпитальних, нозокоміальних) інфекцій є однією з найактуальніших та найскладніших проблем забезпечення функціонування сучасних лікувально-профілактичних закладів і, насамперед, лікарняних стаціонарів.

Згідно з визначенням Комітету експертів ВООЗ, внутрішньолікарняна інфекція (ВЛІ) являє собою будь-яке клінічно виражене захворювання мікробного походження, що уражує хворого внаслідок його госпіталізації або відвідання ним лікувально-профілактичного закладу з метою лікування, а також медичний персо­нал у зв'язку зі здійснюваною ним діяльністю, незалежно від того, проявляються чи не проявляються симптоми цього захво­рювання під час перебування зазначених осіб у лікарні.

До ВЛІ належить сукупність достатньо різних за етіологією захворю­вань, зокрема гнійно-септичні захворювання, вірусний гепатит, грип, сальмонельоз, аденовірусні захворювання, кір, вірусний кон’юнктивіт, синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та багатьох інших.

Найбільш суттєвими епідеміологічними особливостями ВЛІ слід вважати їх поліетіологічність, різноманітність джерел та шляхів передачі, одномоментність перебігу декількох епідемічних процесів, що й визначає складність побудови ефективної системи профі­лактичних заходів.

До 50-х років XX ст. домінуюче положення в структурі ВЛІ займали гострі інфекційні захворювання, зумовлені згідно патоген­них мікроорганізмів (кір, скарлатина, дифтерія, вітряна віспа, газова гангрена, правець тощо). Однак у наступні роки структура цих захворювань зазнала значних змін, почали доміну­вати, інколи в поєднанні з переліченими вище, різні інфекційні стани, спричинені умовно-патогенними мікроорганізмами (кишковою паличкою, протеєм, клебсієлами та ін.). Проте справжньою “чумою” багатьох стаціонарів у 50-70-ті роки стала стафілококова інфекція.

У 80-90-ті роки відбулось деяке зниження питомої ваги стафілококових захворювань і на перший план вийшла грамнегативна мікрофлора (синьогнійна паличка, протей, клебсієла, ентеробактер тощо). Нині питома вага цих збудників складає близько 60% за усіх ВЛІ.

Доволі значного поширення набуває поєднання декількох збудників, що підтверджується як вивченням власне ВЛІ, так і носійством мікрофлори медичним персоналом. Зокрема, доведено, що носійство грамнегативних мікроорганізмів у верхніх ди­хальних шляхах медичного персоналу пологового будинку в середньому складає 40,4% (у пологовому відділенні – 42,3%, у дитячому – 45,5%, післяпологовому – 34,8%, в обсерваційному – 27,3%). При цьому в 71,4% випадків відзначаються асоціа­ції грамнегативної флори із золотистим, а у 28,6% – з епідермальним стафілококом.

Структура ВЛІ має досить суттєві особливості, пов’язані як із профілем стаціонару, так і з конкретними санітарно-протиепідемічними умовами перебування у ньому. У минулі роки переважним об’єктом поширення ВЛІ були акушерські та хірургічні стаціонари. Хоча за зрозумілих причин вони продовжують привертати особливу увагу, однак можна з повним правом стверджувати, що в теперішній час ВЛІ більше чи менш маніфестно проявляють себе в стаціонарах будь-якого профілю. В хірургіч­них та урологічних стаціонарах найбільшу складність виходячи як з лікувальної, так і з профілактичної точки зору являє собою поєднання стафілококової та грамнегативної інфекції. У гінекологічній практиці небезпечною є ще й анаеробна мікрофлора.

Останніми роками підвищену зацікавленість викликає проблема профілактики ВЛІ у відділеннях та палатах для хворих з імунодефіцитними станами (гемобластози, інші онкологічні захворювання, променева патологія, СНІД тощо). Продовжу­ють зберігати велике епідемічне значення і бути небезпечними діарейні інфекції (сальмонельози тощо) в пологових будинках та дитячих відділеннях.

Загалом перелік збудників ВЛІ є досить поширеним і нарахо­вує декілька десятків представників, До їх числа необхідно віднести аеробні грампозитивні бактерії (золотистий та епідермальний стафілокок, пневмококи, стрептококи та ін.), аеробні грамнегативні бактерії (ешерихії, клебсієла, синьогнійна паличка, протей та ін.), анаеробні дріжджеподібні гриби, віруси тощо.

Основними шляхами передачі ВЛІ є природний та артифіціальний або штучний (рис. 1).

Природний шлях передачі ВЛІ може бути горизонтальним (фекально-оральний, аерозольний, контактно-побутовий, трансмісивний), вертикальним та таким, що пов’язаний із пологовим процесом. До основних різновидів штучного шляху передачі ВЛІ належать ін’єкції, трансфузійні маніпуляції, асоційовані з операціями, інвазивними лікувальними або діагностичними процедурами, а також інгаляційні шляхи

Проте в теперішній час найбільш поширеними шляхами передачі ВЛІ небез­підставно прийнято вважати аерозольний (повітряно-крапельний та повітряно-пиловий), а також дещо меншою мірою контактно-побутовий та фекально-оральний шляхи (табл. 1).