2.7. Міське і сільське населення

Важливою характеристикою населення регіону є співвідно­шення чисельності жителів у поселеннях різного типу. Розмі­щення міського і сільського населення має суттєвий вплив на ра­ціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил. Між міським та сільським населенням існують значні від­мінності в рівнях народжуваності, шлюбності, міграційної актив­ності, способі та умовах життя, що відображається на рівні смерт­ності. Городяни та сільські мешканці мають також різні трудоак-тивні настанови. Все це зумовлює специфіку формування контин­генту економічно активного населення в місті та селі.

В Україні міськими вважають населені пункти, затверджені законодавчими актами як міста та селища міського типу. Як пра­вило, до міст зараховують поселення з кількістю мешканців 10 тис. чол. і більше, до селищ міського типу — поселення з кількіс­тю мешканців 2 тис. чол. і більше, якщо основна частина зайня­того населення не пов'язана з сільським господарством. За люд­ністю міста поділяють на малі (з чисельністю населення до 50 тис. чол.), середні (50—100 тис. чол.) та великі (100 тис. чол. і біль­ше). Серед останніх можна виокремити великі міста (понад 500 тис. мешканців) та міста-мільйонери (1 млн і більше).

190

Рис. 2.9. Урбанізація території

Станом на 1 січня 2001 р. в Україні налічувалося 451 місто, 893 селища міського типу та 28 651 сільський населений пункт. У складі держави виокремлюються 27 регіонів, у тому числі 24 об­ласті, АР Крим, а також Київська та Севастопольська міськради, які мають статус областей. 47 міст держави належать до великих, тобто мають чисельність населення 100 тис. чол. і більше, в т. ч. налічується 5 міст-мільйонерів — Київ (2629 тис. чол.), Харків (1490 тис), Дніпропетровськ (1094 тис), Донецьк (1042 тис), Одеса (1002 тис.) та ще 4 великі міста — Запоріжжя (840 тис. чол.), Львів (786 тис. чол.), Кривий Ріг (697 тис. чол.) та Миколаїв (503 тис чол.). З 47 великих міст 7 розташовані у Донецькій області (рис 2.9), по 5 — у Луганській та Дніпропетровській, по 3 — в АР Крим та Запорізькій області, по 2 — у Полтавській та Хмельницькій обла­стях і по 1 — у решті регіонів (включаючи Київську та Се­вастопольську міськради). Найбільша густота міських поселень спостерігається у Донбасі (Донецькій та Луганській областях), де зосереджено близько чверті всіх міст та селищ міського типу держави.

Однією з основних глобальних тенденцій демографічного роз­витку в XX—XXI ст. є випереджуюче зростання міст, особливо великих і найбільших, порівняно з сільськими поселеннями, яке супроводжується підвищенням ролі міст у житті націй, поширен­ням міського способу життя і в сільській місцевості. Цей процес отримав назву урбанізації, а його результатом є формування аг­ломерацій. Під агломерацією розуміють територіально-економіч­не утворення на базі великого міста або кількох компактно розта­шованих міст, що характеризуються високою густотою населен­ня, значною концентрацією міських поселень, широким розвит­ком транспортної мережі, становленням маятникової мобільності населення (щоденних поїздок до місця роботи або навчання в ін­ший населений пункт, не пов'язані зі зміною місця проживання).

В Україні за період 1940—2001 pp. питома вага міського насе­лення (яка є показником рівня урбанізації) зросла з 34 до 68 %. Особливо високий рівень урбанізації в Донецькій (90 %), Луган­ській (86 %) та Дніпропетровській (84 %) областях. Низький сту­пінь урбанізації (менше 50 %) притаманний населенню Вінниць­кої, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Черніве­цької та Закарпатської областей. В останній питома вага міського населення не сягає і 40 %.

Урбанізація — невід'ємне джерело кількісного і якісного еко­номічного зростання. Збільшення питомої ваги городян, зокрема частки жителів великих міст, у чисельності населення є необхід-

192

ною умовою зростання ролі «міських» галузей — на ранніх ста­діях урбанізації головним чином промисловості, згодом сфери обслуговування, а нині інформаційної індустрії, в структурі зай­нятості. З іншого боку, невідповідність між темпами демографіч­ного та економічного зростання в сільській місцевості зумовлює виникнення надлишків трудових ресурсів, що можуть бути усуне­ні тільки шляхом відпливу сільських жителів до міських поселень, у першу чергу великих. Тому характерним атрибутом ранніх ста­дій урбанізації є різке зростання міграційної мобільності населен­ня, зокрема утворення потужних потоків, направлених із сільської місцевості до великих міст. З розвитком урбанізації роль міграції в динаміці чисельності населення великого міста поступово знижу­ється, і відповідно значення природного приросту зростає.

Зростання антропогенного навантаження на територію ядра агломерації, викликане механічним припливом населення, зу­мовлює поступову зміну направленості міграційних потоків. їх кінцевими пунктами все частіше стають міста-супутники ядра агломерації, широкий розвиток яких супроводжує зростання чисельності населення великого міста. У жителів перенаселе­ного міста, в якому все гострішими стають екологічні, житлові та інші проблеми, виникає бажання бути ближче до природи і використовувати переваги приватних будинків та присадибних ділянок, причому цей потяг практично не вступає у супереч­ність з потребою прикладання праці — за сучасного розвитку приміського транспорту витрати часу на поїздку на роботу в місто з приміської зони не набагато більші, а іноді навіть мен­ші, ніж всередині міста. Поступово за темпами зростання чи­сельності населення міста-супутники (і навколишні села) ви­переджають ядро агломерації, в результаті чого місто немов би «розпливається» в пригороди. Цей процес отримав назву суб-

урбанізації.

На жаль, урбанізація має не лише позитивні сторони. Одним із її наслідків є підвищення рівня забруднення навколишнього сере­довища. В останні роки особливо гостро постала проблема збере­ження сприятливих природних умов проживання. Особливо гост­рою є ця проблема у високоурбанізованих регіонах (Донбас, Прид­ніпров'я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, по­верхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення, що негативно впливає на здоров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20 % прямих захворювань.

Україна належить до країн, що мають високі показники забруд­нення навколишнього середовища. Так, питома вага забруднених

193

стічних вод у загальному їх обсязі становить у цілому по Україні ЗО %, в тому числі в Миколаївській та Одеській областях — більше 70 %. Високий рівень забруднення і атмосферного повітря. У 2000 р. викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря здійснили май­же 15 тис. підприємств. Найбільші викиди шкідливих речовин в атмосферу характерні для високоурбанізованих областей. Так, на Донецьку область припадає майже 40 % усіх викидів по Україні в цілому, до 20 % — на Дніпропетровську і майже 11% — на Луган­ську область. Серед окремих міст найбільші викиди речовин в атмосферу спостерігаються у Кривому Розі, Маріуполі, Донецьку, Луганську, Запоріжжі та ін.

Важливим заходом щодо поліпшення екологічної ситуації у високоурбанізованих регіонах є обмеження надмірного зростання промисловості та чисельності населення великих міст. Так, сла-боконтрольований промисловий розвиток таких великих міст Донбасу, як Донецьк, Луганськ, Макіївка, Горлівка призвів до низ­ки складних екологічних, економічних та соціальних проблем. Один із шляхів їх вирішення полягає в обмеженні розміщення нових виробництв, які можуть ускладнити і без того непросту екологічну ситуацію.

У складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, в яких природне середовище знач­но краще, ніж у великих. До того ж ряд областей України взагалі немає великих чи середніх міст, крім обласного центру (Вінниць­ка, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька). Особливо актуальним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщенні одне-два під­приємства. У нових економічних умовах банкрутство таких під­приємств може призвести до підриву економічного балансу роз­витку міста.

Регіональні особливості формування мережі сільських посе­лень перебувають у певній відповідності з територіальною дифе­ренціацією природних умов (на міське розселення вони вплива­ють слабо). У Поліссі переважають невеликі за розміром села, розміщені на вододілах, тоді як села степової зони, як правило значні за розміром, зосереджуються в балках та інших пониззях рельєфу. У гірських районах Карпат та Криму поширений гірсь­ко-долинний тип сільського розселення.

Протягом періоду перебування України в складі СРСР постій­но зменшувалася кількість сільських поселень — частково вна­слідок набуття ними статусу міських або їх включення в межі міст, частково — в результаті проведення політики зселення «не­перспективних» сіл.

194