Метафізика. – Кн.I, р.III. (Про сутність (начала) і причину світу).

... більшість перших філософів переважно вважали початком усього одні лише матеріальні начала, а саме те, з чого складаються всі речі, з чого як першого вони виникають і у що як востаннє вони, гинучи, перетворюються; при цьому сутність хоч і залишається, але змінюється у своїх проявах, це вони вважають елементом і початком речей і тому вони вважають, що ніщо не виникає і не зникає, бо таке єство¹ завжди зберігається; подібно до того як і про Сократа ми не говоримо, що він взагалі, коли стає прекрасним чи освіченим², чи що він гине, коли втрачає ці властивості, тому що залишається субстрат – самий Сократ, так само говорять вони, не виникає і не зникає все решта, бо повинно бути певне єство – чи одне чи більше одного, звідки виникає все решта, в той час, як саме це єство зберігається.

Стосовно кількості і виду такого начала не всі вчили однаково. Фалес – засновник такого роду філософії – стверджував, що начало – вода (тому він заявляв, що земля перебуває на воді), до такого твердження він, можливо, дійшов, бачачи, що їжа всіх істот волога і що саме тепло виникає з вологи і нею живиться (а те, з чого все виникає, – це і є початком усього). Таким чином він саме тому дійшов до свого твердження, так само ж як до того, що насіння всього за природою вологе, а начало природи вологого вода.

Дехто ж вважає, що і древні, що жили задовго до теперішнього покоління і першими писали про богів, дотримувались саме таких поглядів на природу: Океан і Тефію³ вони вважали творцями виникнення, а боги, на їх думку, клялись водою, названої самими поетами Стіксом, бо найбільш шановне – древнє, а те, чим клянуться – найбільш шановне. Але чи дійсно ця думка про природу дійсна і древня, це, можливо, і не достовірно, в будь-якому випадку про Фалеса говорять, що він саме так висловився про першу причину.

Анаксімен же і Діоген⁴ вважають, що повітря більш перше, ніж вода⁵, і з простих тіл переважно його вважають за начало;... Геракліт із Ефеса – вогонь, Емпедокл же – чотири елементи, додаючи до згаданих⁶ землю як четверте. Ці елементи, на його думку, завжди зберігаються і не виникають, а у великій чи малій кількості з’єднюються в одне чи роз’єднюються з одного⁷.

А Анаксагор з Клазомен, будучи старшим від Емпедокла, але писав свої твори пізніше за нього, стверджує, що начал безконечна кількість: за його словами майже всій гомеомерії⁸ так само як вода чи вогонь, виникають і зникають саме таким шляхом – тільки через з’єднання і роз’єднання, а інакше не виникають і не знищуються, а існують вічно.

Виходячи з цього єдиною причиною можна було б вважати так звану матеріальну причину. Але згодом просуваючись в цьому напрямку сама суть справи вказала їм шлях і примусила їх шукати далі. Дійсно, нехай будь-яке виникнення і знищення із неминучістю виходять з чогось одного чи великої кількості начал, але чому це відбувається і що є причиною цього? Адже як би там не було, не самий же субстрат викликає свою зміну; я розумію, що, наприклад, не дерево і на мідь – причина перетворення самих себе і не дерево робить ложе і не мідь – скульптуру, а щось інше є причиною перетворення. А шукати цю причину – значить шукати якесь інше начало, (а саме), як би ми сказали те, звідки начало руху. Так ось, ті, хто від самого початку взявся за подібне дослідження і заявив, що субстрат один, не відчували жодного незадоволення собою, але в кожному разі дехто з тих, хто визнавав один субстрат, ніби під тиском цього дослідження проголошували єдине нерухомим, як і всю природу, не тільки щодо виникнення і знищення (це древнє вчення, і всі з ним погоджувались), але і щодо будь якого роду змін, і цим їх думка відрізняєтьсь від інших. Таким чином, з тих, хто проголошував світове ціле єдиним, жодному не вдалось побачити вказану причину⁹, хіба що Парменіду, та йому остільки, оскільки він вважає не тільки одну, але в певному симслі дві причини¹⁰. Ті ж, хто визнає багато причин, швидше всього можуть про це говорити, наприклад, ті, хто визнає за начала тепле і холодне чи вогонь і землю: вони розглядають вогонь як такий, що володіє рушійною природою, а воду, землю і таке інше – як протилежне йому.

Після цих філософів з їх началами, так як ці начала були недостатніми, щоб вивести з них природу існуючого, сама істина, як ми казали, спонукала шукати наступне начало. Що одні речі бувають, а інші стають добрими і прекрасними, причиною цього не може бути, природно, ні вогонь, ні земля, ні будь що в цьому роді, та й так вони і не вважали; але так само було б неправильно полишати цю справу на випадок і звичайному збігові обставин. Тому той, хто сказав, що розум перебуває, так само як і в живих істотах, і в природі, якщо він є причиною світопорядку і всієї світобудови, здавався більш розсудливим у порівнянні з необдуманими міркуваннями його попередників. Ми знаємо, що Анаксагор висловив такі думки, але є підстава вважати, що до нього про це сказав Гермотим з Клазомен¹¹. Ті, хто дотримувався такого погляду, в той же час визнали причиною довершеності (у речах) першоначалом існуючого, і при цьому таким, від якого існуюче отримує рух.

Розділ IV

... згадані філософи, як ми стверджуємо, до цих пір – явно торкалися двох причин з тих, що ми розрізнили в творі про природу¹², – матерію і те, звідки рух, до того ж нечітко і без будь-якої впевненості, так, як поводять в борні ненавчені: адже і вони, повертаючись на всі боки, завдають іноді добрих ударів, але не із знанням справи; і так само здається, що і ці філософи не знають про що вони говорять, бо цілком очевидно, що вони майже зовсім не вдаються до своїх начал, хіба що у малому ступені. Анаксагор розглядає розум як знаряддя світотворення, і коли у нього виникає затруднення, з якої причини щось існує з необхідності, він посилається на розум, в решта ж випадках він проголошує причиною того, що відбувається все що завгодно, тільки не розум. А Емпедокл вдається до причин більше, ніж Анаксагор, але і він недостатньо, і при цьому не відбувається у нього погодженості. Дійсно, часто у нього дружба розділяє, а ворожнеча – з’єднює. Адже коли світове ціле через ворожнечу розпадається на елементи, вогонь поєднюється в одне, і так само кожний з решти елементів. Коли ж елементи знову через дружбу поєднуються в одне, частинки кожного елемента з необхідністю розпадаються.

Емпедокл, таким чином, на відміну від своїх попередників перший розділив цю (рушійну)причину, визнав не одне начало руху, а два різних, і до того ж протилежних. Крім того, він перший назвав чотири матеріальних елементи, однак він тлумачить їх не як чотири, а ніби їх тільки два: з одного боку, окремо вогонь, а з другого – протилежні йому землю, повітря і воду як єство одного роду. Такого висновку можна дійти, вивчаючи його вірші.

Таким чином, як ми говоримо, Емпедокл проголосив такі начала і у такій кількості. А Левкіпп і його послідовник Демокріт визнають елементами заповненість і пустоту, називаючи одне сущим (існуючим), інше не сущим, а саме: заповнене і щільне – сущим, а пусте (порожнє) і (розріджене) – несущим (тому вони говорять, що суще існує ніяк не більше, ніж не суще, тому що і тіло існує ніяк не більше, ніж пустота), а матеріальною причиною існуючого вони називають і те і друге. І так само як ті, хто визнає основну сутність єдиною, а все інше виводить із її властивостей, приймаючи розріджене і ущільнене за основи властивостей (речей), так і Левкіпп і Демокріт стверджують, що відмінності (атомів) суть (є) причинами всього іншого. А цих відмінностей вони вказують три: обриси, порядок і положення (розташування). Бо суще, говорять вони, відрізняється лише “строєм”, “дотичність” і “поворотом”;з них “стрій” – це обриси, “дотичність” – порядок, “поворот” – розташування; а саме: А відрізняється від N обрисами, AN від NA – порядком, Z від N – розташуванням (розміщенням). А питання про рух, звідки чи яким чином він у існуючого, і вони подібно до інших легковажно обинають.

Таким чином, ось, очевидно, до яких меж, як ми сказали, наші попередники довели дослідження стосовно до двох причин.

Розділ V

В цей же час і раніше так звані піфгорейці, займаючись математикою, першими розвинули її і, оволодівши нею, почали вважати її начала началами всього існуючого. А так як серед цих начал числа від природи є першими, а в числах піфагорейці бачили (так їм здавалось) багато подібного до того, що існує і виникає, – більше, ніж у вогні, землі і воді (напр.., така ось властивість чисел є справедливість, а така ось – душа і розум, інше – удача, і, можна сказати, в кожному з решти випадків так само); так як, далі, вони бачили, що властивості і співвідношення, притаманні гармонії і виражаються в числах; так як, відповідно, їм здавалося, що все решта за своєю природою явно уподібнюється числам і що числа – перше у всій природі, то вони уявили, що елементи чисел є елементами всього існуючого і що все небо є гармонією і числом. І все, що вони могли в числах і гармоніях показати як такі, що узгоджуються з станами і частинами неба і з усією світобудовою, вони зводили разом і узгоджували одне з одним; і якщо у них десь траплялася прогалина, то вони намагалися заповнити її, щоб усе вчення було пов’язаним. Я маю на увазі, напр., що так як десятка, як їм здавалося, є чимось довершеним: охоплює всю природу чисел, то і рухомих небесних тіл, за їх твердженням, десять, а так як видно тільки дев’ять, то десятим вони проголошують “протиземлю”. А розбираємо ми це зради того, щоб встановити, які ж начала вони приймають і як ці начала підходять під згадані вище причини. В будь-якому разі очевидно, що вони число приймають за начало і як матерію для існуючого, і як (вираз) його станів і властивостей, а елементами числа вони вважають парне і непарне, з яких останнє – конечне, а перше – безконечне;єдине ж складається в них з того і другого, а саме: воно і парне і непарне, число походить від єдиного, а все небо, як було сказано, – це числа.

Інші піфагорійці стверджують, що є десять начал, розташованих па­рами: конечне і безконечне, непарне і парне, єдине і множина, праве і ліве, чоловіче та жіноче, те, що перебуває в спокої і те, що рухається, пряме і криве, світло і темінь, добре і погане, квадратне і видовжене¹³. Тієї ж думки, очевидно, дотримувався і Алкмеон з Кротону¹⁴, і або він запозичив це вчення у тих піфагорейців, або вони в нього. Адже Алкмеон досягнув зрілого віку, коли Піфагор був вже старим, а висловився він подібно до них. Він стверджує, що більшість властивостей, з якими зіштовхуються люди, утворюють пари, маючи на увазі на відміну від тих піфагорейців не певні протилежності, а перші, що трапилися, напр.: біле–чорне, солодке–гірке, добре–погане, велике–мале. Про інші проти­лежності він висловився невпевнено, піфагорейці ж прямо вказали, скільки є протилежностей і які вони.

Таким чином, і з того і з другого вчення ми можемо довідатися, що протилежності є началами існуючого; але скільки їх і які вони – про це ми можемо довідатись у одних лише піфагорейців. Однак, як можна ці начала звести до вказаним вище причин, це в них чітко не розібрано, але, очевидно, вони визначають елементи як матеріальні, бо, говорять ’ вони, з цих елементів як з складових частин і утворена сутність. Таким чином, на основі сказаного можна достатнім чином судити про спосіб думок древніх, вказувавших більше одного елементу природи. Є, однак, і такі, які висловились про Всесвіт як про єдину природу, але не всі однаково – ні в смислі переконливості сказаного, ні, щодо суті спра­ви. Правда, розмірковувати про них зовсім недоречно тепер, коли розглядаємо причини (бо вони говорять про єдине не так, як філософи, хто міркує про природу, які, хоча і приймають суще (існуюче) за єдине, тим не менше, виводячи (Всесвіт) з єдиного як з матерії, приєднують (до єдиного) рух, в крайньому разі коли говорять про походження Всесвіту, а ці стверджують, що вона є нерухомою). Але ось що в будь-якому разі підходить до цього дослідження. Паррменід як уявляється, розуміє єдине, як мислення (логос)¹⁵, Мелісс¹⁶ як матеріальне. Тому перший говорить, що воно обмежене, другий – що воно безмежне, а Ксенофан¹⁷, який швидше за них (бо говорять, що Парменід був його учнем) проголошував єдність, нічого не пояснював і, здається, не торкався природи єдиного ні в тому, ні в другому смислі, а, звертаючи свої погляди на все небо, стверджував, що єдине – це бог. Цих філософів, якщо виходити з мети нашого дослідження, належить, як ми сказали, залишити поза увагою, до того ж двох, а саме Ксенофана і Мелісса, навіть цілком – як таких, що міркують більш грубо; щодо Парменіда, то він, здається, говорить з більшою проникливістю. Вважаючи, що поряд з існуючим взагалі немає жод­ного не-існуючого, він вважає, що з необхідністю існує (тільки) одне, а саме існуюче, і більш нічого... Однак, будучи змушеним узгодитися з явищами і визнаючи, що єдине існує як мислене, а множинність – як чуттєво сприймане, він затим встановлює дві причини або два начала-тепле і холодне, ніби говорить про вогонь і землю; а з цих двох він до існуючого відносить тепле, а друге начало – до не-існуючого.

Таким чином, ось про що ми довідались з сказаного раніше і у мудреців, які вже займалися з’ясуванням цього питання: від перших з них-що начало тілесне (адже вода, вогонь і т.ін. є тілами), до того ж від одних-що тілесне начало одне, а від других-що є більше число таких начал, але і від тих і від других – що начала матеріальні; а дехто приймали і цю причину, і крім неї ту, звідки рух, до того ж одні з них визнавали одну таку причину, другі – дві.

Таким чином, до італійців¹⁸, і не враховуючи їх, решта висловлю­вались про начала досить скупо, хіба що, як ми сказали, вони бачили дві причини, і з них другу – ту, звідки рух, дехто визнають одну, а інші – дві. Щодо піфагорейців, то вони так само стверджували, що є два начала¹⁹, однак додавали – і цим їх думка відрізняється від інших, що межа, безмежне і єдине не якісь різні єства, як, напр., вогонь чи земля чи ще щось в цьому роді а саме безмежне і саме єдине є сутністю того, про що вони говорять, ²⁰ і тому число є сутністю всього. Ось як вони прямо заявляли про це, і стосовно суті речі²¹ вони почали міркувати і давати їй визначення, але розглядали її надто просто. Визначення їх були поверховими, і те, до чого насамперед підходило вказане ними визначення, вони і вважали за сутність речі, так якби хто вважав, що подвійне і два одне і те ж тому, що подвійне підходить насамперед до двох. Однак безсумнівно, що бути подвійним і бути двома не одне і те ж, інакше одне було б багатьма, як це у них і виходило...

Арістотель.