К.А.Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – м.: Мысль, 1974. – т.2.

Шкідливим чи корисним для суспільства є право заповіту? Питання це ще не є вирішеним. Право заповіту, говорять одні, є право власності, якого не можна законним чином позбавити громадянина.

Будь-яка людина, говорять інші, безперечно, за життя має право розпоряджатися: на свій розсуд своєю власністю, але після смерті вона перестає бути власником. Мертва людина – ніщо. Право передавати своє майно будь-кому могло би бути їй надане лише за­коном. Але уявімо, що це право викликало б численну множину судових процесів і спорів і що в кінцевому підсумку воно виявилося б біль­ше шкідливим для суспільства, ніж корисним. Хто стане оскаржувати у цього суспільства право змінити закон, що став для нього шкідли­вим?

Воля людини є мінливою, говорять закони, і в той же час ці закони вимагають нерозторгнення шлюбу. Що за суперечність! Що ж є наслідком цього? Нещастя багатьох подружніх пар. Але нещастя вик­ликає за собою взаємну ненависть, а ненависть – часто найжахливіші злочини.

Але, що породило нерозторгненість шлюбу? Заняття від початку первісних людей землеробством.

В цьому стані щоденна і взаємна потреба подружжя одне в од­ному полегшує ярмо шлюбу. На той час як чоловік обробляє цілину, обробляє свою ділянку землі, дружина годує птицю, напуває тварин, стриже овець, працює по господарству і на пташиному дворі, готує обід для чоловіка, дітей і інших членів родини. Подружжя, зайня­те однією і тією ж справою, а саме покращенням своєї землі, зуст­річаються рідко, позбавлені скуки, і, очевидно, від небезпеки набриднути одне одному. Що ж тут дивного, якщо чоловік і дружина, завжди в роботі і завжди потрібні одне одному, цінують навіть іно­ді нерозторгненість свого союзу?

Справа мається інакше в духовній, військовій і судовій профе­сіях. Це відбувається тому, що в цих різноманітних професіях под­ружжя менш потрібні одне одному. Дійсно, чим може допомогти дру­жина своєму чоловікові в його обов’язках муфтія, візиря, каді і т.д. В цьому випадку дружина є для нього лише предметом розкошів і задоволення. Такими є причини, що вели до зміни різних наро­дів на численні варіанти форми союзу обидвох статей. Є країни, де чоловіки мають по декілька дружин і по декілька коханок. Є інші країни, де одружуються після двох чи трьох років пробного суміс­ного життя. Є нарешті, країни, де жінками володіють спільно, де союз обидвох подружжя триває не більше чим тривалість їх любовної близькості. Уявімо тепер, що вільний від тиранства передсудів і звичаю законодавець, бажаючи встановити нову форму шлюбу, поста­вить собі за мету лише суспільне благо і максимальне щастя подруж­жя, не задовольняючись дозволом на розлучення, він почав би шука­ти і знайшов би засіб зробити подружній союз максимально щасливим. Якщо б такий засіб було б знайдено, форма шлюбів стала б незмін­ною, тому що ніхто не має права замінювати гіршими законами кра­щі, зменшувати суму національного щастя і навіть опиратися задо­воленням (с.565) приватних осіб, якщо ці задоволення не суперечать щастю більшості.

Але чому ж до цих пір ще не вирішеною є ця важлива проблема? Тому, що народи, міцно прив’язані до своїх звичаїв, змінюють їх лише тоді, коли вони змушені до цього абсолютною необхідністю. Якою б поганою не була сучасна форма шлюбу, суспільство за неї все ж існує, хоча і насолоджуючись меншим щастям; лінь законодавців цим і задовільняється (с.566).