Е. Золя. Доброчинність республіки.

... На біду, республіканці завтрашнього дня не тільки говорять, але і пишуть. Вони беруть на себе ті чи ті зобов’язання і у своїх писаннях клянуться, що зроблять Францію щасливою країною з ідеальним суспільним ладом. Які прекрасні ці програми. Навіть за­надто прекрасні: якась земля обітованна, – податки знижені до краю, злиденність викорчовано, введено організовану працю, терпимість за­безпечує всім душевний спокій, рівність приносить усім щастя. Але коли ці люди виявляються при владі, із усіх своїх прекрасних обіцянок вони можуть виконати лише одну: вони відразу декретують сво­боду друку, тобто підставляють себе під удари.

По суті говорячи, вони залишаються на позиціях Руссо, вважа­ючи, що людина за своєю природою добра, звільніть людину, розв’я­жіть її з соціального мотуззя, поверніть у лоно пращурної природи – і настане золотий вік, переможе довершена доброчинність, запанує безхмарне щастя. Це одне з найнебезпечніших заблуджень, бо великі революціонери, які поділяли ці думки, прагнули в лютому пориві підпалити старий світ, щоб прискорити народження нового світу на спустошеній, очищеній вогнем землі. Будь-який уряд, який вірить у доброту людини і у своїх діях керується цією ідеєю, роковим чи­ном приречений на страждання і загибель, – так було досі.

Подивіться ж, що відбувається наступного дня після проголо­шення республіки. Програми під рукою, і народ вимагає миттєвого їх здійснення. Само собою зрозуміло, уся мерзенність і паскудство людське зникли разом з впавшою королівською чи імператорською вла­дою. Були обіцяні від імені Республіки свобода і щастя, справед­ливий лад і торжество доброчинності, тому – швидше, швидше! – го­туйте гостину, хай візьме в ній участь увесь народ, що зголоднів за справедливістю, і задоволить свою жагу правди!

На жаль! Гостиною і не пахне, дарма чекають на неї сидячі за столом, і ось вони починають сердитися, – річ у тому, що за один день світ не змінився, так само кривавлять рани, так само страж­дає людство. Для того, щоб здійснився хоча б незначний прогрес, потрібно довгих років, майбутнє народжується у муках, протягом ці­лого століття люди, поволі удосконалюючись лише на декілька кроків наближаються до істини і справедливості. В душі цивілізованої людини так само ховається звір, і коли прокидається голод, він по­казує пазурі. Звичайно, можна сподіватися, що поступово люди нав­чаться цінувати свободу, що одного прекрасного дня розум переможе в Республіці майбутнього; але скільки років; скільки років дове­деться виховувати народ, і яке безумство вірити в наші дні, що, як тільки змінять вивіску над державою, наступить кінець всім со­ціальним лихам!

24.12.1895 р.

Пер. укр. мовою за вид.: Э. Золя. Собр. соч.: в 26-ти т. – М.: Худ. литература, 1967. – Т. 26. – С. 125.

В.Винниченко. Відродження нації. – к.: Наук. Думка, 1990. – ч.Іі. – с. 1-43, 44. –330 с.

Р.II, §2.

...Місто давно перекинулося на бік “старшого брата”. Це осередок, насамперед, гулящих людей, це резиденції пануючих, паразитарних класів. Пануючі українські класи давно зрусифікувалися, прийняли російську мову, російську культуру, російський нагай і російську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість, – і нечисту, неспокійну совість! – намагались заслужити ласку своїх нагороджувачів. Найлютішим, найшкідливішим во­рогом будь-якої справи є її зрадник, ренегат. Ренегат мусить заспоко­ювати своє власне сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки, Шульгіни, Піхни в Україні були й є такими оскаженілими, такими найшкідливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через те, що во­ни за це мали тридцять серебряників, не тільки за “лакомства нещас­ні”, а ще й “ідейно”, ще “для душі” це роблять, бо всяка душа, навіть така загиджена й задрипана по царських притоках, як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе виправдання своїх вчинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі звинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають цьому законові, й мусять бути чистими перед собою. І через те вони так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що самі в собі задушили вже давно за трид­цять серебряників.

Ось такі Савенки найбільше спричинилися до русифікації україн­ських міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе оточення своє підфарбовували під панську фарбу.

А їм, зрозуміло, охоче допомагав “старший брат”. Він зграями насилав своїх урядовців в Україну, цих чорних бюрократичних воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі. Петербурзькі можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним шлюхам, жіно­чої й чоловічої статі.

А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багатства, зрозуміло, мали і силу задавати тон усьому оточенню. А крамар, а дрібний всякий прислужник панів мусив приймати той тон.

І таким чином українські міста стали “російськими”.

...Хай побуде в Україні з десять років справжній демократич­ний лад та українська школа, як ця російська перевага розтане, немов сніг на весні, зникне, розпливеться й з-під неї виступить справжній грунт, справжня українська земля.

І нехай російський демократ раз назавжди собі запам’ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконівським режимом; справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається російський демократ є найкращий засіб для перемоги українства над руси­фікацією. Отже, нехай собі раз на завжди вибере цей демократ: або деспо­тизм і тоді можна вихвалятися більшістю голосів по українських міс­тах; або демократизм (...дійсне народоправство!), і тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.