Г.В.Ф. Гегель. Філософія права.

§57. Людина за своїм безпосереднім існуванням в собі самій є чи­мось природним, зовнішнім своєму поняттю; лише за посередництвом удосконалення свого власного тіла і духа, суттєво ж завдяки тому, що її самосвідомість осягає себе як вільне, вона вступає у володіння собою і стає власністю самої себе і щодо інших. Цей вступ у володіння є разом з тим також і покла­дання у дійсність того, що вона є за своїм поняттям)як можливість, здатність, схильність), за посередництвом чого воно тільки тепер покладається як предмет, відрізняється від простої самосвідомості і тим самим стає спро­можним отримати форму речі.

Примітка. Твердження правомірності рабства (у всіх його найближ­чих обгрунтуваннях – фізичною силою, взяттям у полон, порятунком і збере­женням життя, утриманням, вихованням, доброчинністю, власною згодою раба і т.д.), так само як і виправдання панування як якість права панів взагалі, і всі історичні погляди на правовий характер рабства і панування грунтуються на точці зору, яка вважає людину за природну істоту, розглядає її взага­лі з боку існування (сюди стосується і сваволя), що не відповідає її понят­тю. Твердження про абсолютно неправовий характер рабства, напроти, виходить із поняття людини як духа, як у собі вільного і однобічне в тому відно­шенні, що розуміє людину як вільну за природою чи, що є те ж саме, розуміє як істинне поняття як таке в його безпосередності, а не ідею. Ця антиномія, як і будь-яка антиномія, тримається на формальному мисленні, яке фіксує і стверджує обидва моменти ідеї окремо, кожний для себе, тим самим не відпо­відно до ідеї і в його неістинності. Вільний дух полягає саме в тому (§21), що він не є лише поняття чи тільки в собі, але знімає цей формалізм самого себе, а тим самим і безпосереднє природне існування і дає собі існування тільки як своє, як вільне існування. Той бік антиномії, який стверджує сво­боду, володіє тому тією перевагою, що містить абсолютну вихідну точку – але лише вихідну точку – істини, в той час як другий бік, що зупиняється на іс­нуванні, позбавленому поняття, не містить нічого від розумності і права. Точка зору свобідної волі, з якої починається право і наука про право, вже вийшла за межі тієї неістинної точки зору, у відповідності з якою людина є природною істотою і лише у собі суще поняття і тому здатна бути рабом. Це попереднє неістинне явище стосується дише того духу, який ще перебуває на стадії своєї свідомості;діалектика поняття і лише безпосередньої сві­домості свободи викликає в ньому боротьбу за визнання і відношення пану­вання і рабства. А від розуміння самого об’єктивного духа, змісту права, лише в його суб’єктивному понятті, а тим самим і від розуміння просто як повинно бути що людина в собі і для себе не призначена (визначена) до раб­ства, – від цього нас відмежовує пізнання, у відповідності з яким ідея сво­боди істинна лише як держава.

Добавлення. Якщо міцно триматися того боку антиномії, у відповідності з якою людина у собі і для себе вільна, то цим відкидається рабство. Але те, що хтось є рабом, коріниться у його власній волі, так само у волі народу коріниться те, що він є пригноблений. Тобто, це неправове діяння не тільки тих, хто гнобить народ, але і самих рабів і пригноблених. Рабство стосується стадії переходу від природності людини до істинно морального стану: воно стосується світу, в якому неправо ще є правом. Тут силу має неправо і так само ж з необхідністю перебуває на своєму місці (с. 113-114).

Пер. укр. мовою за вид.: Гегель Г.В.Ф. Философия права (Философское наследие, т.113). – М.: Мысль, 1990.