Дені Дідро (1713-1784). Нескромні скарби.

...Пані, – продовжував Селім, – царювання Каноглу було досить тривалим, і наші поети назвали його золотим віком. Ця назва підходить до нього у багатьох аспектах. Воно було позначене різними успіхами і пе­ремогами, однак, до добрих моментів домішувались і погані, що доводить, що це золото було іноді низької проби. Двір, який задає тон усій дер­жаві, був досить галантним. У султана були коханки, вельможі поспішали його наслідувати, і народ непомітно перейняв їхні манери. Пишність ко­стюмів, меблів і візків була надзвичайною. В кулінарії досягли високо­го мистецтва. Вели велику гру, робили борги і не сплачували їх, розтри­нькували всі свої гроші і використовували увесь свій кредит. Проти пишності були видані прекрасні постанови яких ніхто не виконував. Захоплювали міста, завойовували провінції, починали будувати палаци; країна знелюднилася і зубожіла. Народ оспівував перемоги і вмирав з голоду. У вельмож були пишні палаци і чудові сади, а землі їх залиша­лися необробленими. Флотилія з сотні лінійних кораблів царювала на морі, наводячи жах на сусідів, але одна розумна голова підрахувала, скільки держава витрачала на утримання цього флоту, і, не дивлячись на протести решті міністрів було дано наказ влаштувати з нього по­тішні вогні. Королівська скарбниця являла собою величезний порожній ящик, який, як на гріх, не наповнювався, завдяки такому скупердяйському господарюванню. Золото і срібло стали таким рідкісним металом, що од­ного чудового дня монетний двір було перетворено на паперову фабрику На довершення загального блаженства Каноглу дав себе переконати фа­натикам в тому, що вкрай необхідно, щоб усі його піддані походили на нього, щоб у них були блакитні очі, кирпатий ніс і русяві вуса, як у нього, і він депортував з Конго понад два мільйони людей, які не во­лоділи такими рисами чи відмовились їх підробити.

Таким був, пані, золотий вік, таким був цей добрий старий час, за яким постійно жалкують. Але залишіть базікати пустобріхам і повірте, що у нас є ще Тюренни і Кольбери¹, що наш час, в загальному, кращий за минуле і що, якщо народ є щасливішим за Мангогули, ніж за Каноглу, значить, царювання його величності є більш славним, ніж царювання йо­го діда, бо ж щастя підданих – точне мірило величі можновладців.

1748 р.

¹Видатні особи епохи французького короля Людовика XIV, зокрема, Тюреннь Анрі де Ла Тур д’Овернь (1611-1675) – маршал Франції, з 1660 – фельдмаршал, видатний французький полководець.

Пер. укр.мовою за вид.: Лесаж А.Р. Хромой бес. Монтескье Ш.Л. Персидские письма. Дидро Д. Нескромные сокровища: Пер. с фр. – М.: ИОЛОС, 1993. – С. 582-583.

Е. Золя (1840-1902). Демократія.

... Я говорю навіть не як республіканець, а просто як людина. Чому нам не вірити в життя, в людство? Глухий рух здригає його і штовхає вперед. Так ось, цей рух може тільки розширити сферу бут­тя, привести до більш повного оволодіння світом. Немає жодних підстав вважати, що зло оволодіє світом. Напроти, коли докладають всіх зусиль, бачиш, як історія неминуче робить крок вперед, якби не довелося плутати по дорозі. Таким чином, вперед, повіримо у на­ше майбутнє! Що би там не відбулося, завтрашній день буде правий.

Ось та непорушна віра, яку, на мою думку, повинен був би по­діляти будь-який політик; йому треба встати вище мерзенної кухні партійних незгод. Сама мерзенність починається тоді, коли всі опускаються до рівня посередності, до підлості марнославців, які за будь-якої ціни всіляко намагаються збагатитися на нашій епосі. Якщо тобі хоч якось дорогою є істина, ти впадаєш у лють, вступаєш у боротьбу з цими нікчемами, на той час як, можливо, краще було б промовчати і відсидітися в своєму кутку, чекаючи на кінцеві ре­зультати, бо все, включаючи найбрудніші і руйнівні начала, бере участь у створенні життя. Так само, як смерть є необхідною для то­го, щоб міг існувати світ, дріб’язкові людці, безперечно, створе­ні для того, щоб, перетворившись на небуття, вони заповнили б со­бою рови і вік наш міг би крокувати далі.

Сутність політики в наші дні полягає саме в цьому. Хоча час поки що смутний, події з кожним днем набирають все більш виразних форм, і усюди чути вже гомін демократії, який з кожним днем наб­лижується. Цілком ясно, що в ній – наше майбутнє. А раз так, то треба прийняти її, треба в неї повірити, навіть якщо одні пристрасно її заперечують, а інші хочуть покласти її до своєї кишені. Не її провина, що дурні і мерзотники нею спекулюють. А головне, не тре­ба здригатися при її наближенні, яку б грозу вона не несла з собою. Світ створювався посеред катастроф. Коли справу буде зроблено, її визнають за благо.

... Дайте відійти потокам брудної води, що затопили, як бачи­мо, всю землю, вірте у голубе небо. Зрозуміло, майбутнє занурене у пітьму, ніхто не може сказати достеменно, яким воно буде. В смут­ні часи, подібні до наших, можна зрозуміти приступи відчаю. Як час­то найстійкіші люди під час шторму, загубивши з виду берег, втра­чають владу над собою і починають кощунствувати! Ось чому основою для всіх проявів людської діяльності повинна стати наука. Наука – це єдине, на що можна покластися. Якщо вам треба у щось вірити, зробіть її підпорою політики, так само як і літератури. Ви одразу ж знову станете на силі. Ви на скелі, яка не похитнеться.

Так, є наука, вона впорядкує і саму демократію. Ця демократія – поки що всього-навсього слово: для одних – страховисько, для інших – дійна корова. Я особисто не намагаюсь визначити, що це таке, дові­датись, що вона несе нам доброго чи злого, – з мене досить і того, що демократія приходить за посередництвом науки і що, раніше чи пізніше, наука повинна в ній все обумовити. Наука поховає безумст­ва захисників загального блага, маячню теорії голодних і марно­славців, для того щоб створити новий суспільний порядок, заснова­ний на дійсних істинах, що навіяні самою природою. І тоді навіщо нам турбуватися про майбутнє – воно адже прийде логічним результатом зусиль всього людства. Повторюю, воно прийде нічим іншим, як розвитком життя (5.09.1881 р.).

Пер. укр. мовою за вид.: Э. Золя. Собр. соч.: в 26-ти т. – М.: Худ. литература, 1967. – Т.26. – С.94-95, 99.