Перехід суперечності в основу.

Позитивне є те розрізнене, яке повинно бути самостійним і разом з тим не повинно залишатися байдужим до свого співвідношення із своїм іншим. Негативне повинно не менше бути самостійним негативним співвідношенням з собою, бути для себе, але разом з тим воно як негативне необхідно повинно мати це своє співвідношення з собою, своє позитивне лише в іншому. Обидва, таким чином, суть покладена суперечність, обидва суть в собі одне і те ж. Обидва суть одне і те ж і для себе, так як кожне з них є зняттям другого і самого себе. Вони обидва тому занурюються в основу², чи, інакше кажучи, суттєва відмінність, як відмінність у собі і для себе є безпосередньо лише відмінність себе від самого себе, містить в собі, таким чином, тотожність; до такого цілковитого у собі і для себе сущої відмінності належить, таким чином, як сама вона, так і тотожність. – Як співвідносна з собою відмінність вона вже проголошена також і як тотожна з собою, і протилежне є взагалі те, що містить в середині самої себе одне і його інше, себе і своє протилежне. В середині-себе-буття сутності, визначене таким чином, є основою.

Закон достатньої основи.

Основа є єдністю тотожності і відмінності, вона є істиною того, чим виявляється відмінність і тотожність, рефлексія в середину себе, яка є так само ж і рефлексією в інше, і навпаки. Вона є сутність, покладена як цілісність.

Примітка. Закон основи говорить: все має свою достатню основу, тобто істинна суттєвість чогось не полягає ні у визначенні чогось як тотожного з собою, ні в його визначенні як різного, ні в його визначенні як тільки позитивного чи тільки негативного, а полягає в тому, що щось має своє буття в чомусь другому, яке як його тотожне з собою є його суттю. Остання також є не абстрактною рефлексією в середину себе, а рефлексією в друге. Основа є в середині себе суща сутність, сутність є суттєвим чином основою, і вона є основою чогось, основою деякого іншого.

Суперечність і її примирення.

Якщо перші визначення рефлексії – тотожність, різність і протипоставлення – знайшли кожне своє вираження в особливому реченні, то тим більше повинно було би бути сформульоване у вигляді речення те визначення, в яке вони переходять як у свою істину, а саме суперечність. Так що треба було б сказати: всі речі є суперечливими в самих собі; і притому в тому смислі, що це речення виражає у порівнянні з іншими істину і сутність речей. – Суперечність, що виступає в протиставленні, є лише розвиненим нічим, ніщо, що міститься в тотожності і зустрілося нам у виразі, що речення про тотожність нічого не говорить. Це заперечення визначає себе в подальшому у різність і в протиставлення, яке тепер являє собою покладену суперечність.

Але одним з основних заблуджень попередньої логіки і буденної уяви є погляд, ніби суперечність не є таке ж суттєве і іманентне визначення, як тотожність; більше того, якщо вже мова зайшла про ієрархію і обидва визначення ми повинні фіксувати як розрізнені, то слід було б визнати суперечність більш глибокою і більш суттєвою. Бо у порівнянні з нею тотожність є лише визначенням простого безпосереднього, визначення мертвого буття; суперечність же є коренем будь-якого руху і життєвості; лише оскільки дещо має в самому собі суперечність, воно рухається, володіє імпульсом.

Суперечність звичайно, по-перше, усувають з речей, із сущого і істинного взагалі, стверджуючи, що немає нічого суперечливого. По-друге, суперечність навпаки, виштовхується в суб’єктивну рефлексію, яка із своїм співвіднесенням і порівнянням її буцім-то вперше створює. Але і в цій рефлексії її тоже по справжньому немає; бо суперечливого, як запевняють, не можна ні уявити собі, ні помислити. Суперечність визнається взагалі, чи буде це суперечність в дійсному чи в мислячій рефлексії, випадковістю, ніби аномалією і минущим пароксизмом хвороби.

Щодо твердження, що суперечності немає, що вона не є чимось існуючим, то такого роду запевнення не повинно додавати нам турбот; абсолютне визначення сутності повинно виявитись у будь-якому дійсному, так само як і в будь-якому понятті. Вище, говорячи про безкінечне, що являє собою суперечність, як вона виявляється у сфері буття, ми вже вказували на щось подібне. Але буденний досвід сам висловлює, що існує в крайньому разі численність суперечливих речей, суперечливих закладів і т. д., суперечність яких перебуває не тільки в деякій зовнішній рефлексії, а в них самих. Але далі, суперечність не слід трактувати тільки як якусь аномалію, що зустрічається подекуди: вона є негативне в його суттєвому визначенні, принципом усякого саморуху, що полягає не в чомусь іншому, як в деякому зображенні суперечності. Самий зовнішній чуттєвий рух є її безпосереднє наявне буття. Дещо рухається не постільки воно в цьому “тепер” перебуває тут, а в другому “тепер” там, а лише поскільки воно в одному і тому ж “тепер” перебуває тут і не тут, поскільки воно в цьому “тут” одночасно і перебуває, і не перебуває³. Треба погодитися з древніми діалектиками, що суперечності, які вони знайшли в русі, дійсно існують; але з цього не випливає, що руху немає, а навпаки, що рух є самою існуючою суперечністю.

Так само внутрішній, дійсний саморух, імпульс взагалі (прагнення чи напруженість монади, ентелехія (здійснюваність) абсолютно простої істоти) полягає не в чомусь іншому, як в тому, що в одному і тому ж відношенні існують дещо в самому собі і його відсутність, негативне (заперечуючи) його самого. Абстрактна тотожність з собою ще не є життєвістю; але в зв’язку з тим що позитивне є в самому собі негативність, воно виходить поза себе і починає змінюватися. Дещо, таким чином життєве лише постільки, поскільки воно містить у собі суперечність, і при цьому є та сила (зв’язок), яка в змозі містити в собі цю суперечність і втримувати її. Але якщо дещо існуюче не в змозі у своєму позитивному визначенні разом з тим охопити своє негативне визначення і утримувати одне в другому, якщо воно не в змозі мати в самому собі суперечність, то воно не є самою живою єдністю, не є основою, а йде в суперечності на дно. Спекулятивне мислення полягає лише в тому, що мислення втримує суперечність і в ній саме себе, а не в тому, що воно допускає, як це відбувається з уявою, щоби ця суперечність панувала над ним і розчиняла його визначення лише в інші чи в ніщо.

Якщо в русі, імпульсі і т. п. суперечність схована для уяви за простотою цих визначень, то, навпаки, в визначеннях відношення суперечність виступає безпосередньо. Якщо взяти будь-які тривіальні приклади: верх і низ, праве і ліве, батько і син і т. д. до безкінечності, то всі вони містять протилежності в одному визначенні. Верх є те, що не є низ; верх визначено лише так, щоб не бути низом, і є лише постільки, поскільки є низ, і навпаки; в одному визначенні і полягає його протилежність. Батько є інше сина, а син – інше батька, і кожний має буття лише як це друге другого; і разом з тим одне визначення є лише у співвідношенні з другим; їх буття є єдиною наявністю. Батько є чимось особливим також і поза співвідношенням з сином; але при цьому він не батько, а чоловік взагалі; так само верх і низ, праве і ліве суть також і рефлексоване в себе, суть дещо і поза співвідношенням, але в такому випадку вони суть лише місця взагалі. – Протилежні постільки містять у собі суперечність, поскільки вони в одному і тому ж відношенні суть – (а співвідносні одне з одним негативно чи взаємно ліквідуючі одне одного і в) байдужі одне до одного. Уява, переходячи до моменту байдужості цих визначень, забуває в ній їх негативну єдність і тим самим зберігає їх лише як різні взагалі, в якому визначенні праве вже не є правим, ліве вже більше не є лівим і т. д. Але оскільки уява має перед собою по суті справи праве і ліве, вона має перед собою ці визначення як заперечуючі (спростовуючі) себе одне в одному і разом з тим і як не заперечуючі себе в цій єдності, а кожне як байдуже суще окремо.

Тому уява має, правда, усюди своїм змістом суперечність, але не доходить до її усвідомлення; вона (уява) залишається зовнішньою рефлексією, що переходить від однаковості до неоднаковості чи від негативного співвідношення до рефлексійності розрізнених визначень всередину себе. Зовнішня рефлексія порівнює ці два визначення зовнішнім же чином і має на увазі лише їх, а не перехід, який є суттєвим і містить у собі суперечність. – Кмітлива рефлексія – скажемо тут і про неї – полягає, навпаки, в схопленні і висловлюванні суперечності. Хоча вона не виражає поняття речей і їх відношень, а має своїм матеріалом і змістом лише визначення уяви, вона все ж приводить їх в таке співвідношення, яке містить в собі їх суперечність і дає тим самим їх поняттю висвітлюватися крізь це останнє. – Але мислячий розум загострює, так би мовити, затуплену відмінність різного, голу багатоманітність уяви до суттєвої відмінності, до протилежності. Лише доведені до загостреності суперечності, багатоманітні вперше стають рухомими і живими щодо одне одного і отримують у відношенні між ними ту негативність, яка є іманентною пульсацією саморуху і життєвості.

... З розгляду природи суперечності отримали взагалі той висновок що якщо в тій чи іншій речі можна виявити деяку суперечність, то це саме по собі ще не є, так би мовити, перекрученням, дефектом чи помилкою цієї речі. Навпаки, кожне визначення, кожне конкретне, кожне поняття є по суті єдністю різних і таких, що можуть бути розрізненими моментів, які через визначену суттєву відмінність переходять в суперечливі. Це суперечливе в будь-якому разі переходить у ніщо, воно повертається в свою негативну єдність. Річ, суб’єкт, поняття виявляються тепер цією негативною єдністю; вона є чимось в собі самій суперечливою, але разом з тим також і суперечність, що вже вирішена: вона є основою, що містить у собі і носить свої визначення. Адже суб’єкт чи поняття, будучи рефлексованими у своїй сфері всередину себе, по суті є своєю вирішеною суперечністю, але вся їх сфера є знову-таки деякою визначеною, різною; таким чином, вона є конечна, а це означає, що суперечлива. Але вона сама є вирішенням (реалізацією) цієї більш високої суперечності, а вона має своєю негативною єдністю, своєю основою деяку більш високу сферу. Конечні речі в їх байдужій багатоманітно полягають тому взагалі в тому, що вони є суперечливими в самих собі, надламані всередині себе і повертаються в свою основу – ...істинний умовивід від конечного і випадкового до абсолютно необхідної істоти полягає не в тому, щоб умовиводити від конечного і випадкового як від лежачого і такого, що залишається лежати в основі буття, а в тому, що (як це навіть безпосередньо розуміється в понятті “випадковості”) умовиводять від лише преходящого, суперечливого собі в самому собі буття до абсолютно необхідного буття чи, краще сказати, полягає швидше в тому, що показують, що випадкове буття повертається в самому собі в свою основу, в якій воно знімає себе, і що, далі, воно через це повернення покладає основу лише так, що швидше робить саме себе покладеним. В звичайному умовиводі буття конечного виступає як основа абсолютного саме тому, що є конечне є і абсолютне. Але істина полягає в тому, що саме тому, що конечне є в самому собі суперечливою протилежністю, тому, що воно не є, є абсолютне. В першому смислі умовивід говорить так: буття конечного є буттям абсолютного; в останньому ж смислі воно говорить: небуття конечного є буттям абсолютного.

Примітки:

1. Звідси видно, що діалектичною “відмінністю” Гегель називає діалектичну невідповідність, неузгодженість, відносний розлад;

2. Буквально означає “гинути”;

3. Формулу “є і не є” Гегель тлумачить тут так, що вона порушує формально-логічний закон суперечності.

Суспільство і держава. Приватна власність і особа.

Особа повинна дати собі зовнішню сферу своєї свободи для того, щоби бути як ідея. Так як особа є в собі і для себе суща безконечна воля в цьому першому, ще цілком абстрактному визначенні, то це відмінне від нього, що може скласти сферу його свободи також визначене як безпосередньо відмінне і таке, що відокремлюється від нього.

Прибавлення. Розумність власності полягає не в задоволенні пореби, а в тому, що знімається гола суб’єктивність особистості. Лише у власності особа є як розум. Нехай ця перша реальність моєї свободи перебуває в зовнішній речі і, таким чином, є безглуздою реальністю, але адже абстрактна особистість саме в її безпосередності не може володіти жодним наявним буттям, окрім наявного буття у визначенні безпосередності.