Йоган Вольфганг Гете (1749-1832).

...Люди не подякують тобі за намагання піднести їхні внутріш­ні потреби, викликати у них більш високе уявлення про самих себе, примусити їх відчути велич дійсно шляхетного існування. Але якщо ти обдуриш “птахів”, почнеш розповідати їм небилиці, щодня псувати­меш їх, тоді ти для них “своя людина”, – напевне, тому новітній час так прихильний до несмаку. Я говорю це не для того, щоб принизити моїх друзів, а просто щоб сказати – вона такі є, а тому, не треба дивуватися, що все відбувається так, як відбувається.

(1786р.)¹

...Природа потурбувалася про своїх дітей, існуванню найницішого не може пошкодити існування найвеличнішого. І “маленька людина – людина”. Цим і будемо керуватися.

...Людина не повинна намагатися зрівнятися з Богом, але хай вона прагне до людської досконалості.

(1799р.)²

¹Пер.укр.мовою за вид.: И.В.Гете.Собр.соч.: в 10-ти т. – М.: Худ. литература, 1980. – Т.9. – С.36.

²Там само. – Т.10. – С.149.

І.Кант. (Неминучість зловживань для наділених владою). – Антология мировой философии. – м.: Мысль, 1971. – т.3. – с. 190-191.

...кожний наділений владою завжди зловживатиме своєю свободою, коли над ним немає нікого, хто розпоряджався би ним у відповідності з законами. Верховний голова сам повинен бути справедливим і в той же час людиною. Ось чому це завдання найважче з усіх; більше того, цілком вирішити його неможливо; з такої кривої тесини, як та, з якої зроблено людину, не можна зробити нічого прямого. Тільки наближення до цієї ідеї доручила нам природа. Роль людини, таким чином, досить складна. Як мається справа з мешканцями інших планет і їх природою, ми не знаємо; але якщо ми це доручення природи добре виконаємо, то можемо тішити себе думкою, що серед наших сусідів у Всесвіті маємо право зайняти не останнє місце. Можливо, у них кожний індивід протягом свого життя цілковито досягає свого призначення. У нас це не так; тільки рід може на це сподіватися. Що ця проблема вирішується найпізніше за всі, слідує ще з того, що для цього необхідне правиль­не поняття про природу можливого (державного) устрою, великий, про­тягом багатьох віків накопичений досвід і, крім цього, добра воля, що є готовою прийняти такий устрій. А поєднання цих трьох елементів-справа надзвичайно важка, і якщо вона матиме місце, то лише дуже пізно, після багатьох марних спроб.*

*Відповідь на питання: “Чи можна виховати нову людину”?

Ф.В.Й. Шеллінг. Філософські дослідження про сутність людської свободи і пов’язаних з нею предметах. – Соч.: в 2-х т. – м.: Мысль, 1989. – т.2. – с. 129-132.

... ідеалізм підніс вчення про свободу до тієї сфери, де во­но тільки і стає зрозумілим. Згідно з цим вченням, сутність кож­ної речі, що осягається розумом, і в першу чергу людини, перебу­ває поза будь-яким причинним зв’язком, а також поза будь-яким часом чи над ним. Тому вона ніколи не може визначитися чимось та­ким, щоб передувало їй, оскільки вона сама передує будь-чому, що у ній є чи робиться – не за часом, а за поняттям – в якості абсо­лютної єдності, яка завжди повинна бути вже цілісною і завершеною, щоб окрема дія чи визначення було в ній можливе. Ми викладаємо кантівське поняття не у повній відповідності з його словами, а та­ким чином, як його, на нашу думку, слід сформулювати, щоб зробити його зрозумілим. Якщо ж прийняти це поняття, то треба, очевидно, вважати правильним і таке заключення. Вільна дія слідує безпосе­редньо з осягальності розумом в людині. Однак вона з необхідністю є певною дією зупиняючись на близькому, добро чи зло. Однак від абсолютно невизначеного до визначеного немає переходу. Якщо уяви­ти, що осягальна розумом сутність визначає себе без будь-якої під­стави з чистої невизначеності, не приведе нас знову до розглянутої вище системи байдужості сваволі. Для того, щоб визначити саму се­бе, вона повинна вже бути визначена в собі, і не зовні, що супере­чить її природі, і не зсередини будь-якою випадковою чи емпіричною необхідністю, бо все це (як психологічне, так і фізіологічне) ниж­че за неї, але визначенням для неї повинна бути вона сама як своя сутність, тобто своя власна природа. Адже вона не є якесь невизначене всезагальне, а визначена як сутність даної людини, що осягається розумом. До такої визначеності зовсім не стосується вислів визначення є запереченням, оскільки вона в єдності з позицією і поняттям самої сутності, тобто, власне кажучи, є сутність в сутнос­ті. Тому умоосягальна сутність, діючи цілком вільно і абсолютно, може діяти лише у відповідності з своєю власною внутрішньою приро­дою, інакше кажучи, дія може викликатися з внутрішньої природи сутності тільки за законом тотожності і з абсолютною необхідністю, яка тільки і є абсолютною свободою: бо вільним є лише те, що діє у відповідності з законами своєї власної сутності і не визначене нічим ні в собі, ні поза собою.

Подібне уявлення має в крайньому разі ту перевагу, що усуває безглуздість випадковості в окремій дії. Непорушним є в кожному вищому погляді і повинно бути те, що одинична дія слідує з внут­рішньої необхідності вільної сутності і тому саме відбувається з необхідністю, яку тільки не слід, що все ще часто відбувається, сплутувати з емпіричною, основаною на примусі необхідністю (яка і сама є лише замаскованою випадковістю).

Але що ж таке ця внутрішня необхідність сутності? В цьому пункті необхідність і воля повинні бути поєднані, якщо їх взагалі можна поєднати. Якби умоосягальна сутність була мертвим буттям, а відносно людини чимось просто їй даним, то, оскільки її дії могли би бути тільки необхідними, будь-яке зобов’язання (ставлення) і во­ля людини були б виключеними. Однак саме ця внутрішня необхідність і є свободою, сутність людини є сутнісною її власною дією. Необхід­ність і свобода містяться одне в одному як єдина сутність, яка являє себе тій чи другій, тільки будучи розглянутою з різних боків; сама по собі вона – свобода, формально – необхідність. “Я”, стверд­жує Фіхте, є його власне діяння; свідомість є самодуманням, але “Я” не є щось відмінне від нього, а саме це самодумання. Однак, ця свідомість, оскільки вона мислиться тільки як самоосягання чи пізнання “Я”, навіть не є першою і, як все, що є тільки пізнанням, уже передбачає наявність власне буття. Це передбачуване до пізнання буття не є, однак, буття, хоча воно є і пізнанням, воно є реальним самодуманням, істотне і основне воління, яке само робить себе чимось і є основою і базисом будь-якої суттєвості.