Розділ IV

Щодо тієї частини душі, якою душа пізнає і розуміє, – чи відокремлювана вона, при цьому відокремлювана вона не просторово, а лише подумки, то необхідно розглянути, якою є її відмінна риса і як саме відбувається мислення.

Так ось, якщо мислення подібне до відчуття, то воно або щось зазнає від осягнутого розумом, чи воно є чимось іншим в цьому роді. Мислення, звичайно, не повинно бути змушене до чогось (мова йде про незмушеність розуму такій дії сприйманих об’єктів, яке має місце при чуттєвому сприйнятті), а повинно бути в стані сприймати форми, тобто в можливості повинно бути таким, яке осягається розумом, але не самим осягаючим розумом, і так само як здатність відчуття стосується від чуваного, так і розум – до осягуваного розумом. І оскільки розум може мислити все, йому необхідно не бути змішаним будь-з-чим, щоб, як сказав Анаксагор, панувати над всім, тобто щоб (все) пізнавати. Адже чуже, з’являючись поряд з розумом, заважає йому і закриває його (інакше кажучи, якби розум був з чимось змішаним, тобто з’єднаний з тілом, то, як вияснюється нижче, він володів би певною якістю, яка завжди домішувалась би до предмета думки, заважаючи його осягненню). Таким чином, розум за природою не що інше, як здатність. Так ось, те, що ми називаємо розумом в душі, до того, як воно мислить, не є будь-що дійсне з існуючого (я розумію як розум те, чим душа міркує і судить про щось). Тому немає розумної підстави вважати, що розум з’єднаний з тілом. Адже в цьому випадку він виявився б володіючим якоюсь певною якістю, він був би холодним чи теплим чи мав би якийсь орган, як має його здатність до відчуття; але нічого такого немає. Тому не помиляються ті, хто говорить (тобто Платон), що душа є місцезнаходженням форм, з тим уточненням, що не вся душа, а мисляча частина, і має форми не в дійсності, а у можливості.

Що непіддатливість до змін не є однаковою у здатності до відчуття і мислительної здатності, це з’ясується, якщо розглянути органи чуттів і відчуття. Чуття не в змозі сприймати (біль, слабке), коли сила від чуваного надто велика, напр. сприймати (слабкий) звук серед голосних звуків, і не можна ні бачити, ні відчувати нюхом (біль, слабкий колір і запах) серед надто яскравих кольорів і надто різких запахів. Розум же, навпаки, коли щось мислить, що вимагає великого напруження, мислить те, що вимагає великого напруження, не гірше, а навіть краще. Справа в тому, що здатність відчуття неможлива без тіла, розум же існує окремо від нього.

Коли розум стає кожним (мисленим) в тому смислі, в якому говорять про знаючого як про дійсно знаючого (а це буває, коли розум спроможний діяти, спираючись на самого себе), тоді він так само є певним чином у можливості, але не так, як до навчання чи набуття знань, і тоді він в змозі мислити самого себе.

А так як не одне і те ж величина і єство величини, вода і єство води (і так само у багатьох речей, але не у всіх, бо у деяких предметів це одне і те ж), то постає питання, чи розрізняє душа єство плоті і плоть різними здатностями чи однією і тією ж, але такою, що перебуває в різному стані. Адже плоть не існує без матерії, а як кирпате (тут протиставляється “вдавленому” служить для позначення чогось конкретно-речовинного), вона є ось це ось в цьому (тобто дана плоть в даній матерії). Здатністю відчуття душа розрізняє тепло і холод, тобто те, певне співвідношення чого є плоть; єство ж плоті душа розрізняє іншою здатністю: або існуючої окремо від здатності відчуття, або перебуваючій з нею в такому відношенні, як ламана лінія сама з собою, коли вона випрямляється (тут пряма лінія слугує аналогом матеріального взагалі, а ламана лінія як щось наступне по відношенню до прямої – аналогом предметів, що складаються з сполучення в певній пропорції тих чи тих елементів (напр., плоті, що складається з певних частин землі і вогню).

В свою чергу в абстрактних предметах пряме сприймається так само, як кирпате: адже пряма лінія пов’язана з щільним (тобто пов’язана з тілом). Якщо ж прямизна і пряме не одне і те ж, то суть буття прямого сприймається чимось іншим: адже тут буде двійка (у вченні Платона двійка виступає як ідея матерії і відноситься до матерії, як прямизна – до прямої). Таким чином, душа розрізняє це або іншою здатністю, або тією ж, але перебуваючої в іншому стані. І значить взагалі, як (форми) речей відокремлювані від матерії, так справа мається і з тим, що стосується розуму.

Можна було б спитати: якщо розум є чимось простим, що нічому не підвладне, і з нічим немає нічого спільного, як говорить Анаксагор, то як він буде мислити, якщо мислити означає щось перетерплювати? Адже оскільки те і те (тобто розум і осягальне розумом) має дещо спільне, одне, очевидно, є діючим, друге – перетерплюючим. І далі: чи може розум мислити самого себе? Дійсно, в такому разі або розум є властивим усім іншим предметам, якщо він самий є мислимим не по-іншому (тобто мислимий через себе), адже мислиме за видом є єдиним, або в ньому буде перебувати щось таке, що робить його, як і решту, предметом думки. Чи перетерплювання розуму має той загальний смисл, а саме що у можливості розум певним чином є те, що він мислить, в дійсності ж ні, поки він не мислить його. Тут повинно бути так, як на дошці для писання, на якій в дійсності ще нічого не написано; такий самий і розум. І він мислимий так само, як все інше мислиме. Адже у безтілесного мисляче і мислиме – одне і те ж, бо умоглядне пізнання і умоглядно пізнаване – одне і те ж. Залишається вияснити причину, чому розум не мислить постійно. У матеріальних предметах кожне мислиме мається лише у можливості. Тому розум не буде властивим таким предметам; адже розум є можливістю таких предметів без матерії, але йому мислиме буде властивим.

Арістотель.