Критика законів формальної логіки. Закон тотожності.

Сутність відображається, видима всередині себе чи є чистою рефлексією; таким чином, вона є лише співвідношенням з собою, але не як безпосереднє співвідношення, а як рефлектоване, – вона є тотожністю з собою.

Примітка. Ця тотожність є формальною чи розсудковою тотожністю постільки, оскільки її втримують і абстрагують від відмінності. Або ж абстракція швидше і є баченням цієї формальної тотожності, перетворення зсередини себе конкретного в цю форму простоти, байдуже, чи відбувається це перетворення так, що частина наявного в конкретній багатоманітності опускається (за посередництвом так званого аналізування) і виокремлюється лише одна його частина, чи так, що опускаються відмінності багатоманітних визначеностей, вони зливаються в одну визначеність.

...Дуже важливо відповідним чином зрозуміти істинне значення тотожності, а для цього насамперед потрібно, щоб вона розумілася не тільки як абстрактна тотожність, тобто не як тотожність, що виключає відмінність. Це той пункт, яким відрізняється будь-яка погана філософія від того, що єдино і заслуговує на назву філософії. Тотожність в її істині як ідеальність безпосередньо сущого є високим визначенням як для нашої релігійної свідомості, так і для будь-якого взагалі мислення і свідомості... Так само ж слід сказати, що тотожність як усвідомлення самого себе є те, чим відрізняється людина від природи взагалі і від тварин зокрема; остання не доходить до осягнення себе як “я”, тобто як чистої єдності себе в самій собі. Щодо, далі, значення тотожності для мислення, то тут найважливіше не сплутувати істинної тотожності, що міститься в собі як зняті буття і його визначення, з абстрактною, тільки формальною тотожністю. Всі ті звинувачення в однобічності, жорстокості, незмістовності і т. д., які так часто закидають мисленню з точки зору почуття і безпосереднього споглядання, мають своєю підставою неправильне передумову, що діяльність мислення являє собою лише діяльність абстрактного ототожнення, формальна логіка сама підтверджує цю передумову тим, що виставляє висвітлений в попередньому параграфі ніби вищий закон мислення. Якби мислення не було чимось іншим, ніж ця абстрактна тотожність, то воно повинно було б бути визнаним найзайвішою і найскучнішою справою. Поняття і, далі, ідея є тотожними, правда, з собою; вони, однак, тотожні з собою лише остільки, оскільки вони разом з тим містять в собі також і відмінність...

Сутність є лише чистою тотожністю і відображенням, видимість зсередини самої себе, оскільки вона є співвідносною з собою негативністю і, таким чином, відштовхуванням себе від самої себе; вона, таким чином, суттєво містить в собі визначення відмінності.

Відмінність, протилежність, суперечність.

Відмінність є: 1) безпосередня відмінність, різність, тобто відмінність, в якій розрізнені суть кожне само по собі те, що вони суть, і кожне з них байдуже до свого співвідношення з іншими, яке, таким чином, є для нього чимось зовнішнім. Наслідком байдужості розрізнених до своєї відмінності остання перебуває поза ними в чомусь третьому, що проводить порівняння. Ця зовнішня відмінність є як тотожність співвіднесених подібність, а як нетотожність їх – неподібність.

Примітка. Розсудок доводить роз’єднання цих визначень до такого ступеню, що, хоча порівняння має один і той самий субстрат для подібності і неподібності, воно все ж бачить в них різні аспекти цього субстрату і різні точки зору на нього; однак подібність, взята сама по собі, є відмінністю.

Добавлення. Саме тим, що розсудок приступає до розгляду тотожності, він по суті справи вже виходить за свої межі і має перед собою не тотожність, а відмінність в образі голої різності (неоднаковості). Коли ми саме говоримо, згідно з так званим законом мислення, законом тотожності: море є море, повітря є повітря, місяць є місяць і т. д., то ми вважаємо ці предмети байдужими одне до одного, і ми, таким чином, маємо перед собою не тотожність а відмінність. Але ми відтак не зупиняємося також і на розгляді речей лише як різних, а порівнюємо її одну з одною і отримуємо завдяки цьому визначення подібності і неподібності. Заняття конечних наук полягає в значній частині в застосуванні цих визначень, і коли в наш час говорять про науковий розгляд, то за цим переважно розуміють той метод, який має на меті порівнювати покладені до розгляду предмети. Не можна не вважати, що таким шляхом було досягнуто деяких досить значних результатів, і в цьому плані слід особливо наголосити на великих успіхах новітнього часу в галузі порівняльної анатомії і порівняльного мовознавства. При цьому, однак, ми не тільки повинні зауважити, що вчені заходили надто далеко, вважаючи, що цей порівняльний метод можна застосувати з однаковим успіхом у всіх галузях пізнання, але повинні особливо ще, крім того, підкреслити, що одне лише порівняння не може дати повного задоволення наукової потреби і що вищезгадані досягнуті цим методом результати повинні розглядатися лише як хоча і необхідні, але все-таки підготовчі роботи для дійсного осягаючого пізнання. Поскільки, з рештою, при порівнянні мова йде про те, щоб звести наявні відмінності до тотожності, математика повинна розглядатися як наука, в якій ця мета досягнута найбільш повно, і вона досягла цього успіху саме тому, що кількісна відмінність представляє собою лише цілковито зовнішню відмінність. Так, напр., геометрія при розгляді якісно різних трикутника і чотирикутника відходить від цієї якісної відмінності і визнає їх рівними одне одному за своєю величиною. Ні емпіричні науки, ні філософія зовсім не повинні заздрити математиці через цю її перевагу, це випливає, крім того, з того, що ми зауважили вище щодо голої розсудкової тотожності.

Подібність є тотожністю лише таких речей, які не суть одні і ті ж, не тотожні одне одному, і неподібність є співвідношенням між неподібними речами. Ці два визначення, таким чином, не роз’єднані, не розпадаються на байдужі одне одному різні аспекти чи точки зору, а кожне з них відображується в другому. Різність є тому відмінністю рефлексії чи відмінністю в самій собі, визначеною відмінністю.

Добавлення. Між тим як просто тільки розрізнені виявляють себе байдужими одне до одного, подібність і неподібність суть, навпаки, парою визначень, які безперечно співвідносяться одне з одним і кожне з яких не може мислитися без другої¹. Цей поступальний рух від голої різності до протилежності ми зустрічаємо вже в буденній свідомості остільки, оскільки ми погоджуємося з тим, що порівняння має смисл лише при передбаченні наявної подібності. Тому, коли ставиться завдання вказати будь-яку відмінність, ми не припускаємо великої кмітливості тому, хто відрізняє одне від одного лише такі предмети, відмінність між якими безпосередньо явлена (як напр., перо і верблюд), так само, з другого боку, скажуть, що той, хто вміє порівнювати між собою тільки близькі предмети (напр., бук з дубом чи собор з церквою), не виявляє великого мистецтва в порівнянні. Ми вимагаємо, таким чином, тотожності при відмінності і відмінності при тотожності. Не дивлячись на це, в галузі емпіричних наук досить часто трапляється, що через одне з цих двох визначень забувають про друге, і то бачуть однобічно завдання науки в зведенні наявних відмінностей до тотожності, то так само однобічно бачать це завдання в знаходженні нових відмінностей. Це ми бачимо в основному в природознавстві. Тут в першу чергу ставлять собі завдання відкриття все нових і нових речовин, сил, родів, видів і т. д.; чи, йдучи за іншим напрямком, доведення того, що тіла, які до цього вважалися простими, суть в дійсності складними; фізики і хіміки новітнього часу з насмішками говорять про древніх, які задовольнялися лише чотирма і то не простими елементами. Але з другого боку, бачать одну лише тотожність; у відповідності з цим не тільки електрика і хімізм розглядаються як істоти тотожні, але навіть органічні процеси травлення і асиміляції розглядаються як тільки хімічні процеси. Ми зауважили, що якщо нерідко новітню історію, кепкуючи, прозивали філософією тотожності, то по суті справи як раз філософія, і головним чином спекулятивна логіка, показує ницість чисто розсудкової тотожності, що абстрагується від відмінності, хоча вона потім наголошує, в будь-якому разі так само енергійно, на тому, що ми не повинні заспокоюватися на одній лише голій різності, а повинні пізнавати внутрішню єдність усього сущого...

Добавлення 1-е. Позитивне є знову тотожністю, але в її вищій істині, тотожність як тотожне співвідношення з самим собою, і в той же час вона є тотожність як та, що не є негативне. Негативне саме по собі є нічим іншим, як самою відмінністю. Тотожне насамперед як таке є те, що немає визначення; навпаки, позитивне є тотожне з собою, але тотожне з собою як визначене в протилежність деякому другому, а негативне є відмінність, як така, з тим визначенням, що вона не є тотожністю. – Це відмінність відмінності в ній самій.

Звичайно вважають, що у відмінності між позитивними і негативними ми маємо абсолютну відмінність. Вони обидві, однак, в собі одне і те ж, і можна було б тому назвати позитивне також і негативним і, навпаки, негативне позитивним. Так, напр., володіння і борг не є двома особливими, самостійно існуючими видами володіння. Те, що у одного, у боржника, являє собою дещо негативне, те у другого, у кредитора, є чимось позитивним. І це вірно також і щодо шляху на схід, який є також шляхом на захід. Позитивне і негативне, таким чином, суттєво зумовлюються один одним і існують лише у своєму співвіднесенні одне з одним. Північний полюс у магніту не може бути без південного і південний не може бути без північного. Якщо розріжемо магніт на дві половини, то у нас не буде в одному куску північний полюс, а в другому південний. Так само ж і в електриці додатня і від’ємна електрики не суть два різних, окремо існуючих флюїди. Взагалі в протилежності різне має як протистояче собі не тільки якесь інше, але і своє інше. Буденна свідомість розглядає розрізнені як байдужі одне до одного. Говорять так: я – людина, а довкола мене – повітря, вода, тварини і взагалі інше. Але філософія має на меті позбутися байдужості і пізнати необхідність речей, за якою інше виступає як протистояще своєму іншому. Нак, напр., неорганічна природа не повинна розглядатися тільки як щось інше, ніж органічний світ, але повинна розглядатися також і як його необхідне інше. Вони перебувають у суттєвому співвідношенні одне з одним, і одне існує лише остільки, оскільки воно виключає з себе друге і саме через це співвідноситься з ним. Так само природа ж не існує без духа і дух без природи. Ми взагалі робимо дуже важливий крок уперед, коли ми в царині думки перестаємо говорити: можливе ще і інше. Говорячи таким чином, займаються випадковим, істинне ж мислення, як було відмічено вище, є мислення про необхідне. – Те, що новітнє природознавство дійшло визнання протилежності, сприйманої нами найближчим чином в магнетизмі як полярність, чимось, що проходить червоною ниткою через всю природу, всезагальним законом природи, це ми, без сумніву, повинні визнати суттєвим кроком вперед в науці; але можна було б разом з тим вимагати, щоб поряд з протилежністю не продовжували би без подальших пояснень користуватися визначенням гола різність (відмінність). Так, напр., кольори то справедливо розглядаються як протистоящі одне одному в полярній протилежності (як так звані доповнюючі кольори), то потім кольори червоне, жовте, зелене і т. д. знову розглядаються як байдужі один до одного і як чисто кількісні відмінності.

Добавлення 2-е. Замість того щоб говорити згідно з законом виключення третього (який є законом абстрактного розсудку), ми швидше повинні були б сказати: все протилежне. І по суті справи ніде – ні на небі, ні на землі, ні в духовному світі, ні в світі природи – немає такого абстрактного “або/або”, як це стверджує розсудок. Все будь-де існуюче є певне конкретне і, таким чином, певне зсередини самого себе різне і протилежне. Конечність речей і полягає в тому, що їх безпосереднє наявне буття не відповідає тому, що вони є в собі. Так, напр., в неорганічній природі кислота є в собі і разом з тим і основою, тобто її буття полягає лише в її співвіднесенні з іншим. Але це ж означає, що кислота не є чимось спокійно перебуваючим в протилежності, а прагне до того, щоб положити себе як те, що вона є в собі. Суперечність – ось що по суті справи рухає світом і смішно говорити, що суперечність не може мислити. Правильним в цьому твердженні є лише те, що суперечністю справа не може завершитись і що вона (суперечність) знімає себе сама через себе. Але знята суперечність не є абстрактною тотожністю, бо остання сама є лише одним аспектом протилежності. Найближчим результатом покладеної як суперечність протилежності є основа, яка містить в собі як зняті і низведені лише до ідеальних моментів і тотожність, і відмінність.