- •Передмова
- •Сучасний стан філософської освіти в Україні, або Над руїнами марксистсько-ленінської філософії.
- •I. Проблема національного виховання
- •Одвертий лист до галицької української молодежі
- •II. “... Навчитися відчувати себе українцями...” – моральне кредо сучасної української молоді:
- •III. Українська інтелігенція як рушій процесу відродження української нації:
- •Замість заключення Вірш в.Сосюри “Любіть Україну”
- •II. Філософія, релігія, наука.
- •Загальна природнича історія і теорія неба. Передмова
- •Девід Лейзер. Створюючи картину Всесвіту. Розділ 8. Космічна еволюція (уривки).
- •Метафізика. – Кн.I, р.III. (Про сутність (начала) і причину світу).
- •Метафізика. – Кн.І. – Розд. Vі.
- •Метафізика. – Соч.: в 4-х т. – м.: Мысль, 1976. – с.266-268.
- •Книга 1, р. 4.
- •Книга і, р. V.
- •Книга і, р. Vі.
- •Про душу. – Соч.: в 4-х т. – м.: Мысль, 1976. – т.І.
- •Розд. Ііі
- •Розділ IV
- •Про душу.
- •Уривки з праць. – Антология мировой философии: в 4-х т. – м.: Мысль, 1971 г. – т. 3. – с. 304-305, 307-315, 317-325, 337. Категорії і закони діалектики.
- •Діалектичне заперечення.
- •Перехід кількісних змін у якісні.
- •Критика законів формальної логіки. Закон тотожності.
- •Відмінність, протилежність, суперечність.
- •Перехід суперечності в основу.
- •Закон достатньої основи.
- •Суперечність і її примирення.
- •Тацит. Про імперське мислення.
- •Забарвлення статей у деяких метеликів.
- •IV. Із української філософії.
- •Вступ (уривок)
- •Діалог. Назва йогo – Потоп зміїний.
- •Притча, названа “Єродій”. Уривок
- •Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого.
- •Нариси з історії філософії на Україні. – к.: Орій, 1992. (уривок) філософія і національність.
- •1. Нація і людство
- •2. Філософія і філософії
- •3. Розвиток філософії
- •4. Українська філософія
- •Український народній характер і світогляд
- •1. Загальні замітки.
- •2. Спроба характеристики.
- •V. Етика та естетика як філософські дисципліни.
- •(Уривок)
- •Заперечення
- •Арістотель. Нікомахова етика (фрагменти) книга VIII.
- •Лист до батька (1919) – (фрагменти).
- •Щоденник письменника (1873). (Фрагменти).
- •XIV. Вчителеві.
- •Зигмунд фрейд
- •О.Кобилянська до Осипа Маковея¹. Лист від 13 січня 1902 р.
- •Гіппій більший (фрагменти).
- •Ф. Шіллер.
- •Листи про естетичне виховання людини.
- •– К.: Мистецтво, 1974.
- •Лист двадцять шостий
- •Лист двадцять сьомий
- •Коментар
- •М.С. Каган (ред. В.В. Лагетко).
- •Із секретів поетичної творчості (1898 р.).
- •І. Вступні зауваження про критику.
- •Іі.Психологічні основи.
- •Ііі. Естетичні основи.
- •Доповідь, що зроблена 14 грудня 1957 року.
- •VI. Етика науки.
- •Додаток.
- •I. Гносеологія. Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – м.: Мысль, 1975. – т.2.
- •Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – м.: Мысль, 1975. – т.2.
- •Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – м.: Мысль, 1975. – т.2.
- •Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – м.: Мысль, 1975. – т.2.
- •Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – м.: Мысль, 1975. – т.2.
- •Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – м.: Мысль, 1975. – т.2.
- •Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – м.: Мысль, 1975. – т.2.
- •З промови м. Гайдеггера (1889-1976) з нагоди святкування 175-річчя від дня народження нім. Композитора к. Крейцера в їх рідному місті Мескирх 30 жовтня 1955.
- •Арістотель. Категорії. – Соч.: в 4-х т. – м.: Мысль, 1978. – т.2.
- •М.І. Костомаров. Сорок років. Нар. Малоросійська легенда. – Тв.: в 2-х т. – т.2. – к.: Дніпро, 1990. – с.402-403. – 784 с.
- •Арістотель. Перша аналітика. – Соч.: в 4-х т. – м.: Мысль, 1978. – т.2. – Розд.30. – Розд.32.
- •Арістотель. Про душу. – Кн. II, р. XI.
- •Арістотель. Про душу. – Кн. II, p. XII.
- •Ііі. Соціальна філософія: астрологія, антропологія, соціологія, економіка.
- •Йоган Вольфганг Гете (1749-1832).
- •І.Кант. (Неминучість зловживань для наділених владою). – Антология мировой философии. – м.: Мысль, 1971. – т.3. – с. 190-191.
- •Ф.В.Й. Шеллінг. Філософські дослідження про сутність людської свободи і пов’язаних з нею предметах. – Соч.: в 2-х т. – м.: Мысль, 1989. – т.2. – с. 129-132.
- •Г.В.Ф. Гегель. Філософія права.
- •Гегель г.В.Ф. Философия права. – м.: Мысль, 1990. (Про кохання та жіноче питання).
- •Шарль Луї Монтеск’є. Перські листи. Лист 40. Узбек до Іббена у Смирну1.
- •Шарль Луї Монтеск’є (1689 – 1755). Перські листи (1721). Лист 145й. Узбек до... (уривок).
- •Дені Дідро (1713-1784). Нескромні скарби.
- •Е. Золя (1840-1902). Демократія.
- •Е. Золя. Доброчинність республіки.
- •В.Винниченко. Відродження нації. – к.: Наук. Думка, 1990. – ч.Іі. – с. 1-43, 44. –330 с.
- •Арістотель. Політика. – Соч.: в 4-х т. – м.: Мысль, 1983. – т. 4. – с. 409-412, 406, 408, 438. Книга друга.
- •Ііі. Етика г.В.Ф. Гегель. Философия духа. – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – м.: Мысль, 1977. – т.3. – с.327-328.
- •Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму. – Соч.: в 2-х т. – м.: Мысль, 1987. – т.1. – с.455-456, 464-465.
- •К.А. Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – м.: Мысль, 1974. – т.2.
- •К.А. Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – м.: Мысль, 1974. – т.2.
- •К.А. Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – м.: Мысль, 1974. – т.2. – с. 564-565.
- •К.А.Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – м.: Мысль, 1974. – т.2.
- •Дещо з філософської афористики.
- •Всесвіт. Світ. Природа.
- •Людина, люди.
- •Історія: минуле, теперішнє, майбутнє.
- •Розвиток, рух, прогрес.
- •Народ, держава, нація.
- •Світогляд, ідеали, принципи, переконання.
- •Свобода, рівність.
- •Влада, політика, управління.
- •Моральність, мораль.
- •Право, закон.
- •Сенс життя.
- •Істина.
- •На закінчення.
Притча, названа “Єродій”. Уривок
...Єродій. Що ж бо є серце, як не піч, що вічно горить і димить? Що таке смерть, як не головний сон зі снів? Бо ж беззаконну душу, яка не спить на внутрішньому судилищі, таємно ранить свіжа пам”ять, наче дзеркало, що потай живо зображає беззаконня, уві сні ж, палаючи жахливими мріями, страшними театрами привидів і страховиськами з диким виглядом, бентежить і мучить та вічності пам”ятна книга, загрожуючи гідною помстою. Із невдячного серця, наче з вавілонського горнила, похітний вогонь, розвіваючись полум”яними крильми, охоплює серце насильством, щоб творило те, що ненавидить, і тим же й мучилось. Бо вічна мука є не що інше, як самому себе осуджувати, бути гідним помсти. Гріх же, наче жалом, ранить душу неминучістю пітьми, яка вкриває, і страху, який огортає. Налітає ж страх звідти, наче помисли, не знаходячи допомоги, як гавані, і не бачачи ні маленького променя надії, розмірковуючи, жахається, роздумуючи, не розуміють, як би знайти вихід зі злигоднів... Звідси розкаюються без користі, сумують без відради, бажають без надії. Отакий вихід для невдячного серця.
Пишек. Ба! Наче балалайку настроїв тебе твій батько. Бренькаєш не цілком погано. Мені подобається, що серце є те ж саме, що й піч.
Єродій. Кожне серце є жертовник, вогнище або камінок...
Пишек. Чому ж ти замовк?
Єродій. Бажання – це незгасимий вогонь, що горить день і ніч. А дрова – це все, чого ми бажаємо. Це горнило й це безодня -вогненне вугілля, куріння диму, що здіймається до небес і спускається в безодню, полум”яні хвилі вибльовує, саме суть морських безодень і всіх небес. Отут-то належить сказати стойно святого Ісидора слово. “О чоловіче! Чому дивуєшся з висот зоряних і морських глибин? Увійди з безодню серця твого! Отут-то здивуйся, якщо маєш очі”. О глибоке серце людини, і хто пізнає його! О серце і воля, безмежне і безконечне пекло!
Пишек. Але ж і твоє серце горить, і куриться, і димить, кипить, клекоче, піниться. Чи не так?
Єродій. Солома ж горить, куриться й інше, тобто невдячне серце. Бо ж про всіх невдячних пишеться: “Горе їм, бо пішли шляхом Каїна...” Та не всі є Каїнові серця. Є й Авелеві запашні жертовники, що курять Господу – вседержителю дим, наче кадило. Чи не знаєте, моя пані, що ми пеларгійний рід, який народжується для вдячності? Через це й благочестиві з людей називаються нашим іменем (еродіос), бо ми є божий запах. Не віддаємо Богові безумства, старанням не ліниві, духом палаючи, Господу працюючи, сподіванням радіючи, печалі зносячи, у молитвах перебуваючи й усім дякуючи, завжди радіючи.
Григорій Сковорода. Пізнай в собі людину. – Львів: Світ, 1995. – С.443-444.
Памфіл Юркевич.
Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого.
...І. Якщо серце є таке осереддя духовного життя людини, з якого виникають прагнення, бажання й помисли безпосередньо (с.99), або той бік, який не випливає з математичною точністю із зовнішніх діючих причин, то найправильніша теорія душевних явищ не може визначити особливості й відмінності, з якими вони виявляються у цій окремій душі за певних обставин....людина не є такий екземпляр роду, в якому лише повторювався б загальний зміст інших екземплярів. Вона, й щодо цього вона єдина у відомому нам світі, є особа, або, як кажуть, індивідуум. Такою особливою істотою, яка не зникає у роді, знає себе людина у безпосередній самосвідомості, яка тому відкриває їй не душу взагалі, не будь-яку душу, а цю особливу, з особливими настроями, прагненнями й помислами;загальна ж теорія душевного життя утворюється, як і будь-яка теорія, за допомоги порівнянь, узагальнень і абстрагування від окремих дослідів. Звідси ми можемо зробити висновок, що, нехай навіть в історії природи все буде підпорядковане строгому механізмові, який не дозволяє будь-що вилучити, – в історії людства можливі факти, події й явища, які будуть свідчити про себе своїм простим існуванням і можливості яких не можна ні припускати, ні заперечувати на підставі загальних законів, відомих нам із науки про душу. Коли наука з’ясує собі справжнє значення й межі цього становища, тоді, можливо, вона зуміє правильно поставитися до божественного одкровення. Досі вона міркувала майже таким чином. Відома історична подія, судячи із сильних свідчень, мала б бути визнана дійсною, але явлення її суперечать загальним законам, за якими пояснюємо ми душевне життя будь-якої людини;отже, немає підстав приймати її за дійсність. Ми протиставляємо цьому міркуванню таку послідовність думок. У серці людини міститься джерело таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону. За загальними законами душевного життя (с.100) ми можемо обговорювати лише щоденні, звичайні, зумовлені звичним плином речей, явища людського духу, позаяк ці закони зняті або відсторонені від оцих однакових або одноманітних явищ. Тому там, де ми зустрічаємо явища, які виходять за межі цього звичайного шерегу, ми повинні дослідити передовсім їхню просту дійсність, не затуляючи її загальними законами, позаяк ще ніхто не довів, щоби душа підпорядковувалася цим загальним законам з механічною необхідністю, як мертва й недіяльна маса. Причому, якщо не можна припустити, щоби тут, як у галузі фізики, дії та протидії були однаковими, то з іншого боку надзвичайні події, як доводять досліди, завжди відбувалися серед якихось особливих обставин. З нашої точки зору весь позосталий світ уявляється нам, як річка, ширину й глибину якої легко виміряти за загальними правилами; але, пливучи цією річкою проти течії, ви, можливо, несподівано зустрічаєте таку водоверть, такий швидкий і заплутаний рух хвиль, які то розкидаються вшир, то спрямовуються вглиб, що загальні правила вимірювання можуть бути застосовані тут вельми не точно. Можливо, така аналогія керувала думкою того великого психолога, котрий сказав: ”джерело природи у серці людини”; тому що й справді ми тут перебуваємо у витоків, напрям яких вшир і вглиб невідомий для нас явища можуть бути помічені лише після того, як вони виникли, а з якої певної глибини, в якому напрямі й послідовності, та в яких особливих видозмінах виникнуть вони, цього не можна визначити за жодними загальними законами.
2. Припустимо, що всі спостережувані нами події будуть у своїй суті такими, що ми можемо немовби ставати позаду них і підглядати ті причини, які породили їх; згодом так само можемо поставити себе позаду цих причин і спостерігати умови й причини, що породили їх, – і так у кожному (с.101) розглядуваному випадку. Дійсно матеріальні речі мають цю достеменну й рішучу якість конечного. Але очевидно, що якби все існуюче мало таку похідну сутність, яка складається із сторонніх причин, то людині не спало б на думку говорити про причину безумовну.А проте, якщо людство одностайно завершує всі свої пояснення у релігійній вірі, якщо воно вміє кінці або початки всіх ниток життя, знання та діяльності зводити до Бога, то ця релігійна свідомість найбільш виправдовується натурою людського серця, позаду якої ми вже не можемо стати, щоби підглядати ще інші причини, що вони її складають, і яка тому має всю безпосередність буття, покладеного Богом; і навпаки, новітній раціоналізм, який визнає релігійну свідомість людства чимсь не істотним або навіть оманою неосвіченого розуму, знаходить відповідні підстави в ученні про душу як таку, нехай навіть духовну, – сутність, яку все ще можна роз’яснювати, виходячи з інших діячів, що її складають. Уживаючи неточний образ, можна сказати, що в серці ми маємо такі витоки вод, які не можуть у свою чергу утворюватися із злиття неглибоких та окремих струмків, але можуть виникати тільки й виключно із загального й безмежного океану вод. Одкровення виражає цю думку з найглибшою істиною, коли каже, що Бог безпосередньо або особисто вдихнув в людину дихання життя (І.М.2, 7). Теза блаженного Августина, що душа людини, хоч би звідки вона походила, є від Бога, відома й загальному почуттю людства, яке у кожному разі не хоче бачити між душею людини й Богом союзу, зумовленого низкою сторонніх, чужих для душі й зовнішніх членів, і яке так охоче розглядає цей союз як щось близьке й безпосереднє; тут, у цій надії людства бути у живому союзі з Богом, полягає природна схильність до молитви, до віри. Основа релігійної свідомості людського роду полягає в серці людини: релігія не є щось стороннє для (с.102) її духовної природи, вона утверджується на природному грунті.
Правду кажуть, що одкровення звідомлює людині істини, неприступні для її розуму, але така сама правда й те, що людина не є тварина, яка лише навчається Богом; сама душа має в собі зачатки й нахили до цього надзвичайного навчання. Що, втім, цих зачатків і нахилів ми не можемо знайти у царині уявлень і понять, що вони відкриваються нам як щось, що не підлягає описові й визначенню, як справжнє почуття безконечного, тільки в самому серці – це можна припустити вже без будь-якого доведення. Й якщо блаженний Августин, досліджуючи різні засади віри, сказав нарешті: nemo credit, nisi uolens (ніхто не вірує, крім того, хто бажає), то джерело віри позначене у цих словах з безперечною істиною, позаяк жадання й воля визначаються безпосередньо потягами й прагненнями серця або, як висловлюються філософи, його прагненнями безумовного блага. “Тяжко тобі йти проти рожна”, – говорив Ісус Христос одному із своїх запеклих супротивників (Дії. 9, 5). Не більше цього й не щось інше треба відповідати щодо суті справи й іншим супротивникам релігії та одкровення, позаяк вони йдуть проти найнагальніших і найістотніших прагнень свого серця. А щоби серця людські мріяли про ліпший світ і ліпший лад речей внаслідок якоїсь фатальної та універсальної помилки – ця думка не може бути відкрито висловлена найзапопадливішими шанувальниками матерії та її механічних законів.
3. Утім, ми не заперечуємо, що релігія, стверджуючись переважно в серці людини, знаходить більш-менш тверде опертя й у інших пунктах світу. Значно рішучіше виступає значення серця у царині людської діяльності., тому що ми по-різному судимо про людські вчинки, з огляду на те, чи визначаються вони зовнішніми обставинами й відповідними міркуваннями, чи ж виникають із безпосередніх і вільних рухів (с.103) серця. Лишень останнім ми можемо по-справжньому приписати моральнісну вартість, натомість перші мають більшою чи меншою мірою характер фізичних дій. Християнське одкровення каже нам, що любов є джерело всіх істинно й непідробно моральнісних учинків. Позаяк це вчення про докорінне моральнісне явище, з якого, мов із джерела, виникають усі інші моральнісні явища, перебуває в якісному причинному зв’язку з біблійним ученням про серце, то ми сподіваємося що й воно у свою чергу може бути виправдане виходячи із начал моральнісної філософії так само, як учення про серце знайшло добрі підстави у психології.
”Ми покликані чинити добро вільно”. Цей загальний і невизначений принцип, з яким уже тому може погодитися будь-яка наукова теорія моральності, одразу дістає свій визначений сенс, коли ми спитаємо: чому добро не уявляється свідомості навіть дикуна, як праця наймита, до якої можна стати лише підневільно, невільно, з примусу та з розрахунку на платню? Яка радість людині вчиняти справедливо там, де вона не має на увазі ні стороннього спостерігача, котрий поцінував би її, ні особистої користі, яка нагороджувала б її за діла справедливості? Серце людини любить добро й вабиться до нього, як око любить споглядати прекрасне видовище й залюбки спиняється на ньому. Цим не заперечується, що як око брутальної людини не може поцінувати витонченого образу, так серце може збайдужіти до добра й загасити в собі свої найкращі прагнення.
Але вже прадавні казали про вогонь Прометея, що він, як викрадений з неба, запалював у серці людини не земні, не егоїстичні, а моральнісні прагнення. Чимало психологів казало, що серце людини перебуває під неперервними впливами й немовби враженнями вищого світу й вищого ладу речей. Визначено та з повною істиною відкриває нам слово Боже цю метафізичну заcаду (с. 104) любові серця до добра як головного моральнісного акту, коли воно навчає, що людина створена за подобою Божою. Як кожна діяльність у світі зумовлюється певною натурою речі, так і богоподібній натурі людського духу притаманні діла богоподібні. Бог є любов (1 ів, 4, 16), Бог перше нас полюбив (1 ів 4, 19), і цим впливом любові – яка дарувала нам існування у надзвичайній формі духу богоподібного, котрий тому не підпадає під загальне поняття творі, -створив наш дух здатним не до простого фізичного або тварного зростання й зміцнення у силі, але й до вільного подвигу правди й любові та до торжества над тварними потягами чуттєвості й самолюбності, у цьому полягає остання умова моральнісної свободи людини (с.105).
Памфіл Юркевич. Вибране. – К.: Абрис, 1993.
Д. Чижевський.