4. Українська філософія

Коли ми говорили, що лінія філософічного розвитку пере­ходить із країни до країни, то це твердження не торкалося ані України, ані інших слов’янських народів, бо і це не траплялось в історії розвитку філософії, щоб “великий філософ”, чи то украї­нець, чи представник якоїсь іншої слов’янської нації, утворив синтезу світового значіння. “Світового значіння”, себто яка була б вихідним пунктом дальшого філософічного розвитку філософії в світовому маштабі Мало цього, в межах національних у слов’ян і досі поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені мисленники, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм останньої філософічної обробки. Так починався розвиток у більшості народів старого та нового часу. Але філософічні тенденції кожного народу виявлялися яскраво й виразно завше лише в постатях великих систематиків і лише тоді виразно виступали риси філософічного національного обличчя. Можна сміливо сказати, що національні особливості філософії досократиків та навіть Сократа стали ясними лише після Платона та Аристотеля. Так само німецька філософія середньовіччя та ренесансу, а може, навіть Ляйбніц, стають нам зрозумілі цілком в своєму національному характері лише після Канта та т. зв. “німецького ідеалізму” (Фіхте, Шеллінґ, Геґель). Так само в Англії середньовічні течії з ухилом в бік емпіризму стають нам ясні лише, коли ми знайомимося з англійським емпіризмом новітніх часів, або англійський плато­нізм XVII віку стає зрозумілий при освітленні його з пункту погляду англійського геґеліянства кінця XIX – початку XX віку.

Тому ми знаходимось в досить скрутному становищі, коли захочемо схарактеризувати українську філософічну думку, бо ми можемо з повною певністю сказати, що маємо тут справу лише з початками і наміченням думок, які можуть бути розвинені в дальшій філософічній творчості українських мисленників май­бутнього. Власне так само стоїть справа і в інших слов’ян. Ані релігійна філософія у росіян, ані “месіянізм” у поляків теж не досягли такого рівня, щоб можна було говорити про світове їх значіння.

Слов’янській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на свого “великого філософа”. Тоді те оригінальне, що, може, є в зародку в творах дотеперішніх слов’янських мисленників, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духа, не лише перед усім світом, а й перед народом самим. Так Ніцше побачив в трьох великих представниках німецької філософії – у Ляйбніці, Канті, Геґелі (з яких він ні з одним не погоджувався) вияв німецького духа. – Чи можемо ми сказати – питає він себе, – що основні твори німецьких філософів є “німецькі”? “Чи маємо ми право сказати: вони є твір “німецької душі” або по меншій мірі її симптом, в такому сенсі, як, напр., ідеологію Платона, його майже релігійне божевілля форми, ми звикли вважати явищем “грецької душі”? – Чи були дійсно німецькі філософи – філософічно німці? – Я нагадаю три випадки. По-перше, незрівнянне відкриття Ляйбніца, з яким він залишився ереможцем не тільки над Декартом, а й над усіма, хто до його філософував, – що свідомість є для уявління лише випадковою ознакою, а не його необхідним та сутним атрибутом; отже, що те, що ми звемо свідомістю, є тільки одним із станів нашого духовного та психічного світу і далеко ще не він сам. – Пригадаємо, по-друге, той колосальний знак питання, який Кант поставив над поняттям причиновости. Він почав обережно відмежовувати сферу, в межах якої це поняття має взагалі сенс – Візьмемо, по-третє, той подивний виступ Гегеля, яким він зрушив усі добрі і злі логічні звички і звичаї, почавши вчити, що родові поняття розвиваються одно із другого. – Чи є в цій гегелівській новині, яка вперше принесла основне поняття “розвитку” в науку, щось німецьке? – Так, без сумніву: в усіх трьох випадках ми почуваємо, що “відкрите” та вгадане, щось у нас самих, і ми вдячні за це і здивовані разом, – кожне із цих тверджень є ґрунтовна частина німецького самопізнання, самодосвіду, самосхоплення. “Наш внутрішній світ є значно багатіший, ширший, глибший”, – так почуваємо ми усі з Ляйбніцом; як німці, ми сумніваємося разом з Кантом в остаточній значності природознавчого пізнання та взагалі в тому, що можна назвати “причиновим”: приступне пізнанню здається нам як таке вже менш цінним. Ми, німці, є гегеліянці, навіть якби ніколи не було ніякого Геґеля, поскільки (в протилежність усім романцям) уділюємо інстинктивно ставанню, розвитку глибший сенс і більшу вартість, ніж тому, що “є”, – ми анітрохи не віримо в поняття “буття”; так само, поскільки ми не бажаємо визнати за нашою людською логікою, що вона є логіка яко така, єдина форма логіки” (Werke, V, 299-301, “FrÖhliche Wissenshaft”, V, § 357). – Досі ми не маємо таких філософів, значіння яких для усіх було б таке безумовне, як значіння, скажемо, Канта в історії німецької думки, яке визнає навіть Ніцше, що був запеклим ворогом Канта і кантіанства, або зі значінням Декарта, Мальбранша, Паскаля для французької думки. Розуміється, можна говорити про Сковороду, Гоголя або Юркевича, як про типових представників національного українського характеру. Але ні першому, ні другому, ні третьому не вдалося свої своєрідні думки прищепити світовій думці, та щодо Сковороди і Гоголя, то вони більше належали до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих, хто дає їм остаточну формульовку.

Для характеристики української філософічної думки робить великі труднощі ще те, що українське культурне життя не завше було різко та яскраво усамостійнене і відокремлене. Мінявся і ступінь політичної залежности і ступінь рівня національної свідомости інтелігенції, – отже, найважливіші з передпосилок культурного розвитку. Українська історія знижується на певний час до рівня “обласної історії” (російської, почасти польської). Наслідком цього було те, що значна частина видатніших пред­ставників української думки працювала поза межами України, а, навпаки, на Україні брали живу участь в культурному життю чужинці.

Навіть мова, яка часто може служити критерієм, чи відно­сити дану особу до тієї чи іншої культури, і вона тут не може бути певним мірилом вже через те, що в українській мові майже не писав ніхто з українських мисленників. Проте, національні особливості виявлялись в їх думках, як це завжди буває, цілком спонтанно, “само собою”. В XIX віці на Україні – і ніяк не асимілюючись з українським життям – перебували представники інших націй. Вони мали певні “впливи”, іноді досить широкі. Інші чужинці були тісніше зв’язані з Україною – походженням і вихованням, участю в національнім русі Вони свідомо стреміли зрозуміти психологію українського народу, перейняти його тра­диції. Розуміється, в межах кожної нації існують завше ріжні групи культурних діячів, що в досить ріжних ступенях і формах виявляють дух даної нації На Україні, одначе, було багато таких, що занадто далеко стояли від місцевих культурних традицій. Проте, не може бути сумніву, що характеристику української психіки та особливостей української думки дістанемо не менше виразну, ніж, напр., характеристику, що її дають ріжні автори окремим німецьким “племенам” (”Stämme”), які, хоч і ніколи не були національнo відокремлені від цілої німецької нації, але мали сильні місцеві державні, політичні, культурні традиції. На Україні протягом одного віку ці традиції були у великому занепаді. Натомісць протягом століть перед тим вони були самостійні та повинні були відстоювати себе проти натиску чужонаціональних стихій з ріжних боків.

Для українського філософічного життя, може, ще занадто рано писати історію його. Але така спроба все ж є можлива. Лише треба і авторові і читачеві ставитися до її вислідків, як до лише провізоричних, тимчасових, мати на увазі, що вони, можливо, будуть виправлені і скореговані дальшими дослідженнями.

II