Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму. – Соч.: в 2-х т. – м.: Мысль, 1987. – т.1. – с.455-456, 464-465.

...в понятті історії міститься поняття безконечного прогресу. З цього, правда, не можна зробити безпосереднього висновку про здат­ність людського роду до безконечного досконалення, бо ті, хто це заперечує, можуть з повною підставою стверджувати, що у людини, як і у тварини, немає, історії, що вона замкнена у вічній круговерті дій, які вона безконечно повторює, подібно до Іксіону, що обертається на своєму колесі, і при постійних коливаннях, а нераз і відхиленнях, що ввижаються, від заданої кривої незмінно повертається до своєї почат­кової точки. Розумне рішення цього питання ускладнюється тим, що прихильники і вороги в ігри в удосконалення людства цілковито заплу­тались в тому, що слід вважати критерієм прогресу; одні розмірковують про прогрес людства в галузі моралі, критерієм чого ми раді були б володіти, інші – прогрес науки і техніки який, однак, з істо­ричної (практичної) точки зору є швидше регресом чи в будь-якому разі прогресом, антиісторичним за своїм характером, для підтвердження чого достатньо звернутися до самої історії і послатися на судження і приклад тих народів, які можуть вважатися в історичному смислі класичними (напр., римлян). Однак, якщо єдиним об’єктом історії є поступова реалізація правового устрою, то критерієм у встановленні історичного прогресу людського роду нам може слугувати тільки поступове наближення до цієї мети. Її повне досягнення ми не можемо ні передбачити на основі досвіду, яким ми на теперіншій час володіємо, ні апріорно довести теоретично. Ця мета залишається вічним символом віри творящої і діючої людини.

...Якщо мислити історію як лицедійство, де кожна дійова особа грає свою роль цілком вільно і за своїм розумінням, то розумне роз­гортання всієї цієї плутаної дії мислиме лише в тому випадку, якщо творить її один дух і якщо творець, по відношенню до якого актори являють собою лише окремі його частини, вже зарані встановив таку гармонію між об”єктивним завершенням цілого і вільною грою окремих осіб, що з всього цього в кінцевому підсумку дійсно виходить щось розумне. Якби автор був незалежним від свого твору, то ми виявилися б лише акторами, які зображують те, що він написав. Якщо ж він не є незалежним від нас, якщо він просто відкриває і послідовно виявляє себе в грі самої нашої свободи, до того ж таким чином, що без цієї свободи не було б й і його самого, то ми стаємо співучасниками у ство­ренні цілого і самі придумуємо ті особливі ролі, які граємо. Таким чином, остання основа гармонії між свободою і об’єктивним (закономірним) ніколи не може бути цілковито об’єктивною, якщо має бути збере­женою явище свободи. За посередництвом кожної окремої інтелігенції (розуму) діє абсолютне, тобто діяння інтелігенції само абсолютне і тому ні вільне, ні невільне, а те і друге одночасно, абсолютно віль­не, а саме тому і необхідне. Але якщо інтелігенція виходить із ста­ну абсолютності, тобто із всезагальної тотожності, в якій немає від­мінності, і усвідомлює себе (розрізняє саму себе), що відбувається завдяки тому, що її діяння стає для неї об’єктивним, тобто переходить в об’єктивний світ, то вільне і необхідне в її діянні розділюється. Вільне воно тільки як внутрішнє явище, тому ми і відчуваємо себе внутрішньо вільними, віримо в те, що ми внутрішньо завжди вільні, хоча явище нашої свободи чи наша свобода, оскільки вона переходить в об’­єктивний світ, в такому ж ступені підкоряється законам природи, як будь-яка інша подія.

З вищенаведеного слідує, який погляд на історію слід вважати єдино правильним. Історія в цілому є триваюче, що поступово виявляє себе одкровення абсолюта. Тому в історії ніколи не можна вказати на якийсь окремий момент, де стають ніби видимими сліди втручання про­видіння чи навіть Бог. Бо Бога ніколи немає, якщо буття є те, що знаходить своє вираження в об’єктивному світі; якби він був, то не було нас; однак він безупинку відкриває себе нам.

Людина проводить в своїй історії доказ буття божого, що постійно здійснюється, доказ, завершення якого може дати лише історія в цілому. Вся справа в розумінні цієї альтернативи: якщо Бог є, тобто якщо об’єктивний світ є довершеним відображенням Бога, чи, що те ж саме, цілковитого співпадіння вільного з несвідомим, то ніщо не може бути інакшим, ніж воно є. Однак адже об’єктивний світ не такий. Чи він дійсно є цілковитим одкровенням Бога? Якщо явища свободи необхідним чином безконечне, то безконечне є і цілковитим розгортанням абсолютного синтезу і сама історія є ніколи не завершеним цілком одкровенням абсолюта, який для свідомості і, значить, також для з’являючогося поділяється на свідоме і не свідоме, на вільне і споглядаюче, самий же в недоступному світлі свого монастиря є вічною тотожністю і вічною основою гармонії між тим і другим...

1800 р.

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). Про людину. – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. – Т.2.

... Будь-яка людина, що не має власності і роботи в будь-якому суспільстві, може вибрати одне з трьох: або залишити бать­ківщину і шукати щастя в іншому місці; або почати красти для сво­го виживання, або нарешті, придумати будь-яку нову річ чи прик­расу, в обмін на які її співвітчизники забезпечать її необхідни­ми для її потреб продуктами. Я не стану розмірковувати, що станеться з добровільним вигнанцем чи з злодієм: вони поза цим сус­пільством. Моє єдине завдання розглянути, що станеться з винахід­ником будь-якої нової речі чи нового предмету розкоші. Уявім, що він відкрив секрет пофарбування тканин. Якщо цей винахід сподоба­ється небагатьом жителям, то дехто з них почнуть обмінювати свої продукти на його тканини. Але припустимо, що ці тканини сподоба­ються всім і він одержить багато замовлень на них. Що він зробить, щоб задовольнити ці бажання? Він збере довкола себе більшу чи меншу кількість тих людей, яких я називаю зайвими, він збудує ма­нуфактуру і розмістить її в зручному і приємному (с. 315) місці, як звичайно на берегах якоїсь ріки, притоки якої, розбігаючись далеко до середини країни, полегшать переведення його товарів. Тепер уявімо, що подальший ріст числа жителів викличе винахід яко­гось іншого товару, якогось іншого предмету розкоші і що буде збудована нова мануфактура. Підприємець в інтересах своєї торгів­лі змушений буде побудувати її на берегах тієї ж ріки і, очевид­но недалеко від першої мануфактури. Декілька таких мануфактур ут­ворюють потім значне місто. В цьому місті швидко зберуться найзаможніші громадяни, бо торгівля завжди дає великий зиск, коли ще мало купців і мало конкурентів.

Багатства цього міста зроблять його місцем для розваг. Щоб користуватися і насолоджуватися ними, багаті власники почнуть покидати свої села, почнуть по декілька місяців мешкати в цьому місті, збудують собі там палаци. Місто ростиме з кожним днем, до нього потягнуться із всіх усюд, тому що для злидарів там буде більше допомоги, для пороку – більше непокарання, а для хтивості – більше засобів задовольняти її. Нарешті, це місто наречуть столицею.

Такими будуть на цьому острові перші наслідки надлишкового збільшення числа громадян.

Другим наслідком, що випливає з цієї самої причини, буде злиденність більшості жителів. Якщо чисельність їх зростає, якщо робітників більше, ніж роботи для них, то їх конкуренція знижує заробітну платню. Перевагу надають тому робітникові, який продає свою працю дешевше, тобто тому, хто відриває більше від свого виживання. Злидні тоді розповсюджуються, бідняки продають свою працю, багачі купують, число власників зменшується, і закони ста­ють з кожним днем більш суворими.

За допомогою м’яких законів можна керувати народом, що скла­дається з власників. Для ліквідації злочинів тут вистачить част­кової чи повної конфіскації майна. У германців, галлів і сканди­навів єдиним покаранням за різні правопорушення були більш-менш великі штрафи.

Інша справа, якщо більшість народу складають невласники. Ни­ми можна керувати лише за допомогою суворих законів. Якщо людина бідна, якщо її не можна покарати, наклавши пеню на її майно, то залишається (с. 316) покарати її як особистість, – звідси джерело тілесних покарань. Ці покарання, що накладалися спочатку на бід­няків, з часом розповсюджуються і на власників. І тоді всі грома­дяни починають підкорятися кривавим законам. Все сприяє їх вста­новленню.

Припустимо, що кожний громадянин держави володіє певною власністю. Бажання зберегти її є, безперечно, спільним бажанням нації. Пограбування в цій державі рідкісні. Нехай навпаки, більшість позбавлена тут власності. Тоді пограбування стає спільним бажанням цієї ж нації. Чи­сельність розбійників збільшується. Коли цей дух пограбування широко розповсюджується, він часто призводить до насильницьких дій.

Уявімо, що завдяки повільності судочинства і легкості, з якою лю­дина, не володіюча власністю, може переходити з одного місця на інше, винуватці майже завжди тікають від покарання і злочини зростають. Тоді, щоб попередити їх, треба буде мати можливість арештовувати громадянина за першою підозрою. Але арешт є вже продиктоване сваволею покарання. Розповсюдившись з часом на самих власників, воно замінює свободу на рабство. Який є засіб проти цієї хвороби держави? Чи можливо повернути її до м’яких законів? Єдиний відомий мені засіб – це збільшити чисель­ність власників і, відповідно, провести новий поділ землі. Але провес­ти це перерозпреділення завжди важко. Ось яким чином нерівномірний роз­поділ національного багатства: надзвичайне збільшення чисельності поз­бавлених власності осіб одночасно вносять в державу пороки і приводить її до жорстоких законів. Нарешті, вони сприяють розвиткові зародків деспотизму, що доводиться вважати новим результатом тієї ж самої причи­ни (с.317).

К.А. Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. – Т.2.

...Народ, хоча він і носить одне і те ж ім’я, складається з багатьох різних народів, інтереси яких є більш-менш суперечли­вими. Очевидно, що наслідком відсутності єдності національних ін­тересів і дійсної одностайності в постановах різних станів їх представники, сприяючи за чергою тому чи іншому класові громадян і сіючи між ними розбрат, можуть стати небезпечними для них усіх; озброюючи одну частину нації проти другої, вони, таким чином, уникають будь-якого контролю.

Безкарність змушує ставитись до них з більшою повагою і на­дає їм більше сміливості. Вони під кінець починають розуміти, що за умов анархії національних інтересів вони можуть з кожним днем ставати чим далі тим більше незалежними, набувати більшої влади і багатств, маючи великі багатства, вони можуть купувати тих, хто не маючи власності, продається кожному, хто бажає їх купити, а кожний новий ступінь влади повинен давати їм нові засоби для узурпування ще більшої влади.

Коли представники, натхненні цими надіями, добились шляхом такої нечесної, але спритної політики (с.319) влади, що дорівнює владі всієї нації, виникла різниця інтересів між правлячою части­ною і частиною керованою. До тих пір поки остання складається з заможних, мужніх, освічених власників, здібних розхитати, а мож­ливо, і цілком знищити авторитет представників, справа нації ще не порушена, вона може навіть процвітати. Але чи може зберегтися протягом тривалого часу така рівновага влади між цими двома ста­нами громадян? Чи не варто остерігатися, що, оскільки багатства непомітно зосередяться в руках все меншої чисельності осіб, чисельність власників (єдиної опори суспільної свободи) почне зменшуватися щодня? Що зростаюча активність духу узурпаторів і дух обережності і пасивної оборони у населення, що представляєть­ся, не схилить в решті-решт важелі на користь перших? Якою може бути іншою причина деспотизму, якою до цих пір доходили всі різні форми правління?

Хіба не зрозуміло, що у великій і населеній країні відмін­ність інтересів між керованими завжди дасть правителям засоби за­хопити владу, до якої людину завжди змушує прагнути природня лю­бов до влади?

Всі імперії рухнули, і падіння їх потрібно датувати з того часу, коли народи, що розрослися, почали керувати за посередницт­вом своїх представників, коли ці представники, використавши від­мінність інтересів між особами, що їх представляють, змогли ста­ти незалежними від них.

Якщо хто-небудь збагачується на торгівлі, він приєднує до своєї власності багато дрібних володінь. Тоді кількість власників і, значить осіб, інтереси яких найбільш тісно пов’язані з націо­нальним інтересом, зменшується, і, навпаки, кількість осіб, що не мають власності і тому позбавлених інтересу до спільної справи, збільшується. Подібні люди завжди раді служити будь-кому, хто їм платить. Чи можна думати, що власть імущі ніколи не скористаються ними, щоб підкорити собі своїх співгромадян? Таким чином є неми­нучий результат понадмірного збільшення населення держав. Це – порочне коло, з якого не змогли до цих пір вийти всі різні відомі нам уряди.

Надто велика чисельність населення у всіх країнах – такою була невідома, необхідна і віддалена (с.320) причина причина зіпсуття звичаїв. Але хіба немає такого закону, який міг би запобігти наслідкам надзвичайного збільшення чисельності людей і міцно пов’язати інтереси представників з інтересами тих, кого вони представляють? В Англії обидва ці види інтересів, зрозуміло, є більш однорідними, ніж в Турції, де султан вважає себе єдиним пред­ставником нації. Але якщо існують форми правління більш сприятливі ніж інші, для єдності суспільних і приватних інтересів, то все ж немає такої форми правління, за якої ця велика моральна і політична проблема була б цілковито вирішеною. А до остаточного вирішення її одне ли­ше збільшення чисельності населення повинно породжувати в будь-якій державі зіпсутість звичаїв.

Якщо народи Азії, які наводяться прикладом найбільш зіпсутих, пер­шими випробували тиск деспотизму, то це тому, що зі всіх частин світу Азія першою стала заселеною і цивілізованою.

В зв’язку з надзвичайною численністю її населення вона виявилась підкореною владі володарів. Володарі ці зосередили народне багатство в різних небагатьох вельмож, яких вони наділили винятковою владою; вельможі ці віддались розкошам і стали жертвами тієї зіпсутості, тобто тієї байдужості до суспільного блага, в якій історія завжди так спра­ведливо звинувачувала жителів Азії (с. 321).