Доповідь, що зроблена 14 грудня 1957 року.

Ця доповідь за назвою “Митець і його час” була зроблена у великій лекційній залі Упсальського університету.

ІІ

...митці, що відкидають буржуазне суспільство і його формальне мистецтво, але такі, що прагнуть описувати реальність, і тільки її одну, опиняються в трагічному глухому куті. Вони повинні бути реалістами, але не можуть стати ними. Вони хочуть підкорити своє мистецтво реальній дійсності, а її неможливо описати, не вдаючись до вибору, який підкоряє її своєрідності мистецтва. Прекрасна і трагічна творчість перших років російської революції наглядно демонструє нам цю муку. Все, що Росія показала нам в цю епоху, -Блок і великий Пастернак, Маяковський і Єсенін, Ейзенштейн і перші співці цементу і сталі – являють собою блискучу лабораторію форм і тем, плідних і хвилюючих пошуків. І, однак, довелося відмовитися від усього цього, дійшовши висновку, що не можна бути реалістом, коли неможливий є самий реалізм. Диктатура там, як і усюди, різала живе: реалізм, згідно з її принципами, був в першу чергу потрібний і лише тому можливий, за умови, що він погодиться бути соціалістичним (підкреслення усюди наше. – В.Л.). У чому ж суть цього декрету?

Він дійсно щиро визнає, що неможливо відображати реальність, не роблячи в ній вибору, і відкидає теорію реалізму в тому вигляді, в якому вона була сформульована в ХІХ столітті. Залишається лише відшукати новий принцип відбору, за яким віднині і буде організований світ. І він знаходить його, але не в реальності, яка нас оточує, а в реальності, яка ще тільки буде, інакше кажучи, в майбутньому. Для того щоб правильно показати те, що є, треба зобразити те, що буде. Іншими словами, справжнім об’єктом соціалістичного реалізму є як раз той, що не має жодного стосунку до реальності.

Суперечність ця поістині грандіозна. Але якщо вдуматись, суперечливим є самий вислів “соціалістичний реалізм”. І справді, хіба можливий соціалістичний реалізм, якщо реальна дійсність не є цілковито соціалістичною?

Вона не є нею, наприклад, в минулому, та й і в теперішньому також не у всьо-му. Відповідь проста: митець повинен відібрати в сьогоднішній і вчорашній реальності тільки те, що паідготовлює створення майбутнього Міста сонця. І тому, слід, з одного боку, заперечувати і ганьбити все те, що не є соціалістич-ним в реальному світі, а з другого, захоплюватися тим, що є чи буде соціалізмом. Звідси неминуче народжується пропагандистське мистецтво з його позитивними і негативними героями, ”рожева бібліотека”, хоча і відрізана, разом з формальним мистецтвом, від складної і живої дійсності. І в кінцевому підсумку це мистецтво буде соціалістичним тільки в тій мірі, в якій воно не буде реалістичним.

Ця естетика, що претендує на реалізм, стає всього-навсього новим видом ідеалізму, так само неплідним для істинного митця, як і ідеалізм буржуазний. Реальність відверто проголошується, але лише для того, щоб її легше було знищити. Мистецтво зводиться на нуль. Воно служить і, слугуючи, рабськи прислуговує. Всі, хто передбачливо не спроможиться описувати реальну дійсність, будуть піднесені до рангу реалістів і прославлені. Решта підпадуть під жорстоку цензуру під оплески перших. Знаність, яка в буржуазному суспільстві полягала в тому, що вас цілковито не читали чи читали, не розуміючи, за тоталітарного режиму буде полягати в тому, щоб перешкодити бути прочитаним іншим письменником. І тут в котрий вже раз істинне мистецтво буде спаплюжене, приречене на німоту, а всезагальне єднання стане неможливим за милістю саме тих, хто так пристрасно закликав до нього.

За такої невдачі найпростіше було б – визнати, що так званий соціалістичний реалізм має досить мало спільного з великим мистецтвом і що революціонерам заради самої революції слід було б пошукати іншу естетику.

Але – на жаль!- захисники соцреалізму на весь голос заявляють, що поза ним жодне інше мистецтво неможливе. Та вони таки – так кричать про це. Але, за моїм глибоким переконанням, вони самі в це не вірять, просто вони раз і назавжди вирішили, що мистецькі вартості повинні бути підкореними револю-ційному процесу. Якби вони відверто визнали це, дискутувати з ними було б набагато легше. Можна поставитись з повагою до цього великого самозречення людей, що надто гостро страждали від контрасту між бідуваннями широких мас і привілеями, якими іноді помічена доля митця, і відкидаючих тепер цю нестерпну відмінність між тими, кому закривали рот злидні, і другими, чиє покликання, навпаки, полягало в тому, щоб завжди самовисловлюватися. Одне слово, можна було б зрозуміти цих людей, спробувати налагодити з ними діалог, пояснити їм, наприклад, що знищення свободи творчості – не найкращий спосіб перемогти рабство і що безглуздо в очікуванні всезагальної свободи слова відбирати цю свободу в крайньому разі у небагатьох. Так, соціалістичному реалізму не завадило б визнати свою спорідненість з реалізмом політичним, якому він доводиться братом – близнюком. Він жертвує мистецтвом заради мети, далекої від мистецтва, – мети, яка, за його шкалою вартостей, можливо, здається йому найвищою. Взагалі, соцреалізм тимчасово відміняє мистецтво, щоб насамперед встановити справедливість. А коли справедливість встановиться – в невизначеному поки що майбутньому, – відродиться і мистецтво. Таким чином, до законів мистецтва застосовується те саме золоте правило сучасних мудреців, яке проголошує, що, не розбивши яєць, не приготуєш омлет. Але ми не повинні спокушуватися на цей затискаючий уяву здоровий глузд. Щоб приготувати смачний омлет, не досить розбити тисячі яєць, і, мені здається, мистецтво кухаря визначається зовсім не кількістю набитої шкаралущі. Сучасні кухарі від мистецтва, навпаки, повинні остерігатися перекинути більше кошиків з яйцями, ніж хотіли б, інакше омлет цивілізації ніколи більше не буде виготовлений і мистецтву не буде суджене відродження. Варварство ніколи не буває тимчасовим. Воно не задовольняється частиною здобичі і, природно, проковтнувши мистецтво, приступить до звичаїв. І тоді на грунті, підживленому нещастями і кров’ю людською, піднімаються хирляві пагони сірої літератури, слухняної преси, портретів – фотографій і повчаючих п’єс, в яких релігію замінює ненависть. Мистецтво тут виявляється казенним оптимізмом – поістині найгіршої із усіх мистецьких вартостей і найсміховиннішим і жалюгіднішим із усіх видів розкоші.

Та й чому тут дивуватися? Біда людська – це такий великий сюжет, що, ймовірно, жодний митець не спроможний торкнутися його, не перекрутивши, хіба що він уподібниться до Китсу, за оповідями, такому чутливому, що він спромігся б відчути чужий біль кінчиками пальців. Ця нездатність стає особливо помітною, коли цензурована література береться погамувати такий біль офіціозними потішеннями. Лжа мистецтва для мистецтва наче б ігнорувала зло і, таким чином, брала на себе відповідальність за нього. Але лжа реалізму, яка бере на себе сміливість визнати існування людських нещасть, зраджує людину так само відверто, бо використовує їх лише для вихваляння майбутнього щастя, яке, будучи нікому не знаним, дозволяє влаштовувати будь-які містифікації.

Обидві естетики, що так довго протистояли одна одній, – та, що кличе до цілковитого заперечення реальності, і та, що закликає відкинути все, крім реальності, в кінцевому пісумку, не дивлячись на їхній антагонізм, поєдналися – обабіч реальної дійсності – в одній і тій самій лжі і ненависті до мистецтва.

Академізму правих незнані горе і злидні, які академізм лівих використовує як зброю. Але в обох випадках горе і страждання поглиблюються, а мистецтво занепадає.

Пер. укр. за вид.: Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство: Пер. с фр. – М.: Политиздат, 1990. – С. 368 – 371. – 415 с. (Мыслители ХХ века).