Арістотель. Категорії. – Соч.: в 4-х т. – м.: Мысль, 1978. – т.2.

... без будь-якого зв’язку кожне означає чи сутність, чи “скільки”, чи “яке”, чи “по відношенню до будь-чого, чи “де”, чи “коли”, чи “перебувати в якомусь становищі”, чи “володіти”, чи “діяти”, чи “перетерплювати”. Сутність, коротко кажучи, – це, наприклад, людина, кінь; “скільки” – це наприклад, довжиною в два лікті, в три лікті; “яке” – наприклад, біле, те, що уміє читати і писати; “по відношенню до чогось” – наприклад, подвійне, половин­не, більше; “де” – наприклад, в Лікеї, на площі; “коли” – наприк­лад, вчора, минулого року; “перебувати в якомусь становищі” – наприклад, лежить, сидить; “володіти” – наприклад, взутий, озброє­ний; “діяти” – наприклад, ріже, палить; “перетерплювати” – наприклад, його ріжуть, палять. Кожне із перерахованого саме по собі не містить жодного твердження; твердження чи заперечення одер­жують поєднанням їх: твердження чи заперечення, треба думати, ад­же є істинне, чи є не істинне; а з сказаного без жодного зв”язку ніщо не є істинне і не істинне, наприклад, “людина”, “біле”, “бі­жить” “перемагає” (с.55).

... слід визначати, до яких родів категорії належить визна­чення, рід, власне: привходяще. Цих категорій за числом десять: “що саме є”, “скільки”, “яке”, “по відношенню до чого”, “де”, “коли”, “перебувати в якомусь становищі”, “володіти”, “діяти”, “перетерплювати”. Адже привходяще, і рід, і власне, і визначення завжди належать до однієї з цих категорій. Дійсно, усі положення, що утворені за їх посередництвом, означають чи суть речі, чи кількість, чи якість, чи будь-яку з інших категорій. Адже з них ясно, що той, хто позначає, що є, позначає, то сутність, то кіль­кість, то якість, то будь-яку з інших категорій. Бо коли перед ним людина і вона говорить, що те, що перед нею, є людина, чи жива істота, що вона розуміє, що є, і вказує сутність. А коли перед нею білий колір і вона говорить, що те, що перед нею, є біле чи колір, то вона розуміє, що саме є, і вказує якість. І так само ж якщо перед нею щось завдовжки в один лікоть і вона говорить, що те, що перед нею, – завдовжки в один лікоть, то вона розуміє, що саме є, і вказує кількість. І так само щодо інших категорій. Адже в кожному такому випадку, чи говорять про саму річ чи про її рід, позначають, що саме є річ. Якщо ж щось говориться про інше, то позначають не що є, а кількість, чи якість, чи будь-яку з інших категорій.

(Топіка, с.358).

М.І. Костомаров. Сорок років. Нар. Малоросійська легенда. – Тв.: в 2-х т. – т.2. – к.: Дніпро, 1990. – с.402-403. – 784 с.

... що значить абстрактне поняття?... Ось, напр.., бачиш ти: людина сердиться; потім в іншій справі бачиш: інша людина сердиться. Ти помічаєш, що той і другий чимось подібні між собою, коли сердяться. Ось те, чим вони є подібними одне до одного, коли сердяться, – ти назовеш: гнів. Це і є абстрактне поняття. Бачиш ти, що чоловік з дружиною у злагоді живуть, одне одному у всьому догоджають, одне одному нічого не шкодують, і в іншому місці бачиш, що чоловік з дружиною так само живуть, помічаєш подібність між тими і другими і те, чим одні до других подібні, називаєш: кохання. І це абстрактне поняття. Поки люди своїми роздумами не дошукались, як у них формуються абстрактні поняття, люди вважали, що ці поняття десь існують окремо від людської голови і з ними можна говорити, як з живими людьми. Вірили, напр., що гнів і кохання десь існують не в людині, а окремо; помічали, що люди роблять людям добро і зло, і уявили, що десь є істота, що називається добро, і є інша істота, що називається зло. Але мало того, що людина із своїх абстрактних понять видумала собі істоти, яких немає на світі; вона ще уявила, що ці істоти, хоча мають людські властивості, але вищі і сильніші за людину, і назвала їх божествами, чи богами. В давнину признавали багато богів; на кожне явище людського життя було своє божество: були божества кохання, гніву, бійки, миру, торгівлі, шахрайства, п’янства, – і яких тільки богів не було! Дитяча уява наробила у цих богів синів, дочок, внуків. Уявляли собі люди, що небеса населені такими богами і богинями, і ці боги і богині, хоча у дечому схожі на людей, але ніколи не вмирають. Коли ж люди порозумнішали, то зрозуміли, що це зовсім не боги і не живуть на небесах, а є тільки наші абстрактні поняття, утворилися в наших головах і без них окремо ні на небі, ні на землі, ніде не існують. Однак не могла швидко людина звільнитися від того, що у неї увійшло в звичку. Перестала людина вірити в попередніх богів, а з єдиним Богом не могла розпрощатися. Уявили собі люди, що є єдиний Бог, найдовершеніший, всеблагий, премудрий; збудували йому храми, встановили обряди служіння йому і думають, що цей Бог людину слухає, коли людина до нього заговорить, що цей Бог може виділити людині щастя чи покарати її, якщо людина Богу не вгодить. Так думають і так вірять до цих пір всі люди, що мало думали і мало освічені. Напроти, люди, цілком розумні і освічені, Богу не моляться і в Бога не вірять, тому що розуміють, що і цей Бог такий самий, як ті боги, що їм раніше колись люди вірили і молилися: і наш Бог, якому будують церкви і служать обідні, теж не що інше, як наше власне абстрактне поняття про всемогутність і добро, а не якась вища, жива і мисляча істота. Розумні люди вірять тільки в могутність людського розуму: цей розум створив Бога; він же його і знищує, додумавшись, що Бог не істота якась, а власне людське абстрактне поняття.