Гіппій більший (фрагменти).

СОКРАТ.... Чи задовольнить нас, якщо ми захочемо сказати, що прекрасне не є благо і благо не є прекрасне?

Гіппій. Ні, клянусь Зевсом, це мене зовсім не задовольняє.

СОКРАТ. Клянусь Зевсом, Гіппію, і мене це найменше задовольняє із усього сказаного.

Гіппій. Так, саме так.

СОКРАТ. Значить, по суті справи виявляється, що це не так, як це нам щойно уявилося: буцімто найпрекраснішими є наше положення, що корисне, що здатне до блага і є прекрасне. Ні, це припущення, якщо тільки можливе, ще смішніше від попередніх, коли ми думали, що прекрасне – це прекрасна дівчина і все решта, що ми перелічили раніше.

Гіппій. Здається, що так.

СОКРАТ. Вже й не знаю, куди мені подітися, Гіппію, і не знаходжу виходу; а в тебе є що сказати?

Гіппій. Ні, в крайньому разі тепер; але, як я щойно сказав, якщо я це обміркую, то впевнений, що знайду.

СОКРАТ. А мені здається, що жадоба знати не дозволить мені чекати, поки ти зберешся; і ось, мені вважається, що теперечки я знайшов вже вихід. Дивись-но: якби ми назвали прекрасним те, що спонукає нас радіти, – припустимо, не всі задоволення, а те, що тішить нас через слух і зір, – як би ми дістали сперечатися? Справа в тому, Гіппію, що і прекрасні люди, і всілякі строкаті прикраси, і ліплення тішать нам зір, якщо вони прекрасні. І прекрасні звуки, і всі мусічні мистецтва*, і промови, і розповіді чинять ту ж саму дію, тому що ми відповімо тій нахабній людині: “... прекрасне – це приємне завдяки слуху і зору”, – чи не думаєш ти, що ми приборкаємо її нахабність?

Гіппій. Мені, правда, здається – тепер добре сказано, що таке прекрасне, Сократ.

СОКРАТ. Я скажу тобі, як мені уявляється справа, якщо, зви­чайно, я говорю з цього приводу. Адже, очевидно, виявиться, що все, що стосується законів і занять не перебуває поза сферою тих відчут­тів, які ми одержуємо завдяки слуху і зору. Тому давай збережемо це положення: “приємне завдяки цим почуттям є прекрасне” – і не бу­демо зовсім висувати наперед питання про закони. Якби запитав нас той, про кого я говорю, чи хтось інший: “Чому ж, Гіппію і Сократе, ви виокремили з приємного приємне, що одержують тим шляхом, який ви називаєте прекрасним? Тоді як приємне, що пов”язане з усіма іншими відчуттями, що одержують від їжі, пиття, любовних втіх і т.ін., ви не називаєте прекрасним. Чи все це неприємно, і ви стверджуєте, що в цьому взагалі немає задоволення? В жодному іншому, крім зору і слуху?” Що ми на це відповімо, Гіппію?

ГІППІЙ. Зрозуміло, ми скажемо, Сократе, що і у всьому іншо­му є величезне задоволення.

СОКРАТ. “Чому ж, – відповість він, – раз все це задоволення зовсім не менші, ніж ті, ви забираєте у них це ім”я і позбавляєте властивості бути прекрасними?” – “Тому, відповімо ми, – що кожний без винятку висміє нас, якщо ми станемо стверджувати, що є не приємне, а прекрасно і нюхати приємне – не приємно, а прекрасно; щодо любовних утіх, то всі стали би нам заперечувати, що вони ду­же приємні, але все ж треба, якщо ними хтось займається, займати­ся так, щоб ніхто цього не бачив, – адже бачити це дуже соромно”. На ці наші слова, Гіппію, він, очевидно, відповість: “Розумію і я, що ви давно вже соромитесь називати ці задоволення прекрасними, тому що це не подобається людям, але я ж не про те питаю, що здає­ться прекрасним більшості, а про те, що прекрасне по суті справи” Тоді, я думаю, ми відповімо у відповідності з нашим припущенням: “Ми говоримо, що саме ця частина приємного, – приємне для зору і, слуху, – є прекрасне”. Чи відповідають тобі ці думки, Гіппію, чи треба навести ще щось?

Гіппій. На те, що було сказано, Сократе, треба відповісти саме це.

СОКРАТ. “Прекрасно сказано, заперечить він. – Чи не правда, якщо приємне завдяки зору і слуху, є прекрасне, очевидно, приємне, що не виявиться таким, не буде прекрасним?” Чи погодимося ми з цим?

Гіппій. Так.

СОКРАТ. “Але хіба, – скаже він, – приємне завдяки зору є приємним завдяки зору і слуху чи приємне завдяки слуху – приємним завдяки слуху і зору?” “В жодному разі, – скажемо ми, – те, що приємне завдяки одному з цих почуттів, не буде таким завдяки обом разом, – адже про це ти, очевидно, говориш, – але ми говорили, що: кожна з цих приємних є прекрасне саме по собі, і обидва вони разом”. Чи не так ми відповімо?

Гіппій. Звичайно.

СОКРАТ. А хіба, – запитає він, – будь-яке приємне відрізняється від будь-якого іншого приємного саме тим, що воно є приємне? Я питаю не про те, чи більшим чи меншим є будь-яке задоволення, сильніше воно чи слабше, але питаю чи відрізняється будь-яке задоволення від інших саме тим, що одне є задоволенням, а інше – ні”. Нам здається, що це не так. Правильно?

Гіппій. Здається, це дійсно саме так.

СОКРАТ. “Значить, – скаже він, – ви відібрали ці задоволення із усіх решта за якоюсь іншою причиною, а не в силу того, що вони – задоволення. Ви побачили і в тому і в іншому дещо відмінне від інших задоволень, і, прийнявши це до уваги, ви стверджуєте, що вони прекрасні. Адже не тому прекрасним є задоволення, що одержуємо через зір, що воно одержується через зір. Якби це було причиною, за якої це задоволення є прекрасним, то ніколи не було б прекрасним інше задоволення, що одержуємо через слух, бо воно не є задоволенням зоровим”. Чи скажемо ми, що він не помиляється?

Гіппій. Скажемо.

СОКРАТ. “З іншого боку, і задоволення, що одержуємо через слух, буває прекрасним не тому, що воно є задоволення слухове; в цьому випадку зорове задоволення ніколи б не було прекрасним: адже не є задоволення слуху”. Чи скажемо ми Гіппію, що людина, яка стверджує таке, говорить правду?

Гіппій. Так, вона говорить правду.

СОКРАТ. “Але зрозуміло, обидва задоволення є прекрасними, як ви стверджуєте”. Адже ми це стверджуємо?

Гіппій. Стверджуємо.

*мусічні мистецтва – поезія, музика, танець.

Пер. укр. мовою за виданням: Платон. Соч.: в 3-х т. – М.: Мысль, 1968. –Т.1. –С.175-178.